Христина виросла в маленькому селі, де кожен знав один одного, і життя було спокійним, але важким. Мати її не стало, коли Христині було лише десять років, і батько виростив її сам.
Він був працьовитим чоловіком, завжди працював на полі, будував хату, обробляв землю. Він вчив Христину бути незалежною, вірити у свої сили, не залежати від інших і не чекати на допомогу.
Вони жили просто, але мали все необхідне — маленький будинок, садок, курей, пару свиней. Христина допомагала батькові, навчалася у школі і, коли закінчила середню школу, відразу ж пішла працювати в місцевий магазин.
Але сільське життя мало свої обмеження. Христина не могла знайти хорошу роботу, її зарплата була низька, а мрії про краще життя залишалися в голові, ніби недосяжна мета.
Багато хто з її однолітків виїхав за кордон, щоб працювати. Дехто повертався з хорошими заробітками, дехто залишався, знаходячи там нове життя. Христина довго не наважувалася зробити цей крок. Вона боялася, що залишить батька самого, але він її підтримав:
— Їдь, доню. Не бійся. Хай лихо оминає тебе.Ти молода, маєш право побачити світ. Я вже старий, мені не потрібно багато, а ти повинна мати своє життя.
Після цих слів Христина прийняла рішення. Вона поїхала до Італії працювати, наводити порядок в будинку. Рішення було нелегким, адже вона не мала досвіду роботи за кордоном, але її впертість і бажання змінити своє життя були сильнішими.
Через два тижні після того, як вона виїхала, Христина зателефонувала Мар’янові. Вони знайомі були ще з дитинства, але стосунки їхні залишалися дружніми. Мар’ян — молодий чоловік, який виріс в тому ж селі.
Його батьки працювали на місцевому заводі, а сам він намагався знайти себе в різних професіях. Вони з Христиною часто зустрічалися на святах, спілкувалися, але нічого більше між ними не було.
Мар’ян підтримував Христину в її рішенні поїхати на заробітки. Він розумів, що це важливо для неї, і був готовий допомогти, коли вона цього потребувала.
Всі ці місяці, поки Христина була за кордоном, вони постійно спілкувалися по телефону. Христина часто писала йому листи, розповідала про роботу, про людей, з якими вона працювала, про труднощі, які доводилося долати, і навіть про маленькі радощі, які дарувала їй нова країна.
Мар’ян завжди був для Христини тим, кому можна довіритися. Вони сміялися разом, ділилися спогадами з дитинства, і, здається, навіть через відстань між ними, їхнє спілкування ставало все більш близьким.
Одного вечора, Христина подзвонила Мар’янові і вирішила все ж йому признатись у почуттях:
— Привіт, Мар’яне! — Я так сильно за тобою скучила. Я тебе кохаю.
Мар’ян був здивований її словами, хоча й відчував щось подібне до неї. Він ніколи не думав, що між ними може бути більше, ніж просто дружба, але тепер, коли Христина так відкрито сказала про свої почуття, він зрозумів, що також не байдужий до неї.
— Я теж тебе люблю, Христина, — відповів він, хоча й трохи сором’язливо. — Але ми так далеко один від одного. Як ми будемо разом?
Христина задумалася, а потім вирішила:
— Можливо, це здається неможливим, але я хочу бути з тобою. Я хочу, щоб ти став моїм чоловіком. Я готова повернутися, якщо ти мене візьмеш заміж.
Мар’ян на кілька секунд замовк. Це було більше, ніж він міг уявити. Вони були дуже хорошими друзями, але думати про те, щоб побудувати майбутнє разом, було складно, адже між ними була не лише відстань, а й різні погляди на життя. Він задумався, чи готовий він прийняти її пропозицію.
— Ти серйозно? — запитав він.
— Так, — відповіла Христина, — я серйозно. Я не знаю, що буде далі, але якщо я не спробую, то буду шкодувати все життя. Я не хочу залишати ці почуття при собі.
Мар’ян зітхнув, розуміючи, що він стоїть перед вибором, який може змінити його життя. Вони обоє мріяли про щось більше, але чи буде це можливим, коли вони живуть в різних країнах? І чи може їхня любов витримати таку відстань?
— Я подумав… Ти їдеш назад? — запитав він.
— Ні, — сказала Христина, — я не можу повернутися зараз. Але ми можемо це зробити. Ми можемо почати з того, що будемо спілкуватися ще більше. Я готова приїхати, щоб ти показав мені, що для тебе важливо. І тоді ми побачимо.
Мар’ян подумав ще кілька секунд, а потім відповів: — Я чекаю на тебе. Якщо ти хочеш, я буду з тобою, навіть якщо ти зараз далеко. Я тебе чекаю.
Ці слова змінили все. Христина зрозуміла, що це той чоловік, з яким вона хоче пройти через все життя. І хоча їхні плани виглядали не зовсім реалістичними, вона була готова спробувати.
З того дня вона вирішила залишити своє серце там, де був Мар’ян. І хоча вона ще працювала в Італії, її думки були про майбутнє з ним.
Їхні стосунки стали міцнішими, навіть через відстань. Вони часто спілкувалися, планували майбутнє, обговорювали, як і коли Христина повернеться додому.
А через кілька місяців Христина отримала можливість повернутися в Україну. Мар’ян чекав на неї, і на цей раз вона була готова сказати йому, що готова стати його дружиною.
І хоч на них чекав довгий шлях до спільного майбутнього, Христина була певна: це саме те, чого вона прагнула ціле життя.
Так почалась їхня нова глава — вже разом.
Валентина Довга
