Коли в жовтні Медобори одягалися в жовті й багряні барви, школярі збирали матеріал для уроків ботаніки. Особливо це подобалося дівчаткам. На перервах ми роздивлялися гербарії одна одної. Тільки наша подруга Оля сиділа, як завше, осторонь і позирала на нас почервонілими від плачу очима.
Ми помічали, що Оля щоранку приходить до школи заплакана. Вона добре навчалася, але була замкненою, нервовою, ні з ким не хотіла ділитися своїми проблемами. Дратувалася, коли ми на перервах галасували і бігали, або коли розпитували, чому вона сумує, що її турбує.
Через певний час однокласник, який мешкав неподалік від Олі, розповів нам про той секрет, що його наша подруга тримала в своєму маленькому серці. З’ясувалося, що в її домі появився вітчим.
Свого батька Оля не пам’ятала, він не повернувся з вiйни. Працював ветлікарем, у селі його шанували за участь у просвітянських організаціях. Від мами і бабусі чула про нього тільки добрі спомини. Залишилося фото, де він із членами «Просвіти» і господарями села проводив ветеринарні курси.
Тендітна мама Олі залишилася молодою вдoвою з двома дівчатками і старенькою мамою, котрі не могли їй допомагати по господарству. Сільське життя потребувало чоловічих працьовитих рук. Тож молода вдoва вийшла заміж за односельця приблизно свого віку, котрий досі не був одруженим і саме повернувся додому з Франції, куди емігрував іще перед вiйною.
Старша дочка Марійка не була проти, а Оля почала ревнувати маму до вітчима. Не могла змиритися з тим, що вона приділяє увагу чужому чоловікові. Якось, повернувшись зі школи, Оля застала маму в обіймах вітчима і втекла з дому. Довго шукали дівчинку родичі й сусіди. А знайшли понад річкою в дуплі старої верби. Оля пережила сильний стpес, тож після цього бабуся з дівчатками перейшла жити в іншу кімнату. Аби Оля рідше бачила маму з вітчимом разом, щоби зайве не тpaвмувати дитину.
Минули роки. Оля подорослішала, закінчила медичне училище, почала по-іншому дивитися на світ і на мамине життя. Зрозуміла її, як жінка жінку. Вітчим завжди дуже добре ставився не тільки до мами, а й до обох її дочок. Коли вони вже були заміжні, часто приїжджали додому, до найр ідніших людей — мами і вітчима.
Згодом Оля, котра працювала в одній із тернопільських лікapень, наpодила дівчинку. А тоді декретна відпустка тривала тільки два місяці. Треба було вирішувати, хто сидітиме з дитиною, бо Оля мусила виходити на роботу.
Приїхала із сім’єю до села, щоби порадитися і попросити допомоги. Мама з вітчимом радо погодилися доглядати внучку — і вона стала для них великою радістю та розрадою. Донині сусіди згадують, як Олин вітчим любив її. Своїх дітей у нього не було, тож він щиро прикипів душею до маленької Наді, котру називав не інакше, як «моя Надюся».
Завжди гнав пасти корову з пляшечкою молока в кишені й дитиною на руках. Поверталися додому веселі й щасливі. Надя — з вінком на голівці, який для неї сплів дідусь.
Але раннє дитинство швидко минуло. Прийшла пора забирати шестирічну Надю до Тернополя, до школи. Приїхали батьки машиною, зібралися. І раптом помітили, що дитина зникла. Всі кинулися шукати Надійку, але її ніде не було. Знайшли в тому самому дуплі старезної верби, де ховалася ще школяркою Оля.
Надя сама вибігла зі схованки, почувши, що її стpивoженим голосом кличе дідусь. Він підхопив внучку на руки, вона міцно обняла його і, щоб ніхто не почув, прошепотіла на вухо:
— Не віддавай мене нікому, бо я тебе люблю найбільше від усіх.
…Довго стояв у невимовленій тузі старий сивий чоловік на дорозі. Махав на прощання кашкетом, проводжаючи машину, яка повезла його швидкоплинну радість — його Надюсю.
Автор – Ганна ЧЕМЕРА, за матеріалами видання “Вільне Життя”
Фото ілюстративне, з вільних джерел
