Живе в моєму під’їзді Зоя Іванівна. Звичайна пенсіонерка, нічим не вирізняється. Живе на пенсію, плюс за iнвaлідність трохи приходить.
Є у Зої Іванівни внучка. Найулюбленіша, єдина. Коли Людмила маленька була, бабуся дyші в ній не чула. Балувала, цілувала, на руках постійно носила. Ні в чому не відмовляла. Була така можливість тоді у пенсіонерки, та й запити у маленької дитини були толерантні. Джерело
Але ось, внучка підросла. Закінчила школу, вступила до університету. Знаєте, як кажуть? Маленькі дітки – маленькі бiдки, великі діти – великі бiди. Ось і тут все так само.
Зламався у Людочки телефон. Потрібен новий. Зоя Іванівна, почувши про цю бiду, біжить і купує Люді новий стільниковий. Дорогий, за 5 тисяч. Для порівняння, пенсія у Зої Іванівни – 3 тисячi, а за інвалідність ще близько двох доплачують. Але хіба це все важливо? Адже головне – це як же внучка зрадіє!
Внучка «зраділа». Закотила істepику на весь університет.
«Ти що, хто тебе просив? З такими телефонами тільки мамонти ходили! Зараз айфон вже десятий вийшов, на дві сімкарти! А ти що таке купила? Сама з таким ходи!» – віддячила Люда бабусю.
«Людочка, та куди мені з ним ходити. Я ж не вмію цими вашими сенсорами користуватися. Кнопковий то ледве ледве освоїла! Та й я для тебе купувала, мені то такий зовсім не потрібен, дорогущий» – розгубилася Зоя Іванівна.
«Дорогущий? Ти знущаєшся? Скільки він коштує, тисяч чотири-п’ять?» – розсміялася Люда.
Засмучена Зоя Іванівна пішла здавати телефон назад. Благо, що чек зберігся і два тижні ще не минули з моменту покупки. Але вчинок Люди вже зробив свою справу. Бабуся була дуже розчарована і засмучена.
