Підробляю у вихідні офіціанткою на виїзних банкетах. А що поробиш? Кручусь, дочку одна виховую. Її тато пішов, коли дізнався про прийдешнє батьківство. Аліменти платить, і на тому спасибі.
З Діаною Вова не спілкується, бачив дочку тільки в суді, коли я батьківство встановлювала і на аліменти подавала. Родичі Вови теж від нас відхрестилися і в житті дочки участі не приймають.
Здогадувалася, що рано чи пізно зустрінуся з Вовою, але в моїй уяві зустріч виглядала приблизно так: я на Бентлі, він – милостиню просить. Реальність була набагато суворішою: він в костюмчику сидить поруч з нареченою в красивій сукні.
На тому весілля були всі: дідусь і бабуся моєї Діани, її тітка і дядько, двоюрідний брат і тато в ролі нареченого. І я, з підносом між столами. Перша думка була – втекти. І навіть оплата в тисячу гривень здалася не вартою такого приниження. Але блін … Оплата за підробіток подумки витрачена: треба було заплатити Діані за садок.
Я зробила глибокий вдих, підняла голову і пішла працювати. Ось ще, чесної праці соромитися! Це йому повинно бути соромно: він дитину кинув, а не я! Вони про неї забули, а не я! Спокуса плюнути в тарілку була … Але не стала. Навіщо опускатися до дрібної капості? Тим більше, що дивилися на мене як на порожнє місце.
До останнього була впевнена, що мене не впізнали: коли ми з Вовою зустрічалися, виглядала я по іншому. Молода, красива хохотушка. А зараз? Втомлена мати-одиначка, якій за щастя урвати пару сотень. Гості поступово доходили до кондиції, крики «Гірко!» лунали все частіше і частіше. Нареченим дарували подарунки і бажали скоріше обзавестися потомством. Бабуся Діани так і сказала: – Онука або внучку мені! А то так онуків не дочекаюсь!
Ось так. А що внучка вже є – вона забула. Банкет закінчився пізно. Ми збиралися виїжджати в місто, коли наш адміністратор передала мені конверт від матері нареченого. Всю дорогу я міркувала: що це? Три тисячі в конверті? Хабар? Подачка? Подяка за те, що я не влаштувала сцену? Гуманітарна допомога внучці?
– Даремно взяла. Треба було повернути – в морду жбурнути! – розлютилася мама, коли я показала їй гроші і пояснила їх походження.
– Навіщо? З паршивої вівці хоч вовни жмут, – зауважила я, думаючи, куди витратити таке багатство. Заплатити за садок на кілька місяців вперед? Купити Діані сукні і туфлі? Або взяти хороші комбінезони на осінь і зиму? А може, купити їй золоті сережки-гвоздики і проколоти вуха?
Гроші я витратила на дочку, все, до копієчки. Дивлячись на те, як Діана спить з новим плюшевим ведмедем, така туга накотилася. Навіть не сум, а відчуття гіркої несправедливості: чому життя Вови триває? Одружився, дітей скоро матиме, не рахує копійки, щоб на все вистачило … А ми з донькою? Яке майбутнє у нас? Жити від зарплати до зарплати і радіти кожній нагоді заробити зайву гривню? Навіть якщо заради цього доведеться обслуговувати нову дружину Діанкиного тата? Він закочує банкети, а у нас м’ясо на столі – це свято. Він хоче дитину в шлюбі, а доля непотрібної дочки його ні краплі не хвилює.
Ну так. Аліменти Вова платить. Від 2 до 4 тисяч в місяць. Але я їх не чіпаю, збираю Діані на житло і оплату навчання. Іноді рука тягнеться до цих коштів, але ні, не можна: майбутнє Діани важливіше сьогохвилинних бажань.
Десь в глибині душі живе надія: впізнала мене бабуся Діани, грошей підкинула. Може, знайде внучку? Познайомиться з нею? Зловила себе на думці, що чекаю дзвінка у двері … Нерозумно, звичайно. Не потрібна вона їм. Не потрібна. І як же разюче відрізнятиметься життя Діаниного молодшого братика або сестрички по батькові від її життя … Прикро до чортиків.
Фото ілюстративне спеціально для Особлива
