Ще три роки тому Христя втішила матір. Ні, не новиною про весілля, а тим, що та скоро стане бабусею.
— Вітаю тебе, доню! Яка приємна звістка! – щиро зраділа вона.
— Чоловік, щоправда, не в захваті, сказав, що для себе треба було пожити. Але я його переконала, – ділилася з матір’ю Христина.
— Та що він таке каже! Це таке щастя. Не слухай його, донечко. А узаконити ваші стосунки ви коли збираєтесь? Дитина має з’явитися у шлюбі.
— У шлюбі? Та не плануємо ми поки що, – здивовано відповіла Христина.
— Та ти що, Христе! Як же це? Ти що, наважилася на дитину не виходячи заміж? – мати не вірила тому, що чула.
— Ось тільки не починай читати мені мораль, – побачивши сльози на очах у матері, роздратовано вимовила дочка, – треба буде, підемо і розпишемося.
Коли з’явився Михайлик ситуація в сім’ї ніяк не змінилася. Так і сім’єю то важко було назвати. У кожного свій бюджет, кожен собі їсти готує та робить, що хоче. Маленького все частіше донька залишала на матір, а сама у той час невідомо чим займалась, проте на роботу ходила. Через клінінгову агенцію прибирала квартири, які здаються в оренду на добу. Начебто все встигала і грошей вистачало, тільки сина не часто бачила.
Дочка привозила зранку Михайлика до матері, а забирала пізно ввечері. І весь день бабуся з онуком няньчилась, підгузки йому міняла, на вулицю водила та їсти готувала.
Жінка спочатку охоче допомагала дочці з дитиною, але з часом прохання посидіти з онуком були все частіше, а коли Христина попросила дитину на ніч залишити, жінка обурилась:
— Дитині потрібна мати! Приїжджай терміново та забирай свого сина!
— Мамо, невже ти Михайлика не любиш, що не хочеш з ним сидіти? – намагалась маніпулювати донька.
— Онука я люблю, але мені не подобається, що ти користуєшся моєю добротою та не забираєш сина. Йому потрібна мати. Щоб через пів години вже була у мене, – промовила жінка.
Христина приїхала до матері сердита та невдоволена. Вони якраз з компанією у кінотеатр збирались, проте маленький синок зіпсував всі плани. Жінка мусила поїхати і забрати його, а Сергій з друзями пішли гуляти.
Бабуся була здивована та розмірковувала сама собі: “Як це? Вона ж мати. Невже не сумує за своєю дитиною? І яка потреба залишати його на ніч зі мною? Чим таким дочка займається, що ні вдень, ні вночі не може побути зі своїм дитям? Не весь час забирає та робота”.
І ось, коли дочка зателефонувала та у приказному тоні сказала, що Михайлик залишається у бабусі на ніч, жінка обурилася:
— Ні, Христю. У мене своїх справ повно. Я не можу весь час сидіти з твоїм сином. А що робити, як він вночі прокинеться та заплаче? Я на таке не погоджуюсь. Це твій син, ти й мусиш про нього піклуватися.
Дочка того вечора так і не приїхала за сином. Бабусі нічого не залишалося робити, як нянькатися з онуком ще й на вихідних. З того часу Михайлик практично оселився у бабусі. Батьки забирали його двічі-тричі на тиждень, та й то ненадовго. Жінці було боляче визнавати, що для них він був як іграшка – взяли, погралися та знову їй привезли.
Турботи про маленького онука забирали у жінки весь час. Та й утомлювалася вона з ним. Тривало це доти, доки жінка не зрозуміла, що дочка використовує її. Христі було все одно на свою матір, головне, їй з чоловіком було зручно.
Бабуся подзвонила дочці й тоном, який не терпить заперечень, наказала їй терміново приїхати до неї.
Жінку трясло. Як вона могла виростити таку бездушну ляльку? Зайва любов та опіка, вся увага донечці від самого народження. У цьому є причина?
— Мам, що сталось? Михайлик захворів? Чи ти сама? – донька приїхала за годину та одразу почала з претензій.
— Ні, ваш син здоровий. І я, дякувати Богу. То ти ще пам’ятаєш, що маєш маленького сина і він вимагає твоєї турботи та любові? Чи салони краси та гулянки-вечірки важливіші за власну дитину? Так що ось син – забирай.
— У сенсі – забирай? Я ввечері йду на фітнес! – обурилась Христина.
— Забирай та сиди сама зі своєю дитиною, як і годиться будь-якій матері, – наказала їй мати.
— А ти? – розгубилася дочка. – Ти що не зможеш? – намагалась вмовити жінку дочка.
— Ні. Більше не зможу. Досить вже з мене знущатися. Дайте мені пожити своїм життям, – суворо відповіла мати.
Дочка поїхала, забравши сина, а бабуся нарешті зайнялася своїм здоров’ям. Скільки часу вже відкладала усі необхідні обстеження!
Після того інциденту Христина з матір’ю більше не розмовляла. Ігнорувала її дзвінки та не читала повідомлення. “Нічого, – думала бабуся, – порозумнішає. Все зрозуміє. А ні – сама винна”.
