Як жити з сестрою, яка соромить на все село?— Для тебе це смішно, — відповіла Уляна, вже не намагаючись приховати своє незадоволення. — А для мене — це не жарти

Уляна сиділа на підвіконні, дивлячись у вікно. Середина дня, а вулиця була затишною та спокійною. Проте у душі Уляни було неспокійно. Вона весь час оберталася в колі думок, що не давали їй спокою, не давали можливості по-справжньому насолодитися цією тишею.

Марина. Сестра, яку вона любила, але яку не могла зрозуміти. Між ними була прірва. Уляна була романтична, чутлива і трохи сором’язлива, а Марина…

Марина була занадто відкритою і прямолінійною, її не лякали чужі погляди і вона не соромилася сказати те, що інші боялися навіть подумати. Вони були повними протилежностями.

Але чому це так боляче для Уляни? Чому в неї на душі все більше важчало, коли вона згадувала про сестру? Проблема була не тільки в тому, що Марина завжди намагалася вивести її на публічні конфлікти чи ганебні ситуації.

Гірше було те, що вона цього не усвідомлювала. Вона ніколи не розуміла, чому Уляна намагається сховатися від людських поглядів, чому її червона від сорому обличчя виглядає таким явним маркером для всіх.

“Як же жити з сестрою, яка соромить на все село?” — Уляна вже встигла спитати себе це питання сотні разів. І кожного разу відповідь залишалася одна — не знати, що робити. Що б вона не намагалася сказати, Марина просто не розуміла її почуттів.

— Ти ж не маленька дівчинка, Уляно! — зазвичай говорила Марина, коли намагалася підсміюватися або обговорювати з усіма подробиці особистого життя сестри. — Залиш свої комплекси, в тебе все буде добре!

Та от тільки Уляна зовсім не була готова до того, щоб відкривати все своє приватне життя на загальний огляд. Вона не розуміла, чому сестра так активно “підносить” їхню родину до чужих вуст.

Вона ж була іншою. Вона не прагнула бути в центрі уваги, вона не хотіла, щоб її особисті речі ставали темою для сміху або обговорення.

І от зараз, коли вони сиділи вдома і святкували черговий святковий обід у родинному колі, Марина не змогла втриматися від чергової ” заковирки” своїм питанням.

— Уля, чому ти досі не зустрічаєшся з кимось? Чи ти вже від усіх хлопців відмовилася? А може, хтось із них тебе насправді не цікавить?

Всі погляди звернулися на Уляну. Вона знала, що Марина тільки того й чекала. Вона ж не могла зрозуміти, що для Уляни ці питання — це справжня катастрофа.

Вона не була готова до таких відвертих розмов. Тому, не сказавши ані слова, Уляна почала швидко їсти, намагаючись сховатися за своєю тарілкою, аби не бачити, як всі чекають її відповіді.

Марина посміхнулася, але ця посмішка була не зовсім такою, якою можна було б назвати дружньою.

— Та не переживай, — продовжила вона, не звертаючи увагу на мову обличчя сестри. — У тебе ще все попереду. Може, знайдеш того, хто вартий твоєї уваги. Але коли так далі буде, то можна й просто залишитися вдома на все життя.

Уляна, відчуваючи, як її обличчя горить від сорому, вирішила встати і піти з-за столу. Вона не могла більше залишатися тут і слухати все це.

Вона просто не мала сили. У той момент вона вже розуміла, що потрібно щось змінювати. Щось треба робити, щоб хоча б зрозуміти, як жити з сестрою, яка зовсім не розуміє твоїх почуттів і не збирається їх шанувати.

— Марина, — сказала вона тихо, намагаючись зберегти спокій, але її голос видавав внутрішнє напруження. — Чому ти так зі мною? Чому завжди мене висміюєш?

Марина знизала плечима.

— Ти занадто серйозна, Уляно. Ти надто емоційна. Це ж смішно!

— Для тебе це смішно, — відповіла Уляна, вже не намагаючись приховати своє незадоволення. — А для мене — це не жарти.

І раптом Уляна зрозуміла, що може зробити це. Вона може знайти спосіб, як змінити ситуацію, без постійних суперечок і без того, щоб повністю відмовитися від своєї суті.

Наступного дня Уляна прийшла до своєї кімнати і взяла чистий аркуш паперу. Вона почала писати. Спочатку слова були плутаними, важкими, але вона знала, що це саме той момент, коли треба дати собі шанс на зміну. Тому вона писала:

“Я знаю, що ти хочеш бути поруч, я знаю, що ти хочеш допомогти. Але кожен раз, коли ти смієшся наді мною, я почуваюся, наче так, наче розбиваюся на мільйони уламків. Мені не хочеться, щоб ти мене висміювала. Мені не хочеться, щоб інші знали мої слабкості, я сама маю право на свої особисті моменти. Я хочу відчувати, що ти підтримуєш мене, а не підриваєш мою впевненість”.

Уляна глибоко вдихнула, поклала ручку і прочитала написане ще раз. Вона відчувала, що це не просто лист, це крик душі. Вона не могла більше мовчати. Вона не могла дозволяти сестрі безкінечно говорити всім про неї, не зважаючи на те, що вона її любить.

Наступного вечора, коли вони знову сиділи вдома, Уляна не могла чекати більше. Вона підійшла тихенько і поклала під подушку сестри свого листа, щоб та прочитала.

Адже сама дівчина не наважувалася прямо поговорити з Мариною. Весь вечір Уляна просиділа у вітальні, не хотіла бути в кімнаті, коли сестра знайде її листа і прочитає.

Коли Марина знайшла листа Уляни і прочитала, вона замовкла на кілька секунд. Її погляд став серйозним, і в цей момент якраз зайшла Уляна  і побачила.

І хоча Марина ще не могла повністю усвідомити, як важливо для Уляни почуватися підтриманою, вона все ж згодилася змінити своє ставлення.

— Може, я і справді інколи перебільшую, — сказала Марина, не зовсім впевнено, але вже без жартів. — Я не хотіла тебе образити.

Уляна подивилася на сестру, і в її серці нарешті з’явилася надія. Можливо, їм вдасться знайти спільну мову, можливо, все буде не так важко, як їй здавалося.

— Дякую, — відповіла вона, і в її голосі вже звучала сила, яку вона знайшла в собі.

Олеся Срібна

You cannot copy content of this page