Справа в тому, що я не можу нікого і нічого полюбити.
Єдине кохання, яке я виявляю, це турбота про своїх близьких знайомих, до яких я тепло ставлюся.
Але ось, що найстрашніше: якщо ми сваримося, то я спокійно готова їх відпустити.
Мене лякає моя байдужість. І це єдині почуття, які я відчуваю.
Вони можуть злитися на мене, щось висловлювати, ображатись на байдужість, але навіть це мене не чіпає. Це так егоїстично.
Я не можу полюбити хлопця у романтичному плані.
Якщо колись я кимось цікавлюся, то коли ближче пізнаю людину, завжди неминуче розчаровуюсь. Практично ніхто не викликає надовго інтересу.
Зате мені випадково виходить сподобатися людині.
Але якщо в мене зник інтерес, я не можу обманювати його і саму себе теж, і перериваю спілкування з ним, тим самим розбиваю його почуття.
За останні пару місяців таких було чотири людини. Іноді я ловлю себе на думці, що мені ніхто не потрібний.
Зараз я дійшла до того, що практично втратила до всіх та до всього інтерес, окрім книг.
Навіщо цікавитись кимось, якщо все одно настає розчарування?
А якщо я вибираю якусь творчу діяльність, то вона мене може настільки захопити, що я перебуваю десь у іншій реальності.
А коли мене відпускає, я відчуваю пересичення цим і через якийсь час мені це не потрібно.
Виходить, що у житті взагалі немає фундаменту.
Я вважаю, що жити без почуттів, емоцій та кохання не можна. Я не маю нічого з цього.
Що з цим робити? Такої не можна бути. Я це точно знаю. Усі люди довкола мене нормальні, навіть щасливі
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
