Як ви розумієте, рідним і знайомим таке не розкажеш. Ні вдень, ні вночі не було спокою. Все життя якось вмить змінилося після появи дитини. Не залишалося часу ні на що

Не осуджуйте мене суворо. Хочу поділитися наболілим і зізнатися в тому, про що шкодую. Розуміння? Я знаю, що його не буде – просто хочу поділитись. Як ви розумієте, рідним і знайомим таке не розкажеш.

Я все життя любила дітей. Бавилась з дітьми у знайомих, в кумів. І тут народжує одна подруга, друга, третя, і всі питають у  мене, коли вже я?

Чомусь всі діставали мене питаннями: «А коли ж у вас поповнення?» Я ж зовсім не поспішала. Мені і без дітей було добре з чоловіком, хоча, звичайно, не раз прокручувала в голові картинки з діточками в колі великої родини. Але не наважувалася.

Так і продовжувала ходити в гості бавитись з чужими. Адже коли подивитись за дитинкою кілька годин, це не втомлює і навіть цікаво.

Поступово стали дратувати вічні розмови подруг, які мають дітей: про пелюшки, сорочечки, підгузки, і всілякі сопельки, зубки. І з найкращими подругами більше не знаходилося спільних тем, крім якихось спогадів.

Частенько я стала замислюватися про те, що теж хочу бути мамою. Що це так класно – бути в очікуванні дитини, всі ці відчуття, а потім передавати малюкові всі свої знання і вміння, намагатися зробити так, щоб він став краще, ніж ти. Красиво одягати, годувати з пляшечки, гуляти в парку, збираючи листя.

Я щиро хотіла стати мамою і думала, що вже достатньо знаю про материнство і дітей.

Поговорили про це з чоловіком, він погодився. Все вийшло з першого разу. Я начебто була щаслива. Моя сторінка в соцмережі рясніла новими , то розповідями про моє самопочуття, то скриншотами з календарів розвитку дитинки.

Перші місяці у мене був сильний токсикоз, постійно хотілося плакати, що я і робила. Потім мені стали некомфортні ворушіння дитини в животі, Не знаю як пояснити.

Мій теперішній стан був для мене неприємним. Дратував мій животик. Не знайшла я в очікуквані дитини ні краплі того прекрасного, що мені так барвисто розписували подруги. Ближче до пологів стали дратувати діти. Всі без винятку. Особливо найменші, невиховані і настирливі.

Коли дитина з’явилася на світ, це був кінець. Дуже важкі були перші 2 місяці. Були проблеми з молоком, із здоров′ям, а моя донька, те робила що цілий день плакала. Ми зверталися до лікарів, чи все добре, чи це нормально, що вона часто плаче, але ніяких відхилень не виявивили.

Ні вдень, ні вночі не було спокою. Все життя якось вмить змінилося після появи дитини. Не залишалося часу ні на що. Я взагалі від себе не залежала.

Чоловік сердився на мене, не розумів, чому я, яка так хотіла дітей, тепер немаю ніякого інтересу до рідної донечки, чому я така нервова, одним словом інша людина. Я ж дзвонила всім знайомим, у яких вже не перша дитина, скаржилась на нове життя в пошуках відповіді, що ж такого прекрасного в цих дітях?

У всіх відповідь була одна, що у них перший місяць було так само і думки були такі ж. Але потім нібито у всіх це проходило.

Минали місяці. Я все намагалась робити з себе зразкову матусю при чоловікові, а як тільки він йшов – навіть і не наближалася до дитини.

Я не знаю що зі мною. Я розумію, що так не повинно бути, але не можу впоратися з цим почуттям до донечки. Мене дратує її крик!

Я розумію, що з нею моє життя ніколи не буде як колись, що це зовсім не те, чого я так хотіла. Що тепер я не проводжу час зі своїм чоловіком,  тому щодитина постійно плаче, постійно чогось вимагає, а весь вільний від неї час йде на похід в туалет і поїсти.

Я навіть боюся подумати про те, що ще зовсім не скоро – якщо взагалі коли-небудь – піду в кінотеатр, на каток або ще кудись.

Я усвідомлюю, яка я ″мати″. Мені шкода своєї дитини, адже її потрібно любити, а я не можу!

Діти забирають абсолютно все життя, а натомість що? Склянка води?

Фото Pixabay.com