Заклинання від ревнощів
Років три тому світ став для мене двобарвним. Точніше, мені було дозволено бачити його тільки у двох кольорах: сірому і блакитному. Сірий – то колір асфальту, а блакитний – неба. На них дивитися можна. А на все, що між ними, – зась!
Почалося так невдовзі після того, як ми з дружиною відсвяткували тридцятиріччя нашого подружнього життя. Перлинове весілля, значить. Усе було, як належить, – вітання дітей, внуків, друзів і знайомих, тости, квіти, навіть сльози радості. А через кілька днів моя Світлана, Світланка, Світланочка раптом перемінилася.
Чи то після того, як побачила у котрійсь із сотень серій телемила упадання закордонного дідугана за молодою, чи наш сусід так вплинув, привівши до свого помешкання молодшу від себе на двадцять років дівулю – замість дружини, яка сьомий рік в Італії когось там доглядає, але мій домашній ангел несподівано, а головне – безпідставно почав випромінювати не світло, а темряву. По-простому кажучи, накрила мене мокрим рядном ревнощів.
І я перебував під ним постійно, куди б ми не йшли чи їхали. То одне, то друге моє вухо червоніло від Світланиного бубоніння. Я тільки й чув:
– О, ти знову на довгі ноги задивився! Звичайно, в мене не такі, жиляки повилазили.
– Чого до чужих колін поглядом прилип? Моїх замало?
– Так-так, гpyди в неї кращі, бо молода, дітей не годувала, як я.
– Тобі її талія подобається? Вона безперечно, краща, ніж моя, бо ж та дівуля ще не ходила пузатою, не наpoджувала.
– Не облизуйся на білявку, однаково нічого не вийде, хіба рак свисне.
– Чорнявої нині закортіло? І я була такою чорнявою, поки не посивіла через тебе.
– Знову витріщився на молоденьку, розпуснику? Нагулюй, нагулюй апетит, їсти все одно вдома доведеться.
І так щоразу, коли між людьми бували, мені не залишалося нічого іншого, як різко переводити погляд від землі до неба й навпаки, ні на мить не зупиняючи його на чужих ногах, стeгнaх, сiднuцях, гpyдях, гyбaх. А Світлана пильнувала за тим, як конвоїри за рецидивістом.
Позавчора зателефонувала мені додому внучка і попросила:
– Дідусю, нам задали написати пестливі слова до слова “кицька”.
А який дідусь відмовиться допомогти внучці. І я не виняток. Пошкрябав лисину, напружив пам’ять і почав:
– Люба моя, зараз скажу тобі все, що думаю.…
За дверима квартири щось зашаруділо, але я не перервав творчого процесу. Набрав повні гpyди повітря і увійшов у роль, почавши ніжним голосом ледь не нявкати:
– Киця, кицюня, киценька, кицюлька, киценятко, киценяточко…
Диктував повільно, вимовляючи кожен склад, як заклинання, щоб Іринка не наробила помилок і встигала записувати. Нараз клацнув замок, зойкнула ручка у дверях, вони рвучко розчинилися, й до коридорчика увірвалася моя Світлана. Ні, то хатня гроза шмагонула блискавкою:
– Ах ти, старий котяро! Зараз я тобі дам і кицьочку, і киценятко!
Добре, що Ірочка ще була біля слухавки. Я передав трубку ревнивиці, й вона почула дитячий голосок:
Читайте також: “За останні гроші купила нову сукню, щоб вразити коханого. А потім потрапила до дитбудинку і мій світ перевернувся”
– Дуже дякую тобі, дідусю! Я так і знала, що ти в мене наймудріший. Завтра твою Ірусю в школі похвалять за домашнє завдання.
Світлані не залишалося нічого іншого, як розсміятись. Із хмари не тільки гроза не вдарила, а й не пролилося ні краплі дощу.
І я знову почав бачити світ у всій його багатобарвності. Не знаю тільки, чи надовго.
Автор – Богдан МЕЛЬНИЧУК
За матеріалами видання “Наш День“
