Я завжди думала, що материнство — це новий етап у житті, який буде сповнений радості, любові та романтики. Однак, вісім місяців тому, коли я тримала свою маленьку Софійку на руках, я не уявляла, як швидко ця ідилія може змінитися. Сьогодні я хочу поділитися своїм досвідом, розповісти про те, як стосунки з чоловіком стали змінюватися, і як ми разом проходили через цей непростий етап.
Розпочалося все з радості. Я й мій чоловік Олег, який завжди був моєю опорою, з нетерпінням чекали на нашу маленьку принцесу.
— У нас буде дівчинка! – завжди повторював Олег, коли ми обговорювали наші плани. Всі навколо нам говорили, що любов з дитиною тільки зросте. А що ж сталося насправді?
Софії виповнилося вісім місяців і тепер вона вже намагається вставати біля опори, а я за весь день тільки й бігаю за нею. Олег працює з ранку до вечора, намагаючись забезпечити нашу родину, а я, сідаю на диван лише для того, щоб одягнути дитину на прогулянку.
— Давай, рідненька, ще один крок! – підбадьорюю я Софійку, намагаючись приховати свою втому.
Але у глибині душі розумію, що те, чого найбільше мені зараз не вистачає, це романтика. Коли я дивлюсь на Олега, який сидить за комп’ютером з очима, повними втоми, я відчуваю, як наше колишнє кохання починає зникати, як повітря з надувної кульки.
— Олеже, – кажу я одного вечора, коли ми нарешті вирвемося на прогулянку? Ти пам’ятаєш, як ми гуляли до світанку, сміялися, планували наше майбутнє?
— Так, пам’ятаю. Було класно. Але зараз ми дорослі й у нас є Софійка, – відповів він, усміхаючись.
Я відчула, як щось всередині мене ламається. Мені не хочеться близькості. Я просто не можу. Весь день я проводжу на кухні, готуючи, прибираючи, піклуючись про дитину. Я вже забула, що таке просто підійти до Олега, обняти його й поцілувати. Я постійно зайнята своїми побутовими думками.
— У нас же є наш час, – продовжує він, – все буде добре.
Але добре чомусь не стало.
Коли я подивилася у дзеркало, зрозуміла, що від колишньої мене залишилася тільки тінь. З 52 кілограм я перетворилася на 65. Я намагаюсь харчуватися правильно, але часто не маю часу навіть на те, щоб сісти на десять хвилин. На обід я з’їдаю залишки Софійчиної каші, бо звичайна їжа здається недосяжною розкішшю.
— Невже ти не хочеш зробити мені сюрприз? – запитав Олег одного разу, намагаючись підбадьорити мене.
— Яка ще романтика? – сміюся, але всередині мене зрізає біль. – Може, замість сюрпризів ти просто хочеш, щоб я була такою ж, як раніше?
Від цього запитання у нас виникла сварка, яку я не очікувала.
— Я хочу, щоб ти була щасливою! – кричав Олег, розчарування у його голосі лунало у моїй душі, наче ехо.
На ранок після цієї розмови я встала з натяком на новий початок. Я вирішила, що маю змінити ситуацію. Я почала займатися спортом вдома, хоча часу було обмаль й готувала здорові страви навіть у найважчі дні.
— Яка ти молодець! – радів Олег, коли бачив, як я стараюсь.
Але мені знову не вистачає чогось важливого. Романтики. Я дивлюсь на наші фотографії, де ми сміємося, обіймаємося. Де наша любов?
В один з вечорів, коли Софійка заснула, ми нарешті сіли разом. Я взяла Олега за руку й сказала:
— Я люблю тебе, але я хочу повернути те, що ми втратили.
— Я також, – відповів він, – але нам потрібно працювати над цим разом.
Того вечора ми почали писати наш новий роман. Але попереду на нас чекає ще більше випробувань. Чи зможемо ми відновити те, що колись було?
Зрештою, це питання залишалося відкритим, але в кожних наших обіймах та усмішці, якою ми обмінювались, я відчувала, що ми разом здатні пройти через все. Часом, щоб зберегти щось справжнє, потрібно знову навчитись цінувати прості речі такі як спільні прогулянки, вечірні бесіди та сміх дитини. Але я все одно відчувала — наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
