Коли я виходила заміж за Михайла, мені здавалось, що я знайшла ідеального чоловіка. Він був уважний, господарський, завжди знав, як витратити гроші з розумом. Його економність здавалася рисою, яка тільки зміцнить нашу сім’ю. Але з часом ця риса перетворилася на джерело постійного напруження.
Перші кілька місяців нашого спільного життя були чудові. Ми будували плани, обговорювали майбутнє. Він казав, що економія дозволить нам швидше купити квартиру, поїхати у відпустку чи накопичити на щось важливе. Я погоджувалась — це справді розумно. Але поступово економність Михайла почала виходити за межі здорового глузду.
— Оленко, ти купила нове плаття? — запитав чоловік одного вечора, побачивши мене у новій сукні.
— Так, — відповіла я, здивована його тоном. — Воно було на знижці, всього двісті гривень. Що не так?
Він зітхнув, здавалося, що зараз вибухне, але стримався.
— А коли ми мені щось купимо? — з ноткою докору сказав він.
— Михасю, ти дорослий чоловік. Якщо тобі щось потрібно, просто піди й купи, — відповіла я спокійно. — Ніхто ж не заважає.
— Але чому ти купила собі? Я ж теж хочу щось нове! — наполягав він, наче ми змагалися за ті самі ресурси.
Я не могла зрозуміти, що відбувається. Ми обоє працюємо, заробляємо непогано, і в нас немає боргів чи великих фінансових проблем. Чому він рахує кожну мою покупку?
— Михайле, — обережно сказала я, намагаючись не загострювати ситуацію. — Ти ж завжди був таким практичним. Ми не витрачаємо гроші на дурниці, все під контролем. Але чому ти так переймаєшся дрібницями?
Він зітхнув і присів на край ліжка.
— Ти знаєш, коли я був дитиною, у нашій сім’ї було важко з грошима. Нас двоє було — я і Петро. І я старший. Тож коли щось нове з’являлося — кращі іграшки, одяг — усе йшло йому. Мені постійно казали: «Ти старший, потерпи. Ми тобі купу всього купили, а він ще малий». Я звик чекати та отримувати залишки.
Я відчула, як в грудях почало щеміти. Він говорив про те, що боліло йому вже багато років.
— Добре, — відповіла я. — Але до чого тут наша сім’я?
Михайло підняв на мене свої втомлені очі.
— Як до чого? Ти пішла й купила нову річ. А коли буде щось для мене? Я вже звик бути другим, але я не хочу такого життя більше.
Його слова прозвучали як крик душі. Але все ж, щось у них було глибоко неправильне.
— Михасю, — сказала я ніжно. — Ти вже не дитина. Я твоя дружина, а не конкурентка за увагу дорослих. Якщо ти хочеш щось нове — йди й купи. Ми обоє працюємо, ти можеш собі це дозволити. Або, хочеш підемо разом? Завтра субота, з’їздимо до торгового центру?
— Але це не так просто! — врешті він зірвався. — Я не можу просто піти й купити. Я маю думати про майбутнє. Про кожну копійку. А ти просто витрачаєш гроші наліво й направо.
Я глянула на нього уважно. Це вже не просто економія — це справжня одержимість.
— Слухай, — сказала я серйозно. — Якщо ти не можеш з цим справитися сам, може, варто піти до психотерапевта? Можливо, ця твоя потреба контролювати все — це результат тих дитячих травм. Сходимо разом на сімейну консультацію?
Михайло на мить замовк, наче задумався. Але за секунду його обличчя знову налилося гнівом.
— Я не хворий! — вигукнув він, зірвався на ноги й вийшов з кімнати, голосно грюкнувши дверима.
Я залишилась на самоті, сидячи на ліжку й дивлячись на закриті двері. Цей діалог повторювався вже не перший раз. І кожен раз він закінчувався так само — Михайло не готовий визнавати, що його поведінка не є нормальною.
З кожним днем наші сварки ставали частішими. Він контролював усе: їжу, яку я купувала, речі, які приносила додому. Одного разу він навіть запитав, чому я купила дорожчий шампунь, а не той, який ми використовували раніше.
— Ну як ти цього не розумієш? — кричав він, коли я намагалася пояснити, що цей шампунь просто краще підходить для мого волосся. — Це зайві витрати!
Я кохала його, але ця жадібність, це постійне бажання контролювати все й усіх, виснажували мене. Я не знала, як далі з цим жити. З одного боку, я бачила у ньому ту саму людину, яку полюбила, але з іншого — цей жорсткий контроль з’їдав наші стосунки.
Одного вечора, коли він знову заговорив про те, як багато грошей я витрачаю, я не витримала.
— Михайле, — сказала я тихо, але рішуче. — Я більше так не можу. Якщо ти не готовий змінити своє ставлення, я змушена буду подумати про наше майбутнє, в якому ми один для одного будемо чужими.
Він поглянув на мене і вперше за довгий час я побачила в його очах страх. Можливо, він зрозумів, що більше не зможе мене тримати у тих межах, які сам собі намалював.
Час покаже, чи зможе він подолати свої страхи. А я вирішила жити далі, не чекаючи дозволу на кожен крок.
