– Танечко, ти з чим хочеш пиріжки? – запитала мене мама, яка поверталася з магазину.
– З повидлом хочу, – відповіла я.
– Добре, доню. Зроблю з повидлом. Ти довго не грайся, скоро будемо обідати, – посміхнулася мама і пішла додому.
– Балує тебе мати, Таню. Моя мама ніколи у мене не питає, що я буду обідати, – із заздрістю сказала моя подруга, Наталка. Джерело.
– Просто моя мама дуже добра і любить мене. Вона ніколи не сварить мене і не карає, – сказала я подрузі.
– Це тому, що вона чужа тобі. А чужим батькам не можна карати не рідних дітей! – крикнула Наташка і показавши мені язика, втікла на майданчик.
Мене дуже образили слова подруги, я заплакала і побігла додому.
– Доню, мила, що трапилося? Тебе хтось образив? – запитала мене мама.
– Мамуль, мені сказала Наташа, що ви мені чужі. Це правда? – ридала я.
– Ну що ти, дурненька, ти ж знаєш, що Наташа дуже заздрісна дівчинка, ти ж знаєш, яка у неї не путня мати. Не звертай ніколи уваги на її слова, – промовила мама, і поцілувала мене.
Минуло п’ять років. Сьогодні в школі, у мене був випускний вечір. Мама пошила мені дуже красиву, мереживну сукню, а тато подарував золоті сережки і каблучку.
– Справжня принцеса! – захоплювався мій батько.
– Скажеш теж, ніяка я не принцеса, – засміялася я.
– Тато має рацію, ти у нас найрозумніша і красива, – сказала моя мама.
Я обняла своїх батьків і подякувала за їх турботу і любов. У школі всі мої однокласники буквально ахнули, побачивши мене.
– Танюха! Яка ж ти красуня! – вимовив мій однокласник Вітя.
– Ніяка вона не красуня! Якби у мене була така сукня і прикраси, я була б набагато краща за неї! – тупнула ногою моя подруга Наташка.
– Наташко, ти просто заздриш Тані, ось і все! – засміявся Вітя.
– Чому заздрити? Тому, що її на смітнику знайшли? – закричала розлючена подруга.
– Наталю, припини! – сказала наша вчителька.
– Я правду кажу, і не треба мені рот закривати! Її батьки все їй дають тому, що вона не рідна їм. Дядя Женя, знайшов її на смітнику, і забрав додому. Правильно її рідна мати зробила, що викинула її! Мені моя мама, все про Таньку розповіла! – кричала Наташа.
– Геть з класу! Зараз підеш до директора! – крикнула наша вчителька, Віра Миколаївна.
Наташа вибігла з класу, а я стояла зі сльозами на очах, розуміючи, що моя подруга каже правду, адже такими речами не жартують.
– Танечко, не звертай на неї уваги, не дай їй зіпсувати тобі випускний вечір, ти наша гордість, єдина медалістка в школі. Ти звикай до того, що багато людей в житті будуть заздрити тобі. Потрібно вміти тримати себе в руках, і до всього ставиться спокійно, – сказала мені Віра Миколаївна.
Я так і зробила, заспокоївшись, взяла себе в руки, і з гідністю пішла на вручення медалі. Після випускного вечора, ми з Вітею йшли додому.
– Як ти думаєш? Наташа правду говорила про моїх батьків? – запитала я хлопця.
– Таню, та яка тобі різниця? Твої батьки люблять тебе і піклуються, що тобі ще треба? – сказав Віктор.
Наступного дня, я вирішила серйозно поговорити з матір’ю і все з’ясувати. Зрештою, я вже не дитина і маю знати правду.
– Мамо, може краще ти, розкажеш мені правду? Я думаю, краще від тебе почути, ніж від Наташі. Тільки не кажи мені, що вона все придумала, таке не можливо придумати! – промовила я.
Мати мовчала, а я бачила, як на її очі набігають сльози.
– Це правда, що тато знайшов мене на смітнику? – прямо запитала я.
– Женю! Йди сюди! – крикнула мати мого батька.
– Дівчата, що у вас сталося? – запитав батько.
– Таня хоче знати правду про своє народження, – сказала моя мати і заплакала.
– Яку правду? – оторопів батько.
– Тату, годі мені брехати! Я все знаю! Я ненавиджу вас! Навіщо ви мені брехали весь цей час?! – кричала я.
– Що ти хочеш дізнатися, Таню? Те, що рідна мати викинула тебе в мороз на смітник, а я знайшов тебе і врятував? Ти за це, ненавидиш нас? Чи за те, що ми удочерили тебе, вклали в тебе всю душу і любимо більше життя? – запитав у мене батько.
– Я хочу знати, чому ви самі мені не розповіли про все, а дозволили, щоб моя подруга зганьбила мене на весь клас? – запитала я.
– Танюш, іноді правду краще не знати. А Наташа, вона не подруга тобі, друзі так не роблять! – сказав батько і вийшов з кімнати.
– Пробач нас доню, ми хотіли як краще. Чесно кажучи, ми наскільки любимо тебе, що вже й самі забули про той випадок і вважаємо тебе рідною донькою, – сказала моя мати.
– Мамо, ти знаєш, хто ця жінка?
– Знаю, вона живе в сусідньому будинку, в третій квартирі, звуть її Світлана. Ця жінка, зазнала покарання, за свій вчинок. Їй не відомо, що ти живеш зовсім поруч, – важко зітхнула мати.
Я схопила куртку і вибігла з квартири. Не знаю навіщо, але мені дуже хотілося побачити її. Я довго дзвонила в двері, поки мені нарешті відкрили. Від побаченого я злякалася. На мене дивилося якесь чудовисько в жіночому вигляді. На її опухлому обличчі, не було видно навіть очей.
– Чого тобі? – прохрипіла n’яниця.
– Здрастуйте, мені потрібна Світлана, можу я її побачити? – поцікавилася я.
– Ти її вже бачиш! – засміялася беззубою посмішкою жінка. – Чого тобі треба?
– Хочу сказати спасибі тобі! – промовила я.
– Це за що? – не зрозуміла Світлана.
– За те, що викинула мене. Я не уявляю, щоб зі мною було, якби ти, залишила мене, – промовила я і кинулася бігти.
Сівши на лавці біля під’їзду, я взялася за голову. “Що ж я роблю? Навіщо, образила найдорожчих мені людей? Я повинна їм у ноги кланятися за те, що вони підібрали мене, і залишили у себе. Що б зі мною зараз було, якби я жила у цієї Свєти?” – міркувала я.
У цей момент з під’їзду вибігли мої батьки.
– Донечко, куди ти втікла? Ми хвилюємося! – сказав мій тато.
– Вибачте мене, будь ласка, я дуже люблю вас! – заплакала я і обняла своїх батьків.
– Дурненька, ти! Як ми можемо ображатися на тебе? Запам’ятай, ти наша дочка! І інших батьків, у тебе немає! – сказала мама.
– Дівчата, ходімо пити чай! – посміхнувся мій тато і обняв нас.
