“Знову в Італію, мамо?” — з усмішкою запитав Сергій, її молодший син, коли вона сказала йому про поїздку.
“Та ти що, сину, не треба мене смішити! Вже я з цією вашою невісткою вічно там буду! Вона ж зовсім не розуміє, що таке родина!” — відповіла Світлана Михайлівна, злегка похмуро, хоча в її голосі було більше зітхання, ніж гніву.
“Ну, ти ж знаєш, вона може мала ще додаткову роботу.” — Сергій обережно зауважив, намагаючись знайти якесь виправдання для дружини.
Він все ще пам’ятав, як вони вперше привезли Наталію з Італії. Молода, життєрадісна, з величезними очима і незрозумілими для них звичками. Все це виглядало так романтично, але вже тоді Світлана Михайлівна не мала великого ентузіазму до цієї дівчини.
“Я вже не молода, сину. Моя поїздка — це не тільки про те, щоб вона повернулася додому. Це про те, щоб ваша сім’я знову була в єдності. Ти цього хочеш?” — запитала Світлана Михайлівна, уважно поглянувши на сина.
Сергій засмучено знизав плечима. Його стосунки з Наталею, його дружиною — були надто складними, щоб у них все було добре.
Вона була незалежною, не любила клопотів домашнього побуту і часто відлучалася до Італії, щоб відновити сили та насолодитися життя.
І хоча Світлана Михайлівна завжди намагалася не втручатися, вона розуміла, що якщо не візьме ситуацію в свої руки, їхня сім’я може розвалитися.
Наступного дня Світлана Михайлівна вже стояла на пероні, чекаючи свій поїзд. Вона відчувала напруження, адже її чергова поїздка до Італії не була звичайною туристичною подорожжю.
Цього разу все було серйозно: вона повинна була переконати Тетяну повернутися додому, до Сергія, і це, ймовірно, не буде легко.
Італія завжди була для Світлани Михайлівни країною чудес і сонця, але сьогодні це була країна проблем і випробувань. Вона сіла в літак і почала готуватися до того, що її чекало там.
“Як це все змінити? Чи взагалі можливо переконати Наталю повернутися?” – роздумувала жінка.
Приїхавши до Італії, Світлана Михайлівна відразу подзвонила невістці, яка радо запросила її до себе.
Коли Світлана Михайлівна потрапила до квартири Наталії, вона одразу зрозуміла, що це місце зовсім не для неї. Простір був безладний: речі валялися всюди, а на столі — порожні чашки з кавою та залишки якоїсь їжі.
“Ой, Світлано Михайлівно, вітаю! Я вже так давно вас не бачила!” — обличчя Наталії світилося радістю, але в її очах можна було побачити й щось інше — невизначеність, яка ховалася за цією приязністю.
“Ти тут так розважливо живеш,” — з ноткою іронії сказала Світлана Михайлівна, оглядаючи безлад. “А Сергій це все бачить? Як ти можеш залишати все без нагляду?”
Наталія знизала плечима. “Ну, я ж не можу постійно бути вдома, маю свою роботу ” — її голос звучав твердо, ніби вона намагалася виправдати себе.
“Та ти насправді не розумієш, що відбувається, Наталіє!” — голос Світлани Михайлівни став рішучим. “Я приїхала не просто побути з тобою. Я приїхала, щоб ти повернулася додому. Сергій страждає! Ти залишаєш його одного! Як ти думаєш, він це витримає?”
Наталія замовкла, і її усмішка згасла. Вона стояла і дивилася на Світлану Михайлівну, ніби намагаючись зрозуміти, що вона насправді хоче від неї.
“Я люблю його,” — сказала нарешті вона після паузи, але її голос був тихим і сумним. “Але я не можу бути всюди… я повинна знаходитись тут”.
Наталія сіла на диван, і її обличчя стало серйозним. “Я не можу постійно жити під чиїмось контролем. Мені треба свобода.”
“Свобода від чого, Тетяно?” — Світлана Михайлівна сіла поруч з нею. “Ти вважаєш, що ваша родина — це тюрма?”
“Ні, я не так це бачу. Але я не можу бути постійно поруч з ним, тільки тому, що так хоче він. Я хочу бути самостійною.”
“Ти можеш бути самостійною і разом із ним. Ви ж сім’я, Наталіє!” — голос Світлани Михайлівни був зворушений. “Сім’я — це не тільки про свободу, а й про відповідальність.”
Тетяна замовкла і опустила погляд. Вона зрозуміла, що насправді вона не просто намагається знайти свою незалежність, а просто тікає від складнощів, які виникають у стосунках.
Через кілька днів Світлана Михайлівна та Наталія сіли в літак, і разом повернулися в Україну. Після цього Світлана Михайлівна продовжувала підтримувати свою родину, але вже з новим розумінням того, що іноді потрібно дати людям шанс на зміну.
А як би ви вчинили на місці Наталіє?
Олеся Срібна
