«Залиш решту собі, синку, купи собі щось смачненьке», — усміхнувся молодий бізнесмен хлопчикові з квітами й поспішив на побачення. А прочитавши біля ресторану дитячу записку з букета, зблід.
Липневе сонце хилилося до обрію, заливаючи трасу м’яким золотавим світлом. Артем Соловей вів свій позашляховик знайомою дорогою з обласного центру, де останні три дні провів на переговорах із постачальниками. Відрядження минуло успішно: контракт підписано, умови вигідні, партнери задоволені. Але думки 32-річного підприємця були зайняті зовсім іншим.
Сьогодні ввечері на нього чекало перше справжнє побачення з Оленою. Артем усміхнувся, згадуючи, як вони познайомилися місяць тому на діловій конференції. З нею все було інакше. З нею хотілося розмовляти. З нею мовчання не тиснуло. З нею він уперше за багато років відчув, що може просто бути самим собою.
Артем подивився на годинник. Пів на шосту. Побачення о сьомій, у ресторані.
Він устигне заїхати додому, прийняти душ, переодягнутися. І тут він похолов.
Квіти.
Він забув купити квіти.
Вилаявся подумки Артем. Перше побачення, а ти без квітів.
Попереду показалася автобусна зупинка. Поруч із нею Артем помітив маленьку постать. Хлопчик років семи сидів на перевернутому пластиковому відрі. Перед ним стояло ще одне відро, з якого виглядали букети польових квітів: ромашки, волошки, якісь жовті й рожеві квіточки.
Артем пригальмував.
Польові квіти. Прості, але якісь справжні, живі.
Він з’їхав на узбіччя й зупинився.
Хлопчик стрепенувся та підбіг до машини.
— Дядечку, купіть букетик. Гарні квіти, сам збирав. Недорого.
Артем вийшов із машини й присів навпочіпки. Дістав велику купюру.
Хлопчик узяв гроші і його очі широко розплющилися.
— Дядечку, тут п’ятсот. У мене немає стільки решти.
— Залиш решту собі, синку, купи собі щось смачненьке, — усміхнувся молодий бізнесмен хлопчикові з квітами й помчав на побачення.
Додому він заскочив лише на двадцять хвилин. Швидкий душ, свіжа сорочка — та сама світло-блакитна, яку сестра якось назвала «сорочкою для серйозних намірів». Букет увесь цей час лежав на пасажирському сидінні, і в салоні пахло так, як пахло в бабусі в селі, коли вона сушила трави на горищі.
До ресторану Артем під’їхав за десять хвилин до сьомої. Заглушив двигун, узяв квіти й хотів перевірити, чи не пом’ялися вони. І тут між стеблами ромашок помітив складений учетверо аркушик у клітинку, притиснутий аптечною гумкою.
Артем і майже машинально розгорнув папірець.
Літери були великими, кривими, написаними олівцем із сильним натиском. Місцями грифель навіть прорвав папір.
«Тітонько або дядечку, поможіть, будь ласка. Мама впала зі сходів у суботу й не встає. Нога чорна, а мама гаряча. Вона каже нікому не дзвонити, бо мене заберуть у дитбудинок. Липівка, вулиця Садова, будинок 9. Тільки тихо. Паша».
Артем прочитав записку раз, потім удруге. На третій раз зрозумів, що сидить, затамувавши подих.
Субота. Сьогодні середа.
Він згадав, як хлопчик розглядав п’ятисотку. Як Артем поплескав його по плечу, сказав про щось смачненьке й поїхав, задоволений собою. Задоволений тим, який він щедрий. Адже хлопчик дивився на нього, чекаючи, що дядечко розгорне букет просто там, біля зупинки. А дядечко поспішав.
У скло постукали. Артем здригнувся.
Олена стояла біля машини в легкій сірій сукні, з маленькою сумочкою на плечі, й усміхалася. Потім усмішка зникла.
— Артеме? Що сталося? Ти весь блідий.
Він вийшов із машини й мовчки простягнув їй аркушик. Вона читала довго, ворушачи губами на словах із помилками. Потім підняла очі.
— Де ти це взяв?
— У хлопця на трасі. Купив букет. Для тебе. — Він махнув рукою в бік сидіння, де лежали квіти. — Олено, пробач, я…
— Липівка — це де?
— Кілометрів за п’ятнадцять звідси. Там поворот за зупинкою.
— То поїхали, — сказала вона й обійшла машину, прямуючи до пасажирських дверцят.
Артем розгублено подивився на ресторан, де на них чекав столик біля вікна, замовлений ще в понеділок.
— Ти ж у сукні…
— Сукня не завадить. Артеме, заводь машину.
Він завів двигун.
Дорогою Олена поклала букет собі на коліна, а записку тримала в руці й час від часу знову розгортала, наче перевіряла, чи не змінилися слова.
— Треба викликати швидку, — сказав Артем, дивлячись на дорогу. — Просто зараз.
— За якою адресою? Ми навіть не знаємо, чи є там узагалі Садова. А якщо дитина щось переплутала? Давай спочатку подивимося. Це двадцять хвилин.
— За двадцять хвилин…
— Із суботи, Артеме, — тихо сказала вона. — Якщо це триває із суботи, то, мабуть, ще двадцять хвилин уже нічого не вирішать. А от якщо ми приїдемо туди з поліцією та сиренами, а його мама лежить там і боїться… Він же спеціально написав: тихо.
Артем нічого не відповів. Йому хотілося сперечатися, але заперечити було нічого.
Зупинка виявилася порожньою. Ні відер, ні хлопчика. Лише зім’ята обгортка від морозива біля лавки та прим’ята трава. Артем пригальмував, подивився навколо, тихо вилаявся й звернув на ґрунтову дорогу до вказівника «Липівка — 2».
Село було невеликим: одна асфальтована вулиця, кілька ґрунтових, магазин із вивіскою «Продукти 24», хоча на дверях висів замок. Біля колонки дві жінки набирали воду. Артем опустив скло.
— Добрий вечір. Де у вас Садова?
— А вам кого? — Жінка старшого віку примружилася, розглядаючи і машину, і Олену в сукні.
— Дев’ятий будинок.
— Ірку, чи що? Он туди, за магазином праворуч і до кінця. Синій паркан. А ви їй хто будете?
— Знайомі, — відповів Артем і рушив далі, поки не почалися нові запитання.
Синій паркан колись і справді був синім. Хвіртка трималася на дроті замість завіси. У дворі росла картопля, сильно заросла бур’янами. Біля сараю лежала перекинута дерев’яна драбина, а поруч із ґанком стояли два пластикові відра. Одне було порожнє, в іншому ще залишилися квіти.
Артем постукав. Усередині щось упало, а потім запала тиша. Він постукав іще раз.
— Пашо, — сказала Олена у двері. — Пашо, це тітка й дядько. Ми прочитали твою записку.
Клацнула клямка. Двері прочинилися, і в щілину визирнув той самий хлопчик. Він подивився на Артема, і на його обличчі з’явився вираз, який Артем потім довго не міг забути: не радість, а величезне полегшення, наче людина довго тримала на витягнутих руках щось важке й нарешті їй дозволили це поставити.
— Це ви, — сказав Паша. — Той, що п’ятсот дав.
— Я. Де мама?
У будинку було душно. Вікна зачинені, штори засмикнуті. Пахло ліками, кислим молоком і ще чимось солодкуватим та неприємним. На кухонному столі стояла каструля із залишками макаронів, лежали половина буханця, почата палка дешевої ковбаси й пачка анальгіну.
Мати лежала в кімнаті на дивані. Молода жінка, років тридцяти, худорлява, з волоссям, що прилипло до чола. Права нога лежала поверх ковдри на подушці, і Артем одразу зрозумів, що Паша не перебільшував. Щиколотка розпухла вдвічі, шкіра натягнулася й потемніла до, а вище, аж до коліна, розповзалося почервоніння.
Жінка розплющила очі, побачила незнайомих людей, і перше, що зробила, — спробувала сісти. У неї не вийшло.
— Ви хто? Пашо! Що я тобі казала?!
— Мамо, я тільки одному…
— Ірино, — Олена присіла біля дивана, — мене звати Олена. Це Артем. Ми не зі служби опіки й не з поліції. Ваш син продав Артемові квіти, а в букеті була записка.
Ірина перевела погляд на сина. Паша стояв біля дверей, тримаючись за одвірок.
— Яка записка?
— Я в кожен букет поклав, — сказав Паша. — В усі букети. Я дванадцять штук продав.
Артем відчув, як щось стиснулося під ребрами.
Дванадцять.
Дванадцять людей зупинилися, купили букетики польових квітів, поставили їх, мабуть, у вази, подарували комусь або кинули на заднє сидіння. І ніхто не приїхав.
Він уже стояв із телефоном у руці.
— Я викликаю швидку.
— Не треба! — Ірина підвелася на лікті, і від цього зусилля її обличчя посіріло. — Не треба, я сказала. Я відлежуся. Це забій.
— Це не забій, — Артем набрав номер. — Ви ж бачите, що це не забій.
— Покладіть телефон! Ви взагалі хто такий, щоб у моєму домі командувати? Мене заберуть, а його куди? У притулок. Ви його туди повезете? Ви?!
Артем завмер із телефоном біля вуха. У слухавці вже лунали гудки.
— Ірино, — сказала Олена, не підвищуючи голосу. — У вас температура. Ви її вимірювали?
— Нема чим. Термометр розбився.
— Нога почервоніла аж до коліна. Ви ж розумієте, що це означає.
Ірина відвернулася до стіни.
— Я розумію, що якщо ляжу в лікарню, його заберуть. У мене нікого немає. Ні чоловіка, ні рідних тут. Сусідка… — вона гірко хмикнула. — Сусідка тільки й рада буде, усім розповість.
— А якщо з вами тут трапиться найгірше, — сказала Олена, — його заберуть напевно. І вже назавжди.
Запала тиша. Паша біля дверей почав шморгати носом.
Артем скасував виклик. Не тому, що передумав, а тому, що зрозумів: якщо зараз силоміць викличе швидку, ця жінка чинитиме опір усім — фельдшеру, лікарям, — і ще невідомо, чим усе закінчиться.
Він стояв посеред чужої кімнати в сорочці для серйозних намірів і вперше за довгий час зовсім не знав, що робити. Гроші тут нічого не вирішували. Переговори теж.
— А мама у вас є? — запитала Олена. — Чи сестра? Хоч хтось?
Ірина довго мовчала.
— Мати в іншій області, — нарешті сказала вона. — Ми шість років не розмовляємо.
— Її номер у вас є?
— Є.
— Зателефонуйте їй.
— Ви знущаєтеся? Шість років. Я їй подзвоню й скажу: «Мамо, я лежу, забери Пашку»?
— Ну так, — відповіла Олена. — Саме так і скажіть.
Пізніше Артем ще багато разів згадував цю розмову, але так і не зрозумів до кінця, що саме подіяло. Чи то слова, чи те, що Паша в ту мить тихо, без схлипувань, заплакав, витираючи обличчя рукавом.
Ірина подивилася на сина, заплющила очі й сказала:
— Телефон на підвіконні. Тільки сама. Усі вийдіть.
Вони вийшли на ґанок. Паша вийшов разом із ними й сів на сходинку. Артем сів поруч. Олена залишилася стояти, обхопивши себе за плечі. Сонце вже майже сіло, над картоплею гули комарі.
— Ти молодець, — сказав Артем хлопчикові. — Справді.
— Ви ж не одразу прочитали, — сказав Паша без докору, просто констатуючи факт.
— Не одразу.
— Я думав, ви прочитаєте й повернетеся. Я чекав. Потім пішов додому, бо мама сама.
— А гроші куди подів?
— Ковбасу купив. І таблетки мамі. Тітка в аптеці сказала, що від температури. І шоколадку. — Паша помовчав. — Ви ж сказали купити щось смачненьке. Я мамі віддав, але вона не їла.
З будинку долинув голос Ірини. Слів було не розібрати, але за інтонацією було зрозуміло: спочатку вона говорила сердито, потім тихіше, а потім зовсім тихо. Далі надовго замовкла. А потім покликала:
— Викликайте.
Швидка з районного центру їхала сорок хвилин. За цей час до паркану підійшла сусідка — повна жінка років сімдесяти, у халаті й капцях на босу ногу.
— Це що у вас тут? — запитала вона через паркан. — Ірко? Ірко, ти там жива?
— Жива, — відповів Артем. — Ногу зламала. Чекаємо на швидку.
— Зламала?! — Сусідка сплеснула руками. — Та я ж її в неділю питала! Кричу через паркан: «Іро, чого не виходиш?» А вона мені: «Прихворіла, Валентино Петрівно, відлежуся». І все! А що я мала силоміць лізти? Вона ж у нас горда, їй ніхто не потрібен.
Валентина Петрівна протиснулася у хвіртку й пішла до будинку, не чекаючи запрошення. Із кімнати долинуло її «Ой лишенько!» і потім щось про те, «а дитина чим харчувалася».
Фельдшер, чоловік зі стомленим обличчям і короткою сивою зачіскою, оглянув ногу, присвиснув і пробурмотів собі під ніс щось таке, чого Олена не розчула, а Артем розчув і вирішив не повторювати. Виміряв температуру. Тридцять дев’ять і чотири.
— Найімовірніше, перелом зі зміщенням. І запалення вже почалося. Чому не викликали?
Ірина мовчала.
— З ким залишаєте дитину? — запитав фельдшер, заповнюючи документи. — Мені треба це записати.
— Зі мною, — сказала Валентина Петрівна, з’явившись у дверях. — Я сусідка. Поки бабуся не приїде. Вона уже їде.
— Коли приїде?
— Сказала завтра буде, — відповіла Ірина з нош. — Квитки тільки на завтра.
Фельдшер кивнув, щось записав і подивився на Пашу, а потім на Артема з Оленою.
— А ви хто?
— Квіти купили, — відповів Артем.
Фельдшер довго дивився на нього, але розпитувати не став.
Ірину винесли. Паша йшов поруч із ношами до самої машини й тримав матір за руку, доки його не відсторонили. Ірина сказала йому з машини:
— Слухайся Валентину Петрівну.
А Артемові окремо, не повертаючи голови:
— Дякую. Напевно.
Двері зачинилися, і швидка поїхала, здіймаючи пил.
Валентина Петрівна взяла Пашу за плече.
— Ходімо до мене. Я тобі сирників насмажу. А то ковбаса ця… Тьху! — Вона обернулася до Артема. — А ви завтра з’явитеся чи як?
— З’явлюся, — сказав Артем, хоча хвилину тому й сам не знав, що відповість. Він дістав гаманець. — Візьміть на продукти. Будь ласка.
Сусідка подивилася на гроші, на нього, на машину.
— На продукти візьму, — сказала вона. — Собі не візьму. Я не заради грошей. Але хлопця годувати треба, а в мене пенсія, самі розумієте.
Вона взяла три тисячі з п’яти, які він простягав, а решту відсунула його ж рукою.
Назад вони їхали мовчки. Було вже зовсім темно. Букет, трохи зів’яв, так і лежав у Олени на колінах. Біля її будинку Артем зупинив машину й довго не глушив двигун.
— Я зіпсував тобі побачення, — сказав він.
— Ти так думаєш?
— А як іще? Ресторан, столик… Я ж хотів, щоб усе було як слід. Квіти, розмови. А вийшло…
— Артеме, — Олена повернулася до нього. — Якби чесно, я б поставила цей букет у вазу й не стала його розглядати. А за тиждень викинула б записку разом зі стеблами.
— Я теж його не розглядав. Я дав хлопцеві п’ятсот, щоб швидше поїхати. Щоб не чекати на решту. Розумієш? Я купував не квіти. Я купував собі час.
— Але ти прочитав записку. І поїхав.
— Це ти сказала: «Поїхали».
— Ти вже повертав ключ запалювання, коли я це сказала.
Він не пам’ятав, чи справді все було саме так. Можливо, й так.
— Їсти хочеш? — раптом запитала Олена. — Я з обіду нічого не їла.
Вони купили шаурму в цілодобовому кіоску біля автовокзалу й з’їли її просто в машині, капаючи соусом на серветки. Блакитна сорочка не пережила того вечора. Олена сміялася, коли Артем намагався витерти пляму вологою серветкою, але лише розмазував її ще ширше. А потім перестала сміятися й сказала:
— Дванадцять букетів.
— Я про це думав.
— Одинадцять людей.
— Може, хтось не помітив. Може, хтось подумав, що це жарт.
— Може, — сказала Олена.
Він поцілував її біля під’їзду. Незграбно, коротко, бо обоє втомилися й від обох пахло шаурмою. Вона сказала: «Зателефонуй завтра», — і він кивнув.
Уранці Артем зателефонував до районної лікарні. Його довго не з’єднували, потім медсестра в приймальному відділенні запитала, ким він доводиться пацієнтці. Він сказав, що знайомий. Йому відповіли, що інформацію надають лише родичам.
Через годину він зателефонував знову й попросив передати Соловйовій Ірині… Ні, не Соловйовій — він не знав її прізвища. Медсестра зітхнула й сказала:
— Ірина з Липівки? Її вночі прооперували. Вона в хірургії. Більше нічого не скажу.
Він скасував одну зустріч, переніс другу й поїхав до Липівки.
Паша сидів на ґанку у Валентини Петрівни й їв сирник. Побачивши Артема, він схопився.
— Маму лікують, — повідомив він. — Баба Валя сказала. Але вона жива.
— Я знаю. Я телефонував.
Валентина Петрівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.
— Тут зі служби опіки телефонували, — сказала вона замість привітання. — Ще вранці.
У Артема все всередині похололо.
— Хто їм сказав?
— А хто… Швидка й повідомила. Вони зобов’язані, якщо дитина залишається без матері. Якась жінка, Ольга Сергіївна. Розпитувала, хто з ним, де мати, чи є рідні. Сказала, що приїде вдень подивитися.
Паша перестав жувати.
— Мене заберуть?
— Не заберуть, — сказала Валентина Петрівна. — Їж давай.
Але Артем бачив, що вона й сама не дуже впевнена.
Ольга Сергіївна приїхала близько другої на старенькій «Ладі» з наклейкою «Дитина в машині», хоча жодної дитини в машині не було. Жінка років п’ятдесяти, у лляному піджаку, з папкою під пахвою й особливим виразом обличчя, який буває в людей, що побачили надто багато чужих кухонь.
Вона оглянула будинок Валентини Петрівни, зазирнула до холодильника, запитала, де спить дитина. Потім попросила показати будинок Ірини.
Артем пішов із ними, хоча його ніхто не запрошував.
У будинку Ірини все було так само, як учора: макарони в каструлі, засмикнуті штори, пачка анальгіну. Ольга Сергіївна пройшлася кімнатами, відчинила шафу, оглянула дитячі речі й зошити на полиці.
— До школи ходить?
— До другого класу піду, — сказав Паша.
— А на трасі квіти продавав?
Паша подивився на Артема. Артем промовчав. Брехати не було сенсу: про це знала половина села.
— Продавав, — сказав Паша. — Щоб мамі допомогли.
Ольга Сергіївна щось записала.
— Ким ви доводитеся дитині? — повернулася вона до Артема.
— Ніким. Учора купив букет. У ньому була записка.
— Зрозуміло, — сказала вона й знову щось записала. Потім подивилася на нього поверх окулярів. — Ви розумієте, що семирічна дитина чотири дні жила сама з тяжкохворою матір’ю, самостійно харчувалася й ходила на трасу? Я маю відобразити це в акті.
— Розумію. Але мати його не покинула. Вона просто боялася, що ви його заберете. Через це й не телефонувала.
— Отож, — Ольга Сергіївна зняла окуляри й втомлено потерла перенісся. — Боялася, що ми заберемо, і ледь не віддала Богу душу. А могли б і не забрати. Якби вона одразу попросила сусідку, якби викликала матір… Ми ж не звірі. У нас і так у притулках повно дітей. Мені ще одного з живою матір’ю туди не треба.
— А тепер що?
— Тепер дитина в сусідки, за згодою матері. Мати дасть письмову згоду в лікарні, я сама туди під’їду. Приїде бабуся — оформимо опіку на неї, поки мати лікується. Якщо бабуся справді приїде. — Вона подивилася на Артема. — Ви її бачили, бабусю?
— Ні.
— От і я не бачила. Знаєте, скільки в мене бабусь, які обіцяють: «Післязавтра приїду»?
Вона поїхала, залишивши Валентині Петрівні свою візитівку й пообіцявши навідатися в п’ятницю. Паша дивився їй услід із ґанку, доки «Лада» не зникла за магазином.
— Вона добра чи зла? — запитав він.
— Нормальна, — відповів Артем. — Звичайна.
Увечері він розповів усе Олені телефоном. Вона слухала, не перебиваючи, а потім запитала:
— А бабуся справді приїде?
— Не знаю. Ірина сказала — завтра. Це п’ятниця.
— Ти її зустрінеш?
Він про це не думав. Але щойно Олена запитала, зрозумів, що зустріне.
— Зустріну.
У четвер він поїхав до лікарні. До хірургічного відділення його не пустили, але Ірина сама вийшла в коридор на милицях. Бліда, нога в гіпсі вище коліна, під очима тіні. Побачила його й зупинилася.
— Знову ви.
— Знову я. Як ви?
— Жива. Кажуть, ще б день-два… — Вона не договорила. — До мене приходила та, зі служби опіки. Підписала папір про Валентину Петрівну.
— Знаю.
Вони сіли на лавку біля вікна. Повз пройшла медсестра з візком.
— Навіщо вам усе це? — запитала Ірина. — Ви ж багатий, у вас така машина. Немає своїх справ?
— Є.
— То й займайтеся ними. Ви ж не зобов’язані.
— Не зобов’язаний.
Вона дивилася на нього з підозрою, як дивляться на продавця, який підозріло мало просить за товар.
— Мені від вас нічого не треба, — сказала вона. — Я вам нічого не віддам. Мені віддавати нічого.
— Мені й не треба нічого.
— Усім щось треба.
Артем подумав і чесно відповів:
— Мені треба, щоб наступного разу я не поїхав. Ось і все.
Ірина не зрозуміла. Або зрозуміла, але не повірила. Вона відвернулася до вікна, і вони ще трохи посиділи мовчки.
— А мати справді приїде? — запитав він.
— Сказала, що приїде. — Ірина помовчала. — Вона завжди робила те, що обіцяла. Це я не робила. Вона мені казала, що Вадик піде. Ну, батько Паші. Казала, що він піде, щойно народиться дитина. Він і пішов, коли Пашкові був рік. А я так їй і не зателефонувала. Не хотіла слухати: «Я ж казала».
— А вчора зателефонували.
— Учора вона нічого такого не сказала. Тільки запитала номер будинку.
У п’ятницю поїзд прибув із запізненням на сорок хвилин. Артем стояв на пероні з папірцем, на якому Олена великими літерами написала «Ніна Аркадіївна», і почувавсяніяково.
Із вагона вийшла невисока кремезна жінка з великою картатою сумкою та пакетом. Сиве волосся було зібране в пучок, на ногах — зручні туфлі. Вона подивилася на папірець, а потім на Артема.
— То це ви й є той квітникар?
— Виходить, що я.
— Ірка сказала, якийсь чоловік на джипі. — Вона віддала йому сумку. — Важка, обережно. Там банки.
У машині Ніна Аркадіївна довго мовчала, розглядаючи дорогу. Потім запитала:
— Ви з нею… ну, з Іркою?
— Ні. У мене є дівчина.
— Це добре, — сказала Ніна Аркадіївна з таким явним полегшенням, що Артем ледь не розсміявся. — Бо знаю я її. Їй обов’язково треба знайти такого, який потім її покине.
— Я бачу її втретє.
— Ну, то й Вадика вона недовго знала, перш ніж заміж зібралася.
Вона помовчала.
— Шість років, — раптом сказала вона. — Шість років онука не бачила. Фотографії мені сусідка її показувала, та Валентина. Ми з нею в соцмережах листувалися. Потайки. Ірка не знала.
Артем скоса глянув на неї.
— Валентина Петрівна?
— Вона. Я їй казала: якщо щось — телефонуй. А вона мені в середу ввечері телефонує. Каже: «Ніно, тримайся». «Ірка сама тобі зателефонувала?» — питаю. «Зателефонувала», — відповідає. Ну, каже, якщо сама, то їй зовсім погано.
Спочатку вони заїхали до лікарні. Артем залишився в машині. Ніна Аркадіївна вийшла за пів години з почервонілими очима й сказала лише:
— Схудла. Страшна стала. Вези до онука.
Паша зустрів бабусю насторожено. Він її не пам’ятав. Стояв за спиною Валентини Петрівни й дивився на незнайому жінку, яка чомусь плакала. Ніна Аркадіївна витерла очі, полізла в пакет і дістала звідти коробку цукерок «Пташине молоко».
— Це тобі. Твоя мама в дитинстві їх любила.
— Мама шоколадку не стала їсти, — сказав Паша. — Я їй купував.
— А ці з’їсть, — відповіла Ніна Аркадіївна. — Ці вона завжди любила.
Ольга Сергіївна приїхала, як і обіцяла, у п’ятницю надвечір. Перевірила паспорт Ніни Аркадіївни, поговорила з нею на кухні хвилин двадцять за зачиненими дверима. Артем чекав у дворі. Коли інспекторка вийшла, вона подивилася на нього й сказала:
— Бабуся справжня. Оформимо документи.
— А далі?
— А далі матір випишуть, і ми ще раз усе перевіримо. Якщо все буде гаразд, через пів року знімемо сім’ю з контролю. — Вона трохи помовчала. — І скажіть цьому хлопчикові, щоб більше не ходив на трасу. Ні з квітами, ні без них.
Ірину виписали через одинадцять днів. Нога в гіпсі, милиці, рецепт на антибіотики й направлення до травматолога через місяць. Артем забирав їх усіх разом — Ірину, Ніну Аркадіївну та Пашу, який наполіг, що поїде зустрічати маму. Олена теж поїхала.
За ці одинадцять днів вони бачилися п’ять разів, і тричі — у машині, дорогою до Липівки або назад. Одного разу вони все-таки дійшли до ресторану. Столик біля вікна був вільний.
Ірина всю дорогу мовчала, дивлячись у вікно. Ніна Аркадіївна розповідала Олені, як солити огірки, щоб вони хрумтіли. Паша сидів між ними й тримав мамину милицю на колінах.
Удома було чисто. Ніна Аркадіївна вимила все, що можна було вимити, випрала штори, а каструлю з макаронами викинула разом із самими макаронами. Картоплю у дворі пропололи. Драбина стояла біля сараю, прихилена до стіни, і Ірина, проходячи повз неї на милицях, на мить зупинилася.
— Мамо, — сказала вона, — я відразу тобі кажу: до тебе я не поїду.
— Я тебе й не кличу, — відповіла Ніна Аркадіївна.
— Учора кликала.
— Учора кликала, сьогодні не кличу. Місяць тут поживу, поки гіпс не знімуть. А там побачимо.
— Побачимо, — повторила Ірина таким тоном, що було зрозуміло: дивитися вони будуть довго й сваритимуться ще не раз.
Артем заніс сумки в будинок і зупинився в передпокої, не знаючи, що робити далі. Ірина сіла на табурет біля дверей, поставила милиці до стіни й подивилася на нього.
— Скільки я вам винна?
— Нічого.
— Ви ж бабусі зворотний квиток купили, мені сказали. Ліки купували. Валентині Петрівні гроші давали.
— Зворотний квиток вона сама попросила, я не наполягав. Ліки — це дрібниці. А Валентина Петрівна вчора повернула мені дві тисячі. Сказала, що не витратила.
— Я вам усе одно віддам, — уперто сказала Ірина. — Не зараз. Але віддам.
Артем хотів заперечити, але передумав. Він уже зрозумів, що цій жінці важливіше віддати, ніж отримати, і сперечатися з цим марно.
— Добре, — сказав він. — Віддасте.
— І ті п’ятсот теж.
— П’ятсот — це за квіти. Я їх чесно купив.
Ірина криво всміхнулася — уперше за весь цей час.
— Квіти. Польові. П’ятсот гривень. Ви, мабуть, зовсім на квітах не знаєтеся.
Вони вийшли на ґанок. Олена вже сиділа в машині. Паша наздогнав Артема біля хвіртки. У руках у нього був букет: ромашки, волошки, якісь жовті й рожеві квіточки, перев’язані тією самою аптечною гумкою.
— Це тітці Олені, — сказав він. — Безкоштовно.
— Дякую, — сказав Артем і взяв квіти. Він на мить завагався, але все-таки розсунув стебла.
— Записки немає, — сказав Паша. — Я перевірив.
