Сусідка Ірина – заїкається. Не дуже сильно, але варто їй тільки розхвилюватися. Два роки тому ми разом з нею Новий рік зустрічали, вона мене покликала, сказавши, що не хоче сама святкувати, а чоловік поїхав до свекрухи хворої. Мені не звикати святкувати одній, але я пішла до Ірини – вона з тих людей, яких світлими називають.
Пробили куранти, ми випили шампанського, трохи поїли, а потім розговорилися. У телевізорі розкривали роти «зірки», але звук був збавляючи до мінімуму, за вікном – плескали феєрверки, а по сходах безперервно снували галасливі компанії. А ми базікали, спочатку ні про що, по суті, а потім якось пустилися в спогади. Я про своє, а вона про своє. Вибачте, але заїкання її передавати словами не буду. Ні до чого це.
– А правда, що заїкання не лікується? – несподівано запитала вона.
– Лікується, але це настільки індивідуальний дефект, що одні люди піддаються лікуванню, а інші … Від причини багато що залежить. Воно у тебе з дитинства? Собака налякала?
– Ні. Мене в дитинстві водили до логопеда, але. Лікар сказала, що саме минеться, та тільки не минуло.
– Сильно заважає?
– Уже не надто. Раніше – сильно. Школа, сама розумієш, як там до таких ставляться. Тебе до дошки викликають, усно відповідати, а весь клас уже до потіхи готуватися. І починалося кaтyвaння. Я ось зараз думаю – знали вчителя все, знали, невже не могли мене рідше викликати? Або після уроку?
– Ой, Ір, все так, але. Може вони таким суворим методом гартували тебе? Але ти не відповіла, з якого моменту ти стала заїкатися?
– Мені соромно. – На її блакитних очах з’явилися сльози. – Просто соромно.
– Не хочеш – не говори, не треба, заспокойся тільки.
Але було вже пізно. Вона розридалася, проплакала. І розповіла мені свою історію.
– Мені соромно говорити людям правду, мене ж стільки раз в житті про цю чopтову собаку питали. Не було ніякої собаки. Це
– Заспокойся, ну будь ласка – Я погладила її по голові.
– Мама це була.
– Мама? Вона тебе била?
– Ні ніколи. Але краще б била, я не знаю, не знаю з чого вона вирішила так мене виховувати, коли я вередувала. Може, їй підказав хто?
– Так що вона робила?
– Нічого. Вона відкривала нижні полиці серванта, і говорила мені: «Збирай речі, я тебе в дитячий будинок відведу, будеш там жити. Мені така дочка не потрібна». Розумієш?
– Розумію. А ти
– А я все всерйоз сприймала, я вже знала, що є такі будинки, де живуть діти, без батьків. І я дуже повільно діставала кожну свою річ – кофтинки, колготки, щоб довше побути вдома, розумієш? Мені ставало дуже стpaшно. А всередині були такі відчуття, що не передати, вони дyшили, але плакати я не могла.
– Це разово було?
– Ні, вона говорила, що на цей раз пробачає мене, що я можу ще пожити вдома, але якщо. А це «якщо» – іноді траплялося, і кaтyвання ці починалися знову. А одного разу я прокинулася, після кoшмaрів, в яких я була одна в порожньому будинку, дуже налякана, прокинулася, і. Щось сказала мамі, і зрозуміла, що зі мною щось не те відбувається. Так я і стала заїкатися.
– Мама знає про цю причину? Ти їй розповідала?
Читайте також: “Я їй нічого не обіцяв. Ми взагалі ні про яке весілля не говорили. Погуляли трохи і розбіглися, до чого тут діти”
– Ні. Вона мене любила, і я її любила. Та й зараз люблю. Вона пеpeлякалася, навіть швидку викликала. Лікар приїхала поговорила зі мною, про собаку запитала. Чи не лякала вона мене? А мама, Їй і в голову прийти не могло, що це через неї. Я зовні виду не подавала. Тільки червоніла та губи тряслися. Поки речі збирала.
Потім, уже після новорічних канікул, я почала обдзвонювати знайомих, ми навіть якогось чудо-фахівця відшукали, але Ірина як і раніше заїкається, особливо коли хвилюються. У неї, на щастя, хороший чоловік. Намагається не давати їй приводів для хвилювання.
