З чоловіком я живу вже 25 років, проте навіть не знаю, чому ми ще разом. Одружилися ми не з мега любові, а тому, що я чекала вже дитину. Олег виявився порядним чоловіком і покликав мене заміж.
Так у нас з’явився син Ігор. Спочатку ми ніяк не могли ужитися, між нами було безліч непорозумінь. Ніяк не могли притертися, і здавалося, що зробили помилку. Одного разу ми навіть вирішили пожити окремо.
Синові тоді було чотири роки. Але нарізно ми були недовго, всього три місяці. Бо я зрозуміла, що знову чекаю дитину. Доля, напевно, через дітей, робила так, щоб ми залишалися разом. Він повернувся в сім’ю, заради майбутнього малюка і нашого сина ми вирішили почати все з початку. Наші знайомі говорили мені, що у мого чоловіка під час нашої паузи у відносинах був роман з якоюсь жінкою. Я вирішила це з’ясувати безпосередньо у нього. І на моє запитання, чи правда це, він відповів, що ні. Я повірила.
Я народила ще одного хлопчика. Ми назвали його Іваном. Після появи другої дитини ми почали жити значно спокійніше. Ми вже не були тими молодими і запальними. Звинувачень було все менше, розуміння все більше. Наша сім’я зажила в звичайному, спокійному руслі. Чоловік багато часу проводив на роботі, а я займалася вихованням дітей.
І ось наші діти підросли і вже ходять в школу. Наше життя повністю склалося. І було так, поки позавчора до мене не підійшла незнайома мені жінка. Вона безпосередньо заявила, що у неї стосунки з моїм чоловіком ось уже шістнадцять років. І що вона втомилася сама ростити їх дитину, що їх синові теж потрібен батько. Я не могла повірити в те, що говорить ця незнайома мені жінка. Адже за ці всі роки чоловік не дав жодного приводу сумніватися в його вірності. А моя співрозмовниця не зупинялася. Вона говорила, що втомилася від його біганини туди-сюди. І що він не може кинути мене і дітей, але любить він її і вона просить відпустити його.
У цей вечір чоловік прийшов рано, на роботі не затримався. І тільки потім я зрозуміла, що це була зовсім не робота. Він ходив до неї. І суботні «аврали» – це вона. І відрядження теж. Ось тоді-то пазл склався. Яка я була наївна! Просто немає слів. Скільки років нічого не бачити, не помічати очевидного. Але у нього ще й дитина є – теж син. Три сини і дві дружини. Я була ошелешена і не знала, що мені робити далі.
Я нічого не змогла сказати чоловікові. Просто не знала, як і що говорити. Все здавалося таким логічним, і будь-яка інша давно запідозрила недобре, але не я. Тільки от ніяк не зрозумію, куди дивилися мої очі? І що робити з цією новиною? Чи боротися за свого чоловіка? А може просто забути?
