Якось після останнього уроку заплакана Юля вибігла з класу. Тарас ледь наздогнав її біля шкільних воріт. З того дня щораз рідше виходила в коридор і майже перестала спілкуватись з ним. Але ж від долі не втечеш

Солодкі лілії

З однолітками їй завжди було важко знайти спільну мову. Дівчата-однокласниці заздрісно позирали на Юлю, хоч вона ніколи не хизувалася ані обновками, ані своїми здібностями. А талантів їй і справді не бракувало. Попри те, що на відмінно навчалася в школі, відвідувала вокальний та танцювальний гуртки, чудово грала на кількох музичних інструментах, дівчина мала ще й неабиякий хист до кулінарії.

Разом з мамою вони щовечора вкладали усю свою любов і фантазію, готуючи щось новеньке для своїх чоловіків – тата і братика. Юля ніде не почувалася так добре, як удома. Тут вона знаходила справжню підтримку і розуміння.

У школі Юля не мала друзів, крім Тараса, який був старшим від неї на один рік. Під час чергової перерви вони сиділи на підвіконні в коридорі, розмовляючи про все на світі.

Якось після останнього уроку заплакана Юля вибігла з класу. Тарас ледь наздогнав її біля шкільних воріт.

– Що з тобою? Чому ти плачеш? – збентежено запитав він.

– Мої однокласниці насміхаються з мене, говорять про нас різні неприємні речі, – крізь сльози уривчасто вимовляла дівчина.

– Яка ти ще наївненька. Не плач, я ж не раз тобі казав, що вони тобі заздрять, бо ти – краща за них. Не звертай уваги.

Але Юля з того дня щораз рідше виходила в коридор і практично перестала спілкуватись з Тарасом. Коли вони раніше насміхалися з неї, якось з цим мирилася. А тепер, коли глузували з неї і її найкращого друга, їй було дуже боляче, і цим хотіла захистити їхні стосунки.

Була б сміливішою і впевненішою у собі, одразу дала б їм відкоша. Ненавиділа себе за це, бо втрачала такого хорошого друга.

Тарас завжди розумів її з півслова. А тепер… Рідним нічого не розповідала. Навіщо обтяжувати і без того заклопотаних батьків своїми проблемами.

Розраду знаходила в танцях, музиці і співі, якими відтоді займалася ще старанніше.

…Через два тижні Тарасові вручать атестат і він назавжди залишить стіни рідної школи. Саме тоді її день народження. Різні думки роїлися в Юлиній голові. За цим заняттям і застала дочку мама ввечері, повернувшись з роботи.

– Доню, чим ти засмучена? – ще з порога запитала.

– Нічим. Пусте, – відмахнулась та.

– Спробую здогадатись. Тобі подобається той хлопець, з яким ви танцювали на новорічному шкільному святі.

– Як ти здогадалась? Ми з ним хороші друзі. Були… Але тепер це уже не має значення, – з сумом у голосі сказала дівчина.

– Здогадатись було неважко. Крім того, я не раз бачила, як він проводжав тебе після уроків.

Юля розповіла мамі про недавні події.

– Усе обов’язково владнається, – запевнила мама.

Розмова з мамою додала дівчині впевненості. І вже за якусь мить обоє захоплено готували вечерю для тата, який от-от мав повернутися з роботи, і братика, який ганяв велосипедом у дворі з хлопцями.

Тієї ночі дівчина ні на мить не стулила очей. І правду каже мама, що одного хорошого, справжнього друга не варто міняти на безглузді насмішки заздрісних однолітків. Вони повинні обов’язково помиритися в день її народження, який збігається з його випускним балом.

Два тижні злетіли, як дві години. Святково прибраним шкільним коридором ідуть красиві випускники.

Ще звечора усю, до найменших подробиць, зустріч із Тарасом спланувала Юля: вона чекатиме його в коридорі, яким він проходитиме після урочистого вручення атестатів, і подарує йому торт із акуратно викладеними на ньому солодкими ліліями, приготований власноруч. Хлопець полюбляє солодощі…

Але це було вчора. Її мрії і думки були сміливішими за вчинки. І коли після церемонії нагородження до випускників підходили вітати їх рідні, друзі та знайомі, Юля стояла на місці, мов вкопана. Ноги чомусь не слухались. Що з нею, і сама не знала.

– Не мене чекаєш? – здалеку помітив дівчину Тарас.

– Угу, – силкуючись, видала безглуздий звук.

– З днем народження, принцесо! – простяг букет розкішних ніжно рожевих лілій.

– Ти пам’ятаєш? – схвильовано запитала Юля. – А це – тобі.

Тарас поквапився розгорнути пакунок. На нього теж чекали лілії, тільки солодкі. Про кращі подарунки один від одного годі було й мріяти. Лілії – улюблені квіти обох.

Якусь мить вони стояли, мов зачаровані, не приховуючи задоволення від подарунків. Так тривало, поки Тарасів однокласник Назар не поплескав дружньо його по плечу, нагадавши, що вже пора іти в кафе на святкування.

– Дякую, Юлечко, за подарунок. Тримай, – простягнув дівчині клаптик паперу і побіг наздоганяти однокласників.

Розгорнувши листок, Юля прочитала: «О дев’ятій вечора виходь біля свого під’їзду. Тарас».

Цю записку Тарас приготував заздалегідь. Він не знав, що побачить дівчину у школі. Тож хотів передати її через свого молодшого брата.

… До дев’ятої залишалось трішки більше двох годин. Ніяка робота Юлю не бралася – все падало з рук.

– Доню, я сама приготую святкову вечерю, а ти іди помалу вдягайся, – з усмішкою мовила мама, яка і без слів зрозуміла, що ввечері до Юлі прийде Тарас.

Зніяковівши через сьогоднішню незграбність на кухні, Юля поспішила до своєї кімнати. Чим ближче стрілка годинника наближалась до цифри дев’ять, тим швидше і неспокійніше билося її серце.

За дівочою солідарністю Юля не прийшла у зазначений час, спізнившись на хвилину-другу.

– Ходімо, я тобі щось покажу, – сказав Тарас, як тільки-но відкрилися двері її під’їзду.

Йшли вони близько півгодини, поки потрапили на місце призначення. За п’ятнадцять років, які Юля тут прожила і знала, здавалося б, кожен куточок, зрозуміла, що нічого подібного у житті не бачила. З пагорба, на який вони вийшли, було видно місто, як на долоні. Від такої краси у неї аж дух захоплювало.

– А тепер, – не перестаючи дивувати сюрпризами, далі мовив Тарас, – давай спробуємо торт, який ти мені подарувала. Я і чай у термосі з собою прихопив.

Такого дня народження у Юлі ще не було. З Тарасом їй було легко й просто. І вранішні хвилювання стосовно продовження їхньої дружби вмить розвіялись. Хоч вона вже і не була впевненою, що вони – лише друзі. Бо почуття дружби і приязні, яке було між ними раніше, непомітно переростало у щось значно масштабніше.

– Ми уже зачекалися вас, стіл давно накрили, – у мобільному телефоні роздався веселий голос Юлиної мами.

– Уже йдемо, – квапливо відповіла донька.

… За святковим столом зібралися найрідніші для Юлі люди: батьки, братик і Тарас. Багато спільних тем для розмови було у них.

Того дня Юля подорослішала на один рік. Байдуже, що у неї немає подруг серед однокласниць. Вони заздрісні, тому й пліткують. Головне, що у неї є вони – ті, що зараз сидять поряд з нею і весело про щось гомонять. Вони не обмануть, не образять, не зрадять…

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне з вільних джерел