«Мамо, я тебе не забув, я обов’язково приїду, я так хочу вже тебе побачити», — сказав син, старенькій мамі.
Олена з Тернополя мала п’ятеро дітей — два сина та трьох доньок. Вона не мала багато грошей, працювала на полі, варила їм їсти, прала, доглядала їх, витягувала з найскладніших ситуацій.
Спочатку поїхав найстарший син, Олексій. Він поїхав до Києва, де знайшов роботу на будівництві, а згодом влаштувався в компанії на хорошу посаду. Мама не знала, як буде без нього, адже той був не просто сином, а й другом, який завжди допомагав. Але він обіцяв повертатись. Потім поїхали й інші. Дочка Надя вирушила до Польщі, потім — Оксана до Німеччини, а наймолодші — Богдан і Віра — поїхали вчитися у Великобританію та Францію. Олена залишилась одна в рідному домі, з порожніми кімнатами і запиленими вікнами. Кожен раз, коли хтось із дітей приїжджав на свята, вона намагалася триматися, усміхатися і не показувати, як їй боляче. Вона розуміла, що для їхнього щастя це було необхідно.
Одного зимового вечора Олена сиділа на старому дерев’яному стільці біля вікна. Сніг тихо падав на землю, а в хаті було холодно. На столі стояла свічка, що палала слабо, кидаючи тіні на стіни. Олена думала про дітей. Вона взяла в руки їхні старі фотографії, на яких вони ще були маленькими, щасливими, з обличчями, повними надій.
Телефон раптом зателефонував. Олена швидко підняла трубку.
— Мамо, привіт! — голос сина Олексія був таким звичним і теплим.
— Як ти там? Як на роботі?
— Добре, сину, добре, — відповіла вона, намагаючись приховати зітхання. — Все по-старому. Хіба що погода холоднішає. А як ти там? Як на роботі?
— Мамо, все чудово. Я на новому проекті, але в грудні буду у Києві, ми зможемо побачитись. Обіцяю, — він посміхнувся крізь телефон.
— Я буду чекати, — сказала Олена і почувалася, ніби цей день вже настав.
У день, коли Олексій приїхав, Олена випікала пироги і накривала стіл, як в старі часи. Та син не приїхав.
— Мамо, мені дуже шкода. Вибач, але я не зможу приїхати. У мене тут затримка по роботі, важливий проєкт. Ми обов’язково побачимось пізніше, — він сказав, вибачаючись, і пообіцяв, що відвідає її наступного разу.
Від того часу наступили дні, коли її діти дзвонили рідше і рідше. Спочатку це були просто інколи дзвінки, а потім лише повідомлення. Олена вже не обурювалася, не переживала, але її душа сумувала від того.
Одного вечора, коли зовсім захолола хата, Олена стояла біля вікна і дивилася на темні обриси села. Вона знову взяла в руки старі фотографії і знову заплакала. Теплі спогади перепліталися з відчуттям самотності. Їй було складно прийняти, що її діти, які колись її дуже любили, тепер живуть своїм життям далеко від дому.
— Куди вони всі поділись? — шептала Олена в тиші. Чому на старості літ я сама?
Невдовзі вона отримала листа від Наді з Польщі. Там було лише кілька рядків про те, як чудово їй, як вона почувається, як багато роботи. Вона написала, що повернеться, але лише на кілька днів, коли буде зручніше. Олена, читаючи листа, ридала. Вони знайшли своє місце в цьому світі. Звісно, це прекрасно. Діти здорові, мають карʼєру. Та чому мамі було так самотньо. Вона не так уявляла свою старість.
Чи часто ви відчуваєте, що віддаляєтеся від рідних, навіть коли це не було вашою метою?
Зі сльозами на очах, Олена лягла в ліжко. Як і всі старі люди, вона жила спогадами, якими був наповнений її будинок.
Вона думала, чи була вона хорошою матір’ю. Але на наступний день вона не прокинулася.
У її домі залишалась тільки тиша.
Автор: Орися.
