fbpx

Євдокії Пилипівні під сімдесят рочків вже. Вирішила вона як завжди піч топити, взяла книгу часів своєї молодості, потрібно ж чимось дрова розпалити, і з неї випав лист. Згадала вона і адресата. І вирішила до нього в гості поїхати, через 40 років то

Живе у мене по сусідству Євдокія Пилипівна. Під сімдесят рочків їй десь. Вирішила вона як завжди піч топити, взяла книгу часів своєї молодості, потрібно адже ж чимось дрова розпалити, і з неї випав лист. Згадала вона і адресата. Молодий, гарний, стрункий. Років сорок минуло з тих пір.

Надумала потім Євдокія Пилипівна в гості поїхати. Так то одна залишилася. Чоловіка поховала, діти роз’їхалися. Живе собі потихеньку і нудиться. Зібрала сумку. Банку варення взяла, пиріжків в дорогу. Пиріжки у неї знатні, кожен шматочок тане в роті. Вбралася в найкрасивіше плаття. Коралові намиста наділа. Посиділа на доріжку. І пішла на зупинку.

Сидить чекає потрібний транспорт і згадує молодість. Гарний був, відправник листа. Ім’я правда негарне – Едуард. Чи то справа, чоловіка її – Веніамін. Венічка. Венічка. Давай зв’яжемо вінички. Поплакала Євдокія Пилипівна, а тут і автобус підійшов. Сіла біля віконця і знову згадує молодість … Чому ж розлучилася з Едуардом не пригадає. Засумувала трохи, дістала цукерку «барбариску», щоб відволіктися від дум.

Згадала той вечір. До неї ж Венічка підійшов перший і запросив танцювати, а Едуард посоромився напевно. Потім побилися вони. З переможцем вона і пов’язала своє життя виходить …

– Оце справи, згадала! – вслух вимовила бабка. Може і не їхати до нього, за сорок років, всякого вже відбулося. Засумнівалася Євдокія Пилипівна, але квиток вже оплачений. Їхати треба.

Дісталася вона в місто в якому жив Едуард. Знайшла вулицю і його будинок. Стоїть біля хвіртки дивиться на подвір’я. Будинок гарний доглянутий. Дерева фруктові з яблучками і грушками, як з картинки. У дворі порядок і чистота. Набралася сміливості покликала.

– Господарю! Почувся хрипкий гавкіт маленької дворняжки і до хвіртки вийшов якийсь дід. – День добрий, – сказала Євдокія Пилипівна.

– Добрий, відповів дід.

– Мені б Едуарда побачити … – випалила Євдокія Пилипівна.

– Так відійшов він у засвіти, років десять як! – Майже пошепки сказав дід.

Євдокія Пилипівна втупилася в одну точку. Зітхнула. Маленька собачка проскочила біля ніг діда і стала обнюхувати гостю.

– Шкода. Не встигла. Хотіла побачити його … – якось відчужено відповіла Євдокія Пилипівна.

– Таке життя, – сказав дід. Бабка пустила сльозу. – Може чайку поп’ємо, я саме заварив. До мене гості рідко приходять … – запропонував дід.

– У мене і варення є. Малинове, додала Євдокія Пилипівна, витираючи сльози.

– Дуже добре, – посміхнувся дід. Бабка закивала і зайшла на подвір’я. Песик замахав хвостом і пішов за ними слідом. Потім як в казці, стали вони жити разом, завдяки старому листу. Досі живуть, якщо що, і я до них в гості на пиріжки приходжу іноді.

Фото ілюстративне від Сергія Майстра

You cannot copy content of this page