Яна стояла біля вікна, споглядаючи вечірній пейзаж, що поступово змінювався під яскравим світлом місяця. Вона не могла повірити, що все це сталося.
Ще зовсім недавно її життя було сповнене мрій та планів, а тепер усе виглядало так, наче все розсипалося на дрібні кусочки.
— Яна, ти ще тут? — почула вона знайомий голос.
Це була її мати, яка зайшла до кімнати з чашкою теплого чаю.
— Так, мамо, я ще тут, — відповіла Яна, намагаючись усміхнутися. Але посмішка не дійшла до очей.
Мати сіла поруч, поклавши чашку на стіл.
— Ти добре? — запитала мати з турботою. — Ти знаєш, я розумію, що це не простий період для тебе. Але ти повинна бути сильною.
Яна кивнула, але сльози вже стояли на межі. Вона відвернулася до вікна, бо не хотіла показувати свою слабкість. Тільки цього й не вистачало — сльози перед матір’ю.
— Я думала, що коли я вийду заміж, то моє життя стане іншим, — сказала Яна, тихо, майже беззвучно.
Мати поклала руку їй на плечі.
— Дорога моя, я знаю. Ми всі це відчували. Але життя не завжди йде за планом. Все, що ти можеш зараз — це рухатися вперед.
Яна мовчала, слухаючи слова матері. Вона пам’ятала, як ще кілька днів тому з радістю готувала своє весільне вбрання, як з нетерпінням чекала цього дня.
Вона навіть уявляла себе, як буде сміятися разом із чоловіком, обговорюючи всі ці дрібниці про сімейне життя, але тепер усе виглядало так безглуздо. Як іронія — її мрії про майбутнє розчинилися в одну мить.
У першу шлюбну ніч вона залишилася сама. Вона не розуміла, чому. Все було нормально, але коли Яна повернулася до чоловіка, щоб покликати його на вечерю, він вже не відповів. Що сталося? Може, це була трагедія, або ж він просто не витримав стресу? Але всі лікарі говорили одне: «не зрозуміло».
Яна пам’ятала своє весілля, і той момент, коли їй вручили обручку.
— Я тебе люблю, — сказав Андрій, її чоловік. Його очі були сповнені тепла і надії. — І я тебе, — відповіла Яна.
Усі їхні родичі радісно сміялися, а потім розійшлися, залишивши молоду пару наодинці. Яна почувалася щасливою, ніж зазвичай.
— Залишмося на ніч тут, — сказав Андрій. — Хочу, щоб це був найкращий момент у нашому житті.
— Я просто не можу зрозуміти, чому це сталося, він і сам напевне не знав що з ним коїлось всередині, а може мені і не хотів нічого говорити — Яна повернулася до матері.
— Яна, я знаю, це важко. Але ти повинна пам’ятати, що час не стоїть на місці. Ти повинна жити далі, навіть якщо це здається неможливим.
Вона мовчала ще кілька хвилин. Всі емоції, які за останні дні переповнювали її, тепер були у вигляді порожнього болю. Яна навіть не знала, що їй робити далі. Чи має вона ще якусь мету, чи все закінчено?
— Мамо, я не знаю, що робити. Я не хочу більше нічого.
Мати обійняла її.
— Не треба думати так, донечко. Ми пройдемо через це разом.
Наступного дня Яна вирушила до того місця, де вони з Андрієм планували провести медовий місяць. Це був їхній спільний план — відправитися до мальовничого озера, провести кілька днів разом.
Яна дійшла до того місця на машині, вийшла на берег і сіла на пісок. Вітер звивався в її волоссі, а погляд був спрямований на горизонти, де не було видно кінця.
— Як ти зміг покинути мене так рано? — сказала Яна вголос, ніби до нього. — Ми ж тільки починали.
Відповіді не було. Лише вітер у відповідь, що спокійно шелестів листям дерев.
Яна закрила очі й задумалася про їхнє майбутнє, яке тепер було без нього.
Час йшов. Яна повернулася до своєї звичної рутини. Поки всі її подруги обговорювали свої мрії про сім’ю і дітей, Яна мовчки слухала. Вони не розуміли, чому вона стала іншою.
Але жити далі їй не було легко. Вона навіть розгубилася, коли одного разу зустріла чоловіка, схожого на Андрія. Спочатку серце забилося швидше, потім охололо, і вона зрозуміла, що ніхто не може замінити того, кого вже немає.
Вона не була готова до нових відносин, адже її душа залишилося з ним, в той день, коли він пішов.
Однак через кілька місяців Яна змогла зрозуміти, що життя не зупиняється на одній трагедії. Вона почала відновлювати себе, знову знаходити сенс у дрібницях.
Вона більше не прагнула до ідеалів, але зуміла побудувати нове життя. І хоча біль не зник, вона звикла до нього.
І одного дня, вже за кілька років, Яна зрозуміла: її мрії про сім’ю зникли.
Однак життя триває, навіть коли все здається втраченим. Одного разу, коли Яна зовсім втомилася, то заснула на дивані.
Приснився її чоловік.
– Моя дорога Яночко, час, який ми провели разом, був справді чудовим. Я хочу, щоб ти знала, що я ні про що не шкодую і не маю зла на тебе. Ти не могла мене врятувати . Ні в кого немає такої сили… Моє життя було чудовим і я хочу, щоб воно було таким і у тебе.
Після цього сну дівчина відчувала себе ще більше розгублено. Вона занедужала а одного дня втратила свідомість.
Крізь злегка розпущені вії Яна намагалася зорієнтуватися. Вона помітила червону куртку, розмиту яскраву пляму, яка могла бути обличчям, і розмиті сині плями… «Невідкладна допомога!» – ця думка просвітила її.
« Тобі нічого не загрожує, ти в безпеці », – ледь не підстрибнула я, почувши знайомий голос.
« Андрійчику…» — ледь чутно прошепотіла вона, бажаючи, щоб він залишився зі мною. – Андрію, любий…
– Мене звати Максим, а вас Яна, я дізнався від твоєї матері. Вам пощастило, що вона так швидко відреагувала. Ти ще така молода, у тебе все життя попереду! – його голос був гучним, але чомусь таким радісним.
– Зайве говорити, що ви нас усіх неабияк налякали.
— Ні, — тихо пробурмотів дівчина.
– Це «ні» означає відсутність бажання бути разом зі мною? – запитав він з посмішкою.
– Ні… з тобою… Я нічого не розумію… – Яна намагався зібратися з думками.
«Вибачте, але ви не позбудетеся мене так легко», — сказав він незворушним тоном.
Максим підняв дівчину і поклав на ліжко.
– Ти майже нічого не важиш. Я б із задоволенням носив тебе так, кожного дня , – підморгнув він Яні.
Минуло два роки, вони одружені вже півроку, скоро появиться їхній первісток.
Автор: Віра Лісова
