Петро, впертий і трохи недосвідчений чоловік, сидів на лавці в аеропорту, тримаючи в руках квиток до Італії. Його руки тремтіли, адже ця подорож стала для нього великою і несподіваною пригодою.
Він вже багато чого пережив, але те, що чекає на нього в Італії, мало бути найважливішим моментом у його житті. Вже понад рік він листувався з Лорою, прекрасною італійкою, з якою познайомився через мережу.
Спочатку вони писали один одному раз на тиждень, потім частіше, і ось тепер, після всього, він вирішив — пора їхати і забрати її.
— Я не можу більше чекати, — бурмотів Петро, підстрибуючи від хвилювання. — Це моє кохання! Я повезу її додому, в Україну! І ми будемо щасливі, як у казці.
І ось, нарешті, він опинився в Італії. Місце виглядало так, як він уявляв: вузькі вулички, старовинні будівлі, що здавалися такими романтичними в свіжому сонячному промінні.
Він оглянувся навколо і побачив Лору, яка йшла йому назустріч. Вона була ще красивішою, ніж на фотографіях.
— Петро! — вигукнула Лора, біжучи до нього.
Петро широко посміхнувся.
— Лора! Ти неймовірна, — промовив він, обіймаючи її.
Але, не зважаючи на всі ці романтичні моменти, на Петра чекав сюрприз, про який він не мав жодного уявлення.
Коли вони сіли в маленькій кав’ярні на вузькій італійській вулиці, де запах кави змішувався з ароматом свіжої випічки, Лора почала розповідати йому про свою родину.
— Мій батько, сеньйор Карло, — почала вона, — дуже радіє, що ти приїхав. Він дуже хоче з тобою познайомитись.
Петро, хоча й не дуже любив формальні зустрічі, вирішив, що це не може бути так складно. І ось через кілька годин вони опинилися перед великим будинком Лори, де її батько, сеньйор Карло, вже чекав їх біля дверей.
Сеньйор Карло був старшим чоловіком, з серйозним обличчям, чорними вусами і очима, в яких приховувалася мудрість багатьох років. Він привітав Петра теплою рукою, але не виглядав таким, як уявляв собі Петро.
— Сеньйор Карло, радий познайомитись, — сказав Петро, намагаючись виглядати впевнено.
— Ах, так, Петре! — промовив Карло з італійським акцентом, і, посміхаючись, простягнув йому руку. — Я давно чекав на тебе. Моя дочка говорить про тебе багато. Але знаєш, Петре, тут в Італії є певні традиції.
Петро трохи здивувався, але потиснув руку Карло, намагаючись не показувати свого занепокоєння.
— Традиції? Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі?
— Ах, я ж тобі не сказав! В нашій родині ми маємо певний звичай, який допомагає нам краще пізнати одне одного. І, як ти знаєш, Лора — моя єдина дочка, і я хочу переконатись, що ти готовий до цього важливого кроку.
Карло зробив невелику паузу, ніби намагаючись подивитись на Петра з іншого боку.
— Ну, і що це за традиція? — запитав Петро, трохи збентежений.
— Це просте питання, — сказав сеньйор, беручи його за плечі, — скільки ти готовий заплатити за мою дочку? Це така невелика «щедрість», щоб довести, наскільки серйозно ти налаштований.
Петро здивовано поглянув на нього.
— Заплатити? — перепитав він, не зовсім розуміючи, чи це жарт.
— О, так, — відповів Карло, — у нас в Італії є певні звичаї, і, знаєш, я допомагаю батькам знайти гідну пару для своїх дочок. Але не переживай, це всього лише символічна сума. Я навіть не дуже багато прошу.
Петро почав відчувати себе дуже незручно. Він, звісно, любив Лору і готовий був зробити для неї все, але таке враження, що він потрапив у ситуацію, яка виходила за межі його уявлення про нормальні стосунки.
— Сеньйор Карло, я не зовсім розумію… Ви хочете, щоб я просто заплатив гроші за те, щоб бути з вашою дочкою?
— Не зовсім так, — засміявся Карло, — це лише символічний жест! Просто я маю кілька пропозицій для тебе. Скажімо, 10 тисяч євро — і ти зможеш забрати мою дочку додому!
Петро в очах пробігла паніка. Він уже почав розуміти, що ситуація вийшла з-під контролю, але не хотів показувати своє занепокоєння.
— 10 тисяч? Це серйозно? Я не готовий платити такі гроші!
Карло подивився на нього з посмішкою, ніби обіцяючи щось хороше.
— Петро, не поспішай робити висновки! Тут в Італії ми по-іншому ставимося до таких речей. Я хочу переконатися, що ти серйозно ставишся до моєї дочки, що ти не просто шукаєш тимчасових стосунків.
Лора стояла осторонь і, здається, вже розуміла, що її батько намагається зробити. Вона, очевидно, теж була вражена ситуацією, але нічого не сказала.
— Петре, — сказала Лора тихо, — це звичай. Не звертай уваги на це.
Петро поглянув на неї з недовірою.
— Я не збирався платити за твою руку, Лоро! Я думав, ми з тобою — просто пара. Я приїхав сюди заради тебе, а не заради грошей!
Карло подивився на них знову.
— Не переживай, хлопче. Це все дрібниці. Лора — чудова дівчина, і я радий, що ти зацікавлений. Але якщо хочеш бути з нею, то мають бути певні правила.
Як би ви відреагували, якби опинилися на його місці?
Олеся Срібна
