Мене звуть Оля, і я була однією з тих, хто свідомо обирав свого чоловіка. Я, звісно, не мала уявлення, що з цього виникне справжня драма. Всі попереджали: «Не переживай, у всіх свекрухи такі». А я сміялася, бо думала, що в мене все буде добре. Адже ми з Василем любили один одного, і він мені обіцяв, що його мама, хоч і сильна особистість, але до мене ставитиметься добре. Як би я не помилялася…
Я ще пам’ятаю той перший день, коли вперше поїхала до нього додому. Усе було так, як у звичайних романах: свіжий запах пирогів, гарна, затишна хата, а на столі — гори їжі. Свекруха, Оксана Петрівна, зустріла мене з теплою усмішкою, обіймами і… тисячею питань.
— Олю, ти як? Ви хоч до нас приїхали? А скільки маєш братів і сестер? А що ти любиш готувати? А от я, знаєш, на кухні чудо… смачно готую, і внуків мої обожнюють за те, що я їм завжди… — почала вона одразу, без запитань.
Я посміхнулась, намагаючись показати, що все під контролем, але всередині мене почало щось насторожувати. Це був перший дзвіночок. Мені подобалося, що вона така гостинна, але водночас я відчула, що щось не так.
Василь звик до її присутності, до її звичок, до того, як вона перевіряє все і всіх. Можливо, він навіть не розумів, що я почуваюсь, як у пастці. Він просто любив її, як будь-яка нормальна дитина, і йому не спадало на думку, що вона може бути проблемою.
Але проблеми почали виникати одразу після того, як ми переїхали до їхнього будинку після весілля.
Перший день у новому будинку
Того ранку я вирішила почати з того, що зроблю сніданок. Василь був на роботі, а Оксана Петрівна десь у своїх справах. Але це не пройшло непоміченим.
Я приготувала яєчню з помідорами і смажену картоплю. Це був наш традиційний сніданок вдома, і я вирішила зробити щось просте й смачне.
Поки я готувала сніданок, Оксана Петрівна з’явилася на кухні. Вона подивилась на мою яєчню, нахмурила брови і сказала:
— Ой, Олю, а ти картоплю не так смажеш. Я тебе зараз навчу, як треба.
Вона не запитала, чи я вмію готувати, просто почала свої пояснення:
— Дивись, я завжди кладу картоплю на сковорідку одразу після того, як вливаю олію, а ти це робиш з затримкою. І треба її трохи на слабший вогонь ставити, тоді вона м’яка буде, а не жорстка. Розумієш? А ще, ти масла на картоплю кладеш більше, ніж треба. Хоча, насправді, я вже багато років не кладу масла взагалі, мені здається, що так корисніше.
Я стояла з відкритим ротом, слухаючи її. Проте не встигла щось сказати, як вона вже почала вправлятися на кухні, наче це її кухня, а не наша. Її дзвінкий голос лився невпинно:
— А це що за чашки? Вони не підходять до сервіровки! Слід було брати чашки на дві порції, а ти вибрала три. Ну, хіба це не помилка? А ось це — не так стіл накрила, Олю, чому я маю тобі весь час пояснювати? Ти ж у нас молода, а я… маю вже досвід.
Мені було неприємно, але я намагалася зберігати спокій. Проте, з часом ситуація ставала все більш напруженою. Оксана Петрівна, здається, кожного дня знаходила нові способи показати мені, що я недостатньо хороша.
Якось після вечері, коли я намагалася допомогти, вона знову почала:
— Олю, ти чому не відразу все зробила, як я тобі сказала? В тебе все правильно, але не до кінця! Це мій дім, і я знаю, як тут усе повинно бути.
Я вирішила сказати:
— Оксано Петрівно, я знаю, що ви хочете допомогти, але я теж маю свої методи, і можливо, ми можемо знайти компроміс. Ми живемо тут разом, і я думаю, що можна знайти спільний підхід.
Оксана Петрівна не витримала і відповіла:
— Спільний підхід? Я тобі кажу, як правильно, а ти ще хочеш компроміс? У тебе, мабуть, інші звички, але це мій будинок, а ти… ти просто тимчасово тут!
Ці слова стали для мене останньою краплею. Мені було боляче чути таке від людини, яку я намагалася полюбити, яка намагалась здаватися такою доброю і привітною, коли ми тільки познайомилися. Але зараз я розуміла, що її «любов» насправді була контролем. Я більше не могла терпіти це.
Одного вечора, після чергової суперечки, я вирішила поговорити з Василем. Я розповіла йому про свої почуття, про те, як я почуваюсь у цьому домі.
— Василю, я не витримую цього більше. Я відчуваю, що це не моє місце. Моя свекруха буквально «викрадає» мене з цього дому, і я більше не можу так жити. Я ж не твоя мама, я твоя дружина, і я не повинна постійно змінювати все так, як вона хоче.
Василь виглядав збентеженим і не знав, що відповісти. Він намагався пояснити:
— Олю, ти ж розумієш, моя мама не хоче нічого поганого. Вона просто звикла так… все контролювати. Але я обіцяю, що ми знайдемо рішення.
Але я знала, що для мене це рішення — це просто поїхати, залишити це місце. Я не могла бути з людиною, яка не підтримує мене, а вірить своїй матері більше за свою жінку.
— Я залишаю цей дім, Василю, — сказала я. — Мені більше нема куди йти, і я не можу бути частиною цієї гри.
Я поїхала до своєї мами. І хоч з часом я продовжила стосунки з Василем, ця історія залишила на мені відбиток. І знаєте, що найгірше?
Я так і не змогла пробачити Оксану Петрівну, що вона зробила зі мною.
Але з часом я зрозуміла одне: нікому не дозволяти «вижити» себе з дому, навіть якщо це ваша свекруха. Бо ніхто не має права контролювати ваше життя.
Автор: Олеся.
