— Миколо, я не можу цього більше терпіти! Ти ніколи не на моєму боці! Завжди шукаєш, як пожаліти всіх, крім мене. Ти завжди на роботі був, а я все на собі тягнула. І тепер це знову? Дитина у хаті, крики, недоспані ночі, а ти, як завжди, сховаєшся за своїм «пожалій, підтримай». Підтримай мене, Миколо! Бо я більше не можу бути сильною для всіх! — жінка палахкотіла від обурення.
Тетяна Миколаївна сиділа на кухні, зачаївши у собі гнів, що давно кипів на поверхні, але тепер вирвався на волю. Її нерідна донька, Катерина, яка втекла з дому майже два роки тому, з’явилася раптово, наче з нічого. І не просто сама, а з немовлям, тримісячним сином, у колисці.
Катерина мовчки переступила поріг будинку, залишивши сліди снігу на підлозі. Вона поглянула на матір, яка сиділа біля столу, з неприхованою напругою в очах.
— Привіт, мамо, — тихо промовила вона, опускаючи очі.
— Яка я тобі мама? — гостро відповіла Тетяна Миколаївна, не піднімаючи голови. Її голос здався крижаним, майже механічним, без жодного тепла, що могла б сподіватися почути Катерина. — Опікун, я для тебе. Опікун, а не мати. А ти вже доросла. І скільки разів тобі казала, що не дозволю ще одній дитині зруйнувати моє життя!
Катерина вдихнула глибоко, намагаючись утримати сльози. Вона знала, що буде важко повернутися, але не очікувала, що буде настільки важко. Після втечі від всього цього, від холодної атмосфери у домі, від постійної напруги між нею та Тетяною Миколаївною, вона сподівалася на якийсь мінімум прийняття. Але все виявилося ще гірше, ніж вона уявляла.
— Мені нікуди більше йти, — прошепотіла Катерина. — Я не прошу багато, тільки трохи часу, поки знайду роботу…
— Немає у мене більше сил, Катерино, — перебила її Тетяна Миколаївна. Вона підвелася з-за столу, подивилася на колиску і в її погляді було лише одне, відчай. — Вже все, досить. Я виростила тебе як могла. Так, може без зайвої ніжності, але тобі нічого не бракувало! Тепер ти повнолітня. Мені зі здоров’ям погано і я більше не можу витримати ще одну дитину в домі.
У цей момент на кухню зайшов Микола, чоловік Тетяни Миколаївни, із легкою усмішкою на обличчі. Він побачив, як напружено стоїть Катерина й миттєво перейшов на її бік, навіть не дослухавшись до того, що відбувалося до його приходу.
— О, це хто? Онук, так? Ну привіт, малий! — сказав чоловік, нахилившись до коляски, щоб краще побачити немовля. — Це ж чудово! Нехай поживе тут, так треба. Як назвала сина?
— Микола, на вашу честь. — несміливо посміхнулася Катерина.
Тетяна Миколаївна ледве стрималася, аби не вибухнути ще сильніше.
— Не треба, — різко вимовила вона. – Ніхто не запитував мене, чого хочу я. Катерина вся у свою матір: така ж безвідповідальна, з дитиною, але без чоловіка. А тепер повертається. Але ж не у наш дім!
— Тетяно, не перебільшуй, — намагався заспокоїти Микола. — Так, це твій дім. Але, невже ти б у такій ситуації не дала прихисток навіть чужій людині? Тим більше з малою дитиною.
— Це ти зараз так кажеш, а через пару тижнів, коли дитина почне кричати, хто буде не спати ночами? Ти? Ти ж, як завжди, на роботі, а я тут, сама! Я вже виростила одну дитину і ти чудово знаєш, що це не було легко.
Катерина мовчала, стоячи біля вхідних дверей. Вона відчувала себе зайвою. Ніби все, що відбувалося зараз, не стосувалося її. Вона лише спостерігала за тим, як люди навколо говорять про неї, але не з нею.
— Ну і що ти пропонуєш? — спокійніше запитав Микола.
— Що я пропоную? – повторила Тетяна Миколаївна. — Катерина тут залишиться на два місяці, не більше. За цей час вона повинна знайти роботу й житло. І сама нести відповідальність за своє життя. Я більше не можу.
Микола опустив очі, не бажаючи вступати в конфлікт. Катерина нарешті зробила крок уперед.
— Я все розумію, – сказала вона тихо. — Я не проситиму більше, ніж потрібно. За два місяці я піду, обіцяю.
Тетяна Миколаївна глянула на неї ще раз, і, здається, в її очах промайнуло щось схоже на співчуття. Але це тривало лише мить.
— Добре. Тільки без ілюзій.
Катерина кивнула. Її син мирно спав у колисці, не здогадуючись, що доля його майбутнього вирішується прямо зараз.
У коридорі запанувала тиша. Але в душі кожного було відчуття бурі, яка могла спалахнути у будь-який момент.
За два місяці Катерина дійсно пішла, через соціальну службу їй вдалось отримати невеличку кімнатку в гуртожитку. Працювати вона поки не могла, син занадто малий був ще, але вона брала усілякі підробітки, аби їм вистачало на житті. Катя ночами писала реферати на замовлення, друкувала тексти на старенькому ноутбуці, який викупила в ломбарді. А дядько Микола щотижня навідував її з сином і приносив їм продукти.
Одного разу він прийшов з Тетяною Миколаївною. Схоже, це був крок до примирення.
