— Я не можу без нього жити, – часто повторювала Олена, коли ми вибралися нарешті на каву. Її очі світилися щастям, і здавалося, ніщо у світі більше не має значення, крім нього.
Якби я знала, що тоді чекає мою сестру, я б все зробила, аби той шлюб не відбувся.
Олена завжди була дівчиною романтичною, схильною до фантазій та пристрастей. Вона мріяла про казкове кохання, яке може перенести її до світу, де усе було б ідеальним. І ось одного разу на горизонті з’явився він — Айхан, турок з проникливими очима, від яких у сестри слабшали коліна. Він умів так красиво залицятися, що навіть найнедовірливіша дівчина розтанула б. Компліменти сипалися на неї, мов весняний дощ, його ніжність та увага до деталей заполонили серце дівчини.
Вони одружилися. Спочатку все було чудово: молодята жили в Україні, у невеликому, але затишному будиночку. Айхан був уважний та турботливий, а Олена світилася від щастя. Тільки після переїзду до Туреччини, все почало змінюватися.
Я пам’ятаю той день, коли вона зателефонувала мені вперше з-за кордону.
— Це важче, ніж я думала – голос у неї був сумний, наче вона втратила частинку своєї душі. Виявилося, що побут у новій країні був не таким романтичним, як вона уявляла. Щоденні справи перетворилися на важкий тягар, а чвари з родичами чоловіка стали буденністю. Вони не сприйняли жінку як рівну та почали робити все, щоб вона почувалася чужою в цьому домі.
Чоловік теж змінився. Компліменти та ніжність, що так сильно вабили сестру, зникли разом з її грошима, які вона вкладала у їхній новий дім. Почалися сварки, підвищення голосу, а потім й ще гірше. Він став зовсім іншою людиною та Олена почала його побоюватися.
Коли сестра зателефонувала мені знов, її голос був розбитий, мов скло.
— Ми посварилися – зізналася вона. – Він вигнав мене з дому. Я більше не можу бачити своїх доньок.
Виявилося, що Айхан пішов ще далі: він оформив судове рішення, яке забороняє жінці наближатися до дітей. Вона зверталася до консульства, але там тільки знизували плечима, не знаючи, чим допомогти. Тепер вона плакала щодня, не знаючи, що робити, як повернути доньок і чи зможе коли-небудь повернутися до України з дітьми.
— Він не відчиняє двері та дітей не віддає, – голос жінки тремтів. – Я не можу більше так жити, але не знаю, що робити.
Я слухала її й відчувала, як розпач накочується на мене хвилею. Адже цей Айхан, з його ніжними словами та поглядами, виявився зовсім не тим, ким здавався. Іноді мені здається, що вони, ці чоловіки зі Сходу, вміють так майстерно зваблювати, що наші хлопці просто й поруч не стояли. Але яка ціна тієї зваби? Чи варте воно сліз, зруйнованих мрій та втраченого майбутнього?
Напевно, у житті Олени був момент, коли вона вірила, що все ще можна виправити. Але ті дні минули і тепер вона стояла перед зачиненими дверима, за якими залишилося все, що вона любила. Чоловік виявився зовсім не казковим принцом, а тим, хто перетворив її життя на пекло.
— Що мені робити? – питала жінка, але відповідь не приходила.
Можливо, часи романтичних казок пройшли й Олені доведеться збудувати своє життя заново, без тих рожевих окулярів, які так довго тримали її у полоні ілюзій. Але як це зробити, коли серце розбите, а двері, за якими діти, зачинені назавжди?
Коли сестра нарешті повернулася в Україну, я зустріла її на вокзалі. Вона виглядала зовсім іншою — змарнілою, виснаженою, наче з неї викачали усі сили. Ми обійнялися і в ту мить я відчула, як сильно її образили. Сльози покотилися з моїх очей, коли я побачила, як вона виглядає. Колись живі, блискучі очі моєї сестри тепер стали тьмяними й порожніми.
— Як ти тримаєшся? – спитала я, намагаючись підтримати її хоч якимось словом.
— Я не знаю, як жити далі, – відповіла вона, ледь чутно. Голос Олени був настільки слабким, що мені здалося, наче вона просто не мала більше сил, щоб боротися з цією реальністю. – Я кожну ніч думаю про них. Як вони там, що роблять, чи сплять спокійно? Чи плачуть, коли мене немає поруч?
Олена проводила дні у пошуках будь-якої можливості повернути своїх доньок. Вона зверталася до юристів, консульств, організацій, які займаються правами людини. Але всі її зусилля були марними — закон був на стороні Айхана і їй не залишалося нічого, окрім того, як чекати й сподіватися, що щось зміниться.
