«Я не вірю», — шепотіла собі, ледь стримуючи сльози.
Ярина тримала в руках букет троянд, що пахнув свіжістю.
Жінка розгорнула записку і почала читати: “Я знаю, що це важко для тебе, але мушу бути чесним. Я відчуваю, що більше не можу бути з тобою. Я тебе дуже люблю, але в той же час я не можу продовжувати це більше. Можливо, нам треба взяти паузу, щоб зрозуміти, що ми хочемо від життя.”
Її серце почало битися швидше, і вона не могла дихати нормально. Ярина не могла повірити своїм очам. Ці слова вислизали з її рук, але вона не могла відпустити їх, не могла зрозуміти, як це сталося.
Ярина заплющила очі, сподіваючись, що від цього все зникне, що це буде лише поганий сон, і коли вона їх відкриє, перед нею стоятиме той самий Кирило, який її любить і дарує квіти.
Але нічого не змінювалося. Там був ще текст і Ярина знову глянула на записку:
“Я зраджував тебе. І я вже не знаю, чи хочу продовжувати жити з тобою під одним дахом. Я сподіваюся, ти зрозумієш мене, і не будемо обговорювати це надовго. Ми й так витратили на це багато часу.”
Ярина підняла погляд і побачила, як її руки почали тремтіти. Троянди на столі, які раніше здавались їй такими красивими, тепер здавалися штучними.
Вона схопила телефон і набрала номер Кирила.
— Алло? — в голосі Кирила не було нічого, що могло б сказати, що він розуміє, як важливо це для Ярини.
— Чому? — її голос був тонким, як нитка.
— Ярина, я… я не знаю, як це пояснити. Вибач, але я просто не можу більше жити так, як ми жили. Мені важко… я більше не можу приховувати свої почуття. Я не хочу тебе мучити. Ми не можемо повернути те, що було.
— Ти зраджував мене, Кирило. Як ти міг? Ти коли-небудь думав про мене? Про наші стосунки? Ти не просто зрадив.
— Я не хотів цього. Я сподівався, що якщо я буду чесним, то хоч щось зміниться. Може, ти зможеш зрозуміти, чому я так зробив.
Ярина не знала, що відповісти. Всі ці роки вони разом, всі ці моменти — і все це зруйноване в одну мить. Вона вже не могла сказати нічого, що могло б зупинити цей неминучий момент.
— Ти не хочеш дати нам шанс? Я просто хочу зрозуміти, як ти зміг так вчинити.
— Я не можу, Ярина. Я не хочу бути тим, ким я був до тебе. Я більше не знаю, що мені робити.
Він не завершив розмову, але Ярина не змогла продовжити. Вона вимкнула телефон, впала на диван і схлипнула. Всі думки переплуталися в її голові. Як так сталося? Вони могли б поговорити, могли б знайти рішення. Але він вирішив не шукати шляхів, а просто піти.
Ярина сиділа на кухні, поглядаючи на телефон у руках. Вечір був тихим, але в її голові вирували емоції. Вона знала, що має зробити ще один крок, який, можливо, остаточно розірве все, що залишилося від їхніх стосунків.
Вона повільно підняла слухавку, набрала номер Марини. Поки телефон дзвонив, Ярина не була впевнена, чи це правильно, але інстинктивно відчула, що не може більше мовчати.
— Алло? — відповіла Марина.
— Добрий вечір, — сказала Ярина, намагаючись зробити свій голос якомога спокійнішим. — Ярина. Можливо, ви пам’ятаєте мене.
Марина мовчала кілька секунд, перш ніж відповісти.
— О, ти… Я не очікувала цього. Що ти хочеш?
— Мені потрібно, щоб ти почула мене, — Ярина на мить запнулася, але потім продовжила. — Я хочу сказати, що ви обидва руйнуєте те, що було хорошим, думаючи, що життя — це просто гра. Ви не усвідомлюєте, що “стрибаючи” від людини до людини, ви руйнуєте не лише чужі життя, але й свої”.
Марина мовчала, але Ярина відчувала, що з її боку є відчуття здивування, а може, навіть почуття провини.
“Тепер Кирило — твоя проблема. З мене вже досить. Я більше не маю наміру залишатися частиною цього всього” — продовжила Ярина.
Марина, здається, намагалась щось сказати, але Ярина не дала їй можливості. Вона поклала трубку, не чекаючи відповіді. Тиша в кімнаті стала приголомшливою. Ярина сіла, закривши очі на кілька секунд. Тепер — ні слова більше.
Того ж вечора Кирило почав благання: — Ярина, будь ласка, послухай мене. Я знаю, що я помилився. Можливо, я не заслуговую на шанс, але ти не можеш так просто все залишити. Давай поговоримо! Я ж тебе люблю!
Ярина дивилася на нього, не здатна більше прийняти ці слова. Вони були порожніми, беззмістовними. Як вона могла йому вірити після всього, що він їй зробив? Всі ці роки, всі надії… І все це просто розвалилося через його зраду.
— Ні, Кирило, — вона сказала це тихо, але твердо. — Я більше не можу тебе пробачити. Мені не треба твоїх вибачень. Ти зруйнував усе, що ми могли б мати. Ти зруйнував нас.
Кирило стояв, не знаючи, що відповісти. Ярина навіть не здивувалася, що він залишився мовчати. Вона вже не відчувала його присутності. Всі ці роки вона намагалася бути для нього кимось важливим, але зрештою зрозуміла, що не варто триматися за те, що давно перестало існувати.
Через кілька днів Кирило з’їхав з їхньої квартири. Він орендував малу квартиру на околиці міста, і Ярина більше не мала з ним нічого спільного.
Життя почало відновлюватися. Вона звернулася до адвоката, щоб дізнатися про розірвання шлюбу. Хоча процес був важким, Ярина відчувала, що це був правильний крок. І, мабуть, найважливіший — вона знову почала дбати про себе.
Всі ці тижні вона намагалася повернутися до нормального життя, і навіть знайшла час для себе: відвідувала курси, почала читати книги, проводити більше часу з друзями. Вона дійсно почала ставити себе на перше місце.
А Марина? Згідно з чутками сусідів, її стосунки з Кирилом не тривали й кілька тижнів. Відносини швидко згасли, коли обидва зрозуміли, що роман — це далеко не те ж саме, що побут. І так, ці стосунки не мали ні основи, ні душевності.
Ярина іноді думала про це, але потім відкидала ці думки. Вона більше не була пов’язана з Кирилом. Тепер вона була вільна.
“Нарешті”, — подумала Ярина, дивлячись у вікно. “Я знову контролюю своє життя.”
Як ви гадаєте, чи дійсно можна остаточно відпустити людину?
Валентина Довга
