Моя мама, моя донька і я — це такий трикутник, який час від часу опиняється на межі конфлікту. Особливо, коли мова йде про виховання. Відколи у нашому житті з’явилась Софійка, все кардинально змінилось. З мамою у нас завжди були теплі стосунки, вона не лізла в моє життя й не приймала за мене рішення. Але ось, коли з’явилася дитина, все пішло трохи не так, як завжди.
Софійці 3,5 роки і вона завжди була дівчинкою, яка чітко реагує на встановлені правила. У нас є правило: все, що вона бере з собою, повинна нести сама. Це стосується її маленької сумочки з іграшками, яку вона так любить брати на заняття. І все йшло добре, доки у нашу гру не втрутилася моя мама.
Ми поверталися додому після занять Софійки. Я втомлена після робочого дня та ще й з важкими пакетами продуктів. Софійка раптом зупиняється посеред тротуару, простягає мені свою рожеву сумочку й каже:
— Мамо, понеси.
Звісно, я відмовляю. Ми ж домовлялися. Але в цей момент мама, яка з нами разом іде, втручається:
— Олю, ну що тобі важко? Вона ж маленька! Понеси, не муч дитину.
Я зітхаю й відповідаю спокійно, але твердо:
— Мамо, у нас з нею таке правило. Вона знає, що сама повинна нести свої речі.
— Та що за правило таке? Вона ж дитина! Давай я понесу, мама підступає ближче і намагається взяти ту сумочку.
Тим часом Софійка вже слухає всю нашу розмову. Відчуваю, як вона починає напружуватися. Очі наповнюються слізьми, і в ту ж секунду вона кидає сумку на землю. Сідає просто на асфальт й починає гучно плакати.
Мама не витримує:
— Ну ти даєш! Як ти можеш так поводитися з дитиною? Її треба захистити від таких, як ти!
І ось тут у мене всередині все закипає. Я тримаю себе у руках, хочеться все кинути й просто піти додому без будь-яких пояснень. Софійка вже в істериці, мама лається, перехожі кидають на нас косі погляди. У цей момент я чітко розумію, треба цей театр припиняти.
— Мамо, годі, — кажу я тихо, але рішуче. — Ми самі розберемося. Це наші правила і вони працюють.
Але донька вже не може вгамуватися. Вона знову бере ту сумку й кидає її ще раз. Я стою, не знаючи, як на це реагувати й відчуваю, як втома та безсилля поглинають мене. Усі ці правила, виховання, постійна боротьба за встановлення дисципліни — все це тисне на мене щодня.
До будинку залишалося лише одне перехрестя. Але цей короткий відрізок дороги здавався безкінечним. Мама підливала оливи у вогонь, кидаючи чергові звинувачення, а я намагалася тримати себе у руках. Софійка, нарешті, просто зморилася від сліз й мовчки волочила сумку по землі, поки ми дісталися дому.
Коли ми увійшли до квартири, донька відразу заспокоїлася. Їй стало легше, ніби весь тягар емоцій залишився на вулиці. А я відчувала себе розбитою. Жаліла Софійку, але водночас розуміла, що краще дотримуватись наших домовленостей. Якщо ми один раз порушимо правило, то вона більше не буде його сприймати всерйоз.
Мама ж тим часом демонстративно гримала посудом на кухні.
— Знаєш, Олю, я ніколи не лізла у твоє життя, — почала вона з притиском. — Але це вже занадто. Ти мучиш дитину.
Я втомлено присіла на стілець й опустила голову.
— Мамо, — почала я тихо, — ти бачиш її раз на два тижні. Ти не знаєш, як вона росте, що їй потрібно. Я бачу її щодня, я розумію її.
Мама мовчала. Вона не звикла, щоб я з нею сперечалася. А я ніколи не думала, що наші стосунки зміняться через доньку. Раніше ми могли підтримувати одна одну в усьому, не було потреби втручатися у життя одна одної. Але тепер це інша історія.
Ситуація повторилася через кілька днів, коли мама знов приїхала до нас. Вдома ми встановили батьківський контроль на планшет Софійки. Їй можна тільки півтори години на день грати у ігри, які розвивають та дивитись мультики. Це обмеження нам важко далося. Дочка не раз плакала, що їй замало, що вона не встигає подивитись все, що хоче, що їй немає чим зайнятися. Але я була невблаганно. Попри всі істерики, це було правило, яке не змінювалося.
І ось, коли приїхала мама, то дала Софійці свій планшет, обгрунтовуючи це тим, що любить онучку.
— Мамо, я ж просила, не давайте їх планшет. У нас є правило! – намагалась пояснити я.
— Доню, ти з дочкою занадто сувора, я її бабуся і я дозволяю їй дивитися мультики, – спокійно відповіла мама.
— Так не можна, – намагалась сперечатися я. – Ти заважаєш нам виховувати дочку!
Мама образилась і додала:
— Я так проявляю свою любов до онучки!
— Любов до онучки, коли ламаєш всі наші правила? Так не має бути, – обурилася я та пішла забирати планшет.
Софійка трохи поплакала, але пішла грати новою лялькою, яку їй привезла бабуся.
Ми з мамою сиділи мовчки, кожна у своїх думках. Я розуміла, що це не останній наш конфлікт на цю тему. Але водночас знала, що мушу дотримуватися власних правил. І ось тоді питання: хто з нас двох насправді правий?
