Юлька раптом помітила, що десь зник Рома. Ось щойно був і немає. Ніхто не знав, де він, і, коли підійшла їхня черга розписуватися, наречена почала хвилюватися. Коли ж, прочекавши до закриття РАЦСу, зрозуміла, що він не прийде, то кинулася на шию матері, ридаючи. Тоді ніхто так і не зрозумів, що сталося

Цього дня Юлька чекала з тієї миті, коли тільки-но побачила Рому. Вже тоді в голові пронеслося, що ось, Юлько, твій майбутній чоловік. І не помилилася: іскра, що промайнула між ними, розгорілася у велике кохання.

– Юлько, мені тепер і самому дивно, як я раніше був без тебе, – часто повторював хлопець. – Я так тебе кохаю!

– І я тебе! – шепотіла дівчина, палко обіймаючи і цілуючи його.

Обоє – першокурсники університету, обоє приїхали з поліських сіл, вони й жили в одному гуртожитку, тільки на різних поверхах. Відтак практично весь час проводили разом. Вранці Рома смажив тости, готував каву і мчав у кімнату, де жила Юлька. Нашвидкуруч снідали і поспішали на зупинку, аби їхати на навчання.

На великій перерві разом обідали в їдальні, опісля разом в бібліотеку йшли. Потім поверталися в гуртожиток, де дівчина готувала вечерю. Варила картоплю чи кашу, смажила шкварки з сала, яке передавали батьки Романа. Все інше варив хлопець.

– Ну не люблю я поратися з тими каструлями, – не раз казала вона. – Я краще тортик спечу.

Усі, хто їх знав, лише посміхалися дівчина поводилася так, наче вона з Романом прожила багато років сімейного життя. Однак їм було добре разом, і вони раділи тому, що зустріли одне одного. Так минуло п’ять років навчання. Позаду – державні екзамени, попереду – вручення дипломів і нове життя. А Юльку і Рому чекало ще й сімейне життя. Бо вони подали заяву до РАЦСу.

Юлька давно чекала того дня. Вона з першого курсу збирала гроші на весільне плаття, яке замовила в модної кравчині і яке дійсно було розкішним. У приміщенні РАЦСу, де зібралися родичі та друзі, Юлька раптом помітила, що десь зник Рома. Ось щойно був і немає. Ніхто не знав, де він, і, коли підійшла їхня черга розписуватися, наречена почала хвилюватися. Коли ж, прочекавши до закриття РАЦСу, зрозуміла, що він не прийде, то кинулася на шию матері, ридаючи. Тоді ніхто так і не зрозумів, що сталося.

Юля повернулася до матері в село працювала вчителем. Учні любили її, колеги поважали. Односельчани гарно ставилися до дівчини. От тільки мати вдома любила попиляти, як говорила сама Юлька.

– Дочко, вже усі твої однокласниці давно заміжні, а ти навчаєш їхніх дітей, – казала мати. – Коли і мене онуками порадуєш? Юлю, життя минає надто швидко. Не губи своєї молодості.

– Та хто ж її губить? – намагалася перевести розмову на жарт Юля. – Я от з учнями в Карпати в похід збираюся, стільки цікавого побачу, а ти кажеш…

У відповідь мати тільки зітхала. Вона розуміла, що її донька і донині кохає Романа. І все намагалася зрозуміти, що сталося тоді, в день, коли вони мали одружитися. Ні вона, ні Юля й уявити не могли, що виною всьому – найкраща подруга дівчини Люда.

Ця дівчина зустрічалася з хлопцем, від якого завагітніла. Дізнавшись про те, що кохана чекає дитину, він кинув її. І тоді Люда вирішила діяти хитрощами. Вона бачила, з якою турботою Роман ставиться до Юлі. І вирішила, що саме він стане батьком її дитини. Того вечора в Романового сусіда по кімнаті був день народження, тож вони влаштували гучну гулянку. Так сталося, що Рома тоді хильнув зайвого і прокинувся в ліжку Люди. Без одягу.

– Ромчику, який же ти чуйний! – задоволено промуркотіла вона і почала його цілувати.

– Люда, що ти робиш? – хлопець відсахнувся від неї.

– Те, що ти робив усю ніч, – розсміялася вона.

А коли через два тижні усі вирушили до РАЦСу, Люда прибігла туди і, покликавши Романа на хвильку, показала тест, де чітко виднілися дві смужки.

– Рома, я все розумію, – твердо мовила вона. – Знаю, що кохаєш Юльку, що в тебе сьогодні весілля, але наша дитина рости без батька не буде.

І хлопець повірив Люді та вийшов з нею із РАЦСу. Він поїхав з дівчиною в райцентр, де жили її батьки. Тихо розписалися, однак сімейне життя не заладилося з першого дня. І навіть народження Богданки не змогло виправити ситуацію.

– Рома, в тебе в роду були руді? – запитала його якось теща, граючись з чотирирічною онукою. – Бо в нас не було.

– І в нас не було, – відповів молодий чоловік.

– Як не було? – здивувалася теща. – То в кого ж тоді пішла наша Богданка?

– Дочку свою запитайте, – буркнув Роман, який вже давно почав здогадуватися, що Богдана – це не його донька. Отой горбатий носик, брови, зсунені на переніссі, та ще й руде волосся надто вже нагадували старосту їхнього курсу, з якими зустрічалася Люда.

Так минуло ще п’ять років. Роман працював в райвно, Люда була завучем в одній зі шкіл їхнього райцентру. Кожен жив своїм життям. Роману Івановичу добрі люди не раз натякали, що в його дружини –лямур із начальником райвідділу міліції. Проте він на це дивився крізь пальці. Він жодної миті не кохав своєї дружини, то чому його мало цікавити, з ким вона крутить хвостом?!

Одного дня їх обох запросив до себе на день народження директор школи в найвіддаленішому селі району. Відмовити не було як, бо кругла дата – 60 років. Люда саме поїхала з подругою в Польщу, тож він, купивши презент, поїхав сам. А коли побачив серед запрошених Юлю, то відчув, що аж серце стрепенулося.

– Юля! – кинувся до неї. – Ти?

– Я, – тільки й мовила і пішла до колег, які саме сідали за стіл.

Як тільки гості пішли до танцю, Роман поспішив до Юлі. Вона саме вийшла в садок.

– Юлю, кохана, зачекай, – кинувся до неї. Обняв і пригорнув міцно. – Ти… ти тільки не плач.

У відповідь вона не плакала – ридала.

– Я знала… знала, – прошепотіла схлипуючи. – Я знала, що одного дня ти приїдеш.

– Так, я приїхав, – мовив чоловік, міцно обнімаючи її. – І тепер ми завжди будемо разом.

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами видання t1.ua