Як і багато хто зараз, ми з чоловіком сіли в фінансову калошу. У мене замовлень на тексти практично немає (і невідомо, коли будуть, зі слів замовників), а чоловік, хоч і працює, але кількість змін скоротилося в два рази, а зарплату затримують. Два тижні тому відкрила гаманець, а там – останні 500 гривень, і що? Ми, звичайно, розуміємо, що треба перетерпіти, що це – не назавжди, але за квартиру вже два місяці не плачу!
І згадала я, що давали ми в борг одному знайомому чоловіка, (я теж його знаю, бо спілкувалися один час сім’ями досить щільно), і було це ще в січні місяці. Сума 1000 гривень. Не величезні, звичайно, гроші, але і не три копійки. Ох, як стали в нагоді б зараз! Обіцяв віддати вже рази чотири, і все ніяк: через тиждень, так через два. Кажу чоловікові: «Дзвони і вимагай, нехай віддає негайно.»
Чую, розмовляє з ним по телефону. Спочатку таким суворим голосом говорить, типу, ми більше чекати не можемо, самі того й гляди, в трубу вилетимо, бери, де хочеш, і віддавай. А потім вже тихо так, і ніби вибачаючись: «Та ти що! Коли? А чому не подзвонив? Співчуваю. Що ж робити, почекаємо, звичайно» Поклав трубку, дивиться на мене круглими очима і говорить: «У нього матері вчора не стало від цього вірусу. Сказав, що ховати буде в борг, по знайомих гроші збирає.»
Я спантеличена була. Маму його ми обоє чудово знаємо. Чудова жінка, інтелігентна така, привітна завжди. Прям засмутилися. Про гроші навіть говорити не стали. Зрозуміло, що в такій ситуації не можна людину добивати вимогами борг повернути. Гаразд, посумували і забули, час-то йде. А сьогодні пішли в найближчий магазин затаритися овочами: картоплею, капустою, цибулею, морквою і буряком. Ніяких вишукувань, коротше. Будемо суп варити та вінегрет робити.
Закупилися, виходимо. І що ви думаєте? Повз магазин бадьорим кроком йде та сама жіночка. І навіть без маски. Я мало не перехрестилася. Привіталися з відстані 2 метри, як і годиться. Запитуємо: «Як справи, як здоров’я? Щось Олега (сина) вашого давно не видно, як він поживає?» Вона відповідає, як завжди, з оптимізмом в голосі: «Та я-то нічого, живу собі! Нам, старшому поколінню, зараз простіше. Таку-сяку пенсію отримуємо. А ось Олежка-то знову без роботи. Заходить до мене, я йому грошима допомагаю, скільки можу, але все одно важко. Добре, що хоч дружина на продуктах працює, їх не закрили поки.»
Звичайно, ні я, ні чоловік не сказали жінці похилого віку, що Олежка її вже на той світ відправив, щоб борг не повертати. Але який усе-таки негідник! Ось, навіть не можу слів підібрати, щоб дати визначення його вчинку. Може, коли заспокоюся трохи, слова знайдуться.
Чоловік відчитав його по телефону так, що стіни в будинку тряслися. Давно його таким злим не бачила. А толку-то? Тепер, напевно, заблокує або перестане на дзвінки відповідати. Сказав, що просто більше нічого придумати не зміг. Про матір – перше, що на думку прийшло. Це вже за межею, по-моєму.
І ще дорікнув: «Ви так на мене насідали! А де я візьму, якщо немає?» Мабуть, про ці гроші нам доведеться забути. Не стояти ж біля його під’їзду в очікуванні зустрічі. Викрутимось, звичайно, все одно, але ось як після такого вірити людям?
Фото ілюстративне з вільних джерел
