Моє рішення поїхати на заробітки в Іспанію було не спонтанним, але й не зовсім добровільним.
Після розпаду колгоспу довелося перебиватися тим, що вдавалося знайти: то сезонна робота, то прибирання, то базар.
Грошей не вистачало, а двоє дітей росли і з кожним роком ставали все вимогливішими. Сусідка Ганна, яка вже давно працювала у Мадриді, якось обмовилась:
– У моєї свахи там є місце для доглядальниці. Жінка в неї стара, майже не ходить.
Робота не легка, але платять добре. Я вагалася. Іспанія здавалася чимось далеким і незбагненним.
Я не знала мови, не мала закордонного паспорта, ніколи не літала літаком.
Але тиша в холодильнику й борги в зошиті на місцевому магазині не залишали мені вибору.
Рішення остаточно сформувалося після чергової сцени з донькою:
-Мамо, ну скільки можна! У всіх у класі вже айфони, тільки в мене кнопковий!
-обурено кричала вона, кидаючи телефон на ліжко.
– І навушники, мам! — додавав син.
– Ті, що ти купила на базарі, зламалися через тиждень.
Хочу як у Діми — білі, без дротів! — І ще, мамо, мені треба нову куртку з Zara, — втретє за тиждень нагадала донька.
Я намагалася пояснити, що зарплати в селі не вистачає навіть на ліки для бабусі.
Але діти не слухали.
Ображалися.
Мовчали зі мною по кілька днів.
А потім знову просили — то телефон, то планшет, то кросівки за три тисячі гривень.
Я поїхала. Прощання було важким.
Донька відвернулася. Син просто сказав:
“Привези айфон”. Я запхала сльози у валізу й рушила в невідоме — у світ, де мені доведеться бути сильною, навіть коли душа рветься на шматки.
Перші тижні в Іспанії були як у тумані.
Стара сеньйора Марія, за якою я мала доглядати, майже не розмовляла — іспанською, звісно.
А я — жодного слова. Але вона дивилася мені в очі з довірою, і ми почали спілкуватися мовою рук, посмішок, жестів.
Вона обняла мене якось і тихо прошепотіла: Gracias, hija.
І я зрозуміла: я потрібна тут.
Працювати було важко — ночами вставати, перевертати, годувати з ложечки, прибирати, купати.
У вихідні — прання, готування.
Але я трималася. Я мала мету: заробити на гідну старість.
А ще — виконати всі “замовлення” своїх дітей.
Першу зарплату я витратила на квитки додому і подарунки: айфон доньці, навушники сину, кожному — брендове взуття і трохи солодощів. Вони раділи, але швидко звикли.
Наступного разу просили ще більше.
-Мамо, а чого айфон не останній? — розчаровано зітхнула донька.
– А в Сашка взагалі Макбук. Коли купиш мені? — додавав син.
Я мовчки переводила євро в гривні, відмовляючи собі в нових туфлях і знеболюючому для спини.
Минали роки. Марія померла.
Я змінила кілька родин, працювала в Аліканте, потім у Барселоні.
Зі мною зв’язувались інші українки, шукали підтримки, ради, іноді просто розмови українською.
Ми ставали одна одній сестрами по долі – заробітчанками, які покинули рідний дім не заради розкоші, а заради майбутнього.
Діти виросли.
Донька вступила до університету.
Син закінчив школу. Я досі надсилала їм гроші.
Але вже рідше чула “дякую”. Частіше — “треба”, “перешли”, “немає”. Одного разу я запитала: — А ви б хотіли, щоб я повернулась?
На тому кінці телефону запанувала тиша. Потім донька сказала: — Ну, якщо тобі нема де бути…
Я зрозуміла, що моє місце давно зайняте їхнім новим життям.
-Сьогодні я сиджу у маленькій орендованій кімнаті в передмісті Малаги.
У мене є трохи заощаджень, відкритий рахунок у банку, медична страховка.
І, можливо, вперше в житті — спокій.
Я не живу в розкоші.
Але знаю: мені є за що дякувати Богові.
За силу не зламатися. За людей, які зустрілись на шляху.
За те, що маю де жити і що їсти.
І навіть за той самий айфон, який я купила собі, бо нарешті дозволила.
Безбідна старість — це не про золоті ложки.
Це про те, щоб не просити. Про зморшки, за якими стоїть ціла історія.
Про ранок, коли ти прокидаєшся — і тобі не страшно.
І я дякую. Дякую за кожен день.
За всі ті ночі, коли працювала, коли плакала, коли молилася.
Бо вони стали цеглинками моєї сили. Моєї старості. Моєї свободи.
Безверха Оксана
