Злата вже кілька тижнів ходила в передсвятковому настрої, з надією, що цього року її чоловік, Станіслав, підготує для неї справжній сюрприз.
Минулий рік залишив гіркий осад у її душі: на Різдво Станіслав подарував їй… пральну машину. Злата довго не могла повірити своїм очам, розгортаючи подарунок, який здавався таким невиразним, настільки буденним. Вона намагалася приховати свою розчарованість, але Станіслав відразу ж помітив її змучене обличчя.
“Це практично, кохана”, — сказав він з посмішкою, переконуючи себе і її, що цей подарунок точно буде корисним.
Але Злата знала, що не може це все звести до простого “корисного”. Кожен рік вона сподівалася на щось більше, ніж просто функціональні подарунки. Вона мріяла про романтику, про той момент, коли чоловік із захопленням вручить їй те, чого вона не очікує, але чого її душа бажала.
Цього року вона вирішила сама не робити великих сподівань, але в глибині душі все ж намагалася переконати себе, що Станіслав нарешті зрозуміє, що таке справжній подарунок для неї.
Це могло бути щось емоційне, щось зворушливе, що потішить її серце.
— “Що ти хочеш на Різдво?” — запитав він якось, коли вони гуляли в парку. Ці слова лунали несподівано, але Злата, відчувши шанс нарешті отримати очікуваний подарунок, додала:
— “Щоб ти знайшов час подумати про мене. І щоб це був щось особливе, не те, що я б сама купила для себе.”
Станіслав кивнув і засміявся, обіймаючи її за плечі. — “Ти маєш на увазі якесь особливе кільце або, може, подорож на Мальдіви?” — він підморгнув, а Злата відчула, як на її обличчі з’являється тінь сумніву.
— “Ні, просто щось від щирої душі ”, — промовила вона зітхнувши.
Минуло кілька днів, і Злата знову повернулася до своїх мрій про ідеальний різдвяний сюрприз. Вона уявляла, як відкриває коробку, а там, наприклад, якийсь символічний подарунок, котрий буде нагадувати про їхні спільні миті — щось, що неможливо купити в магазині.
Вона вже почала вибирати святкове вбрання. Це було її останнє Різдво в цьому домі, бо вона більше не могла терпіти такої байдужості в стосунках.
Златі часто здавалося, що вона стала для Станіслава чимось звичним, буденним, якимсь елементом декору в його житті. Вони більше не могли знаходити спільних тем для розмов, не мали тих самих захоплень, що колись об’єднували їх.
Станіслав все більше й більше поринав у свою роботу, а Злата відчувала себе самотньою навіть серед людей. Тому для неї цей подарунок мав стати своєрідним підтвердженням того, що він все ще її любить, що він пам’ятає про їхню історію.
В переддень Різдва Злата зайшла в магазин для покупки останніх дрібничок і на хвилину зупинилася біля вітрини ювелірного магазину.
Там, серед блискучих прикрас, вона побачила ідеальний браслет. Він був тонким, з маленьким срібним медальйоном, який нагадував їй про ту історію, яку вони колись разом пережили.
Погляд її загострився сильніше, і вона вирішила — це буде ідеальний подарунок для себе. Якщо Станіслав не здивує її, вона здивує себе сама.
Коли Злата повернулась додому, Станіслав вже сидів за столом, готуючи святкову вечерю. Він був уважний, але Злата знала: це ще не означало, що він зміниться. Вона вирішила, що цей вечір буде для них останнім шансом поговорити.
— “Коханий, я хочу поговорити”, — сказала вона, сідаючи поруч.
— “Про що?” — запитав він, не відриваючи очей від каструлі, де кипів суп.
— “Про нас. Про наші стосунки. Мені здається, ми трохи віддалились останнім часом.”
Станіслав зробив коротку паузу, потім подивився на жінку і відповів:
— “Ти знаєш, я завжди ціную тебе. Ти чудова жінка, і я це розумію. Але, може, ти просто занадто багато хочеш?”
Злата здригнулась. Його були холодними і беземоційними, і це ще більше віддаляло її від нього. Вона хотіла чути від нього що завгодно, тільки не це.
Вона просто бажала, щоб він вклав частину своєї душі в цей подарунок, якось показав, що вона важлива для нього.
Наступного ранку, після святкової служби, Злата вийшла з дому з усіма очікуваннями, які вона все ж зберегла в своєму серці. Вона відкрила подарунки, один за одним.
Спочатку було кілька косметичних засобів і якісь дрібниці для дому. І, нарешті, остання коробка. Вона була великою, важкою, і Злата не могла повірити, що це сталося.
Коли вона розкрила коробку, її ж подих перехопило. Вона побачила… нову праску. Станіслав з усмішкою спостерігав за її реакцією, але Злата вже не могла стримати своє розчарування. У її очах з’явились сльози. Вона не знала, як реагувати.
Це був не просто подарунок, це була поразка. Вона відчула, що її надії не були почуті. Вона не хотіла виглядати не вдячною, але це було занадто.
— “Чому ти все ще не розумієш, що для мене важливо не це?” — запитала вона, намагаючись стримувати емоції. — “Чому ти не можеш бути трохи більш уважним? Мені важливо не те, скільки грошей ти витрачаєш, а те, що ти думаєш про мене.”
Вона відчула, як її голос слабшає, і вирішила, що більше не буде мовчати. Вона не могла більше приховувати свій біль. Злата відвернулась і пішла в іншу кімнату, залишивши Станіслава в повній незрозумілості.
Від того моменту вони не говорили більше про цей подарунок. Злата вирішила, що цього року вона не залишатиметься в тіні його байдужості. Вона вирішила не чекати подарунків, а почати нове життя.
І хоч цей Різдво стало моментом, коли вона усвідомила, що їхні стосунки вже не ті, вона зрозуміла: можливо, це була остання крапля, і час робити вибір.
Після свят Злата подала на розлучення. І хоч це було важким рішенням, вона відчула, що прийшла до нього через свої почуття, свою гідність і своє бажання бути щасливою.
Віра Лісова
