Яна стояла на порозі рідного дому, замерзла і мовчазно дивилась на двері, які вже давно стали символом того, чого вона так прагнула, але не могла отримати.
Вона приїхала, сподіваючись, що зможе хоча б на цей святковий вечір повернутися до свого дому, який був теплим і безтурботним. Проте її надії були обірвані в один момент.
Вона пригадувала, як багато разів мріяла повернутися додому, коли була далеко від нього, на чужині. Кожен святковий день, коли вона не була поруч з родиною, здавався важким і безглуздим.
Але повернення в рідні стіни було зовсім не таким, як вона уявляла. Мама була серйозна і відчужена, а тато навіть не відкрив їй двері, почувши її кроки на сходах.
— Я хочу просто сидіти за столом, як колись, — прошепотіла Яна, намагаючись приглушити хвилю емоцій, яка накрила її. Вона згадувала, як разом з братом, батьками і бабусею святкували Різдво, як сміялися і співали колядки, як уся родина була разом, і все здавалось на своєму місці.
Мама повернулася до неї, погляд у її очах був стриманий, майже холодний. Здавалося, вона не бачила в дочці тієї маленької дівчинки, яку колись обіймала і чия посмішка була найбільшим щастям у її житті.
Тепер її обличчя було суворе і Яна зрозуміла, що між ними виникла стіна, яку важко зруйнувати.
— Дочки не руйнують сімей, — сказала мама, примруживши очі. Це було більше, ніж просто твердження. Це був вирок.
Яна знала, чому її батьки не змогли пробачити їй. Всі ці місяці, коли вона залишала рідний дім, коли не поверталася, коли все більше віддалялася від них, вони чекали, що вона, зрештою, повернеться, покається, почне все спочатку.
Але вона цього не зробила. Вона зробила вибір, і цей вибір був надто важким, щоб просто сказати “пробачте”. Вона могла б попросити прощення, але чи зможуть вони це прийняти? Чи зможуть вони пробачити її рішення, яке призвело до цієї тріщини в їхніх стосунках?
Мама зачинила двері, не давши Яні можливості сказати навіть слова. Вона почувалася так, ніби її життя розпалося на тисячі кусочків. Її кроки відлунювали в пустому коридорі.
Вона не могла далі стояти тут, не могла більше терпіти цей холод. Вона повернулася й пішла назад, не знаючи, куди йти. Яна давно не була вдома.
Кілька років пройшло з того часу, як вона вирушила в інше місто, намагалася будувати своє життя, забуваючи про те, що залишила позаду.
І хоча вона вже була дорослою, незалежною, її зв’язки з батьками ставали дедалі слабшими. Вона почала бачити, що вони не розуміють її, що вона більше не була тією дитиною, якою вони її пам’ятали.
Початок її віддалення стався три роки тому. Тоді вона зустріла Віктора, чоловіка, якого відразу полюбила, навіть не роздумуючи про наслідки.
Вони разом розпочали нове життя, але це було життям без підтримки родини. Вона не раз відчувала втрату, коли її батьки не погоджувались з її вибором.
Вони не могли зрозуміти, чому вона не залишилася вдома, чому не залишилась із ними, чому вона вибрала щось інше, що не відповідало їхнім уявленням про правильний шлях.
Тоді, в один із холодних зимових вечорів, після чергової сварки, Яна вирішила, що вона більше не повернеться додому. Вона вирішила, що це її рішення і вона не буде просити пробачення за те, що вибрала своє життя, своє щастя.
Вона була вперта і вірна своїм переконанням. Але з кожним місяцем відчуття провини ставало сильнішим. Вона не могла стерти те, що сталося.
І тепер, стоячи біля рідного дому, її душа була розірвана між бажанням повернутися і страхом перед тим, що її не зрозуміють. Знову повернувшись до дому, вона стояла на порозі і згадувала, як усе було колись.
Як мати піклувалася про неї, як батько завжди підтримував у важкі хвилини. Вона розуміла, що ці стосунки були не такими, як зараз.
Пройшло кілька тижнів після того дня, коли Яна намагалася повернутися додому. Вона більше не намагалася звертатися до батьків, хоча їхні очі і слова все одно стояли перед її очима.
Одного разу Віктор, її чоловік, попросив її поговорити про все, що сталося. Він був підтримкою, коли вона була розгублена і сумна, але навіть він не міг дати їй відповідь на те, як знову знайти шлях до своєї родини.
Яна не могла відповісти йому. Вона не знала, як відновити стосунки з батьками. Але вона була вперта, і глибоко в серці розуміла, що це ще не кінець.
Вона почала писати листи своїм батькам, намагаючись пояснити все, що з нею сталося, і чому вона так вчинила. Вона сподівалася, що хоча б один лист вони прочитають і зрозуміють її.
Але час минав, і відповіді так і не було. Листи залишалися без відповіді. Минуло більше року.
Іноді Яна зустрічала своїх батьків у місті, але вони не зупинялися, не привіталися, ніби вона була для них невидимою. Яна зрозуміла, що їй потрібно йти далі.
Вона мала свою родину, своє життя, і вона не могла постійно тягнути за собою минуле. Але кожен раз, коли вона бачила святкові вогні, коли чула колядки, її було важко на душі.
Вона знала, що її мати була права, коли сказала, що дочки не руйнують сімей. Вона розуміла, що саме її вибір призвів до цього.
Але все одно, навіть через всі ці роки, в її душі не згасало бажання повернутися додому.
Чи вірно зробили батьки.
Галина Червона
