Андрій змінився за останній рік. Спочатку це були дрібниці: затримки на роботі, вимкнений телефон, відчужений погляд. Я питала:
— Куди це ти летиш стрімголов вічно? Щось сталося? Ти останнім часом ніби не зі мною. десь літаєш у думках.
Він зітхав, ховав очі й відповідав:
— Просто багато роботи, втомлююся.
Я вірила. Бо хотіла вірити.
Та одного дня я помітила щось дивне.
Це був звичайний вечір. Андрій приїхав додому пізно, як завжди, і одразу пішов у душ.
Я вийшла в його машину – забула там свій навчальний зошит.
Відкривши дверцята, помітила на сидінні рукавички.
Чорні, шкіряні, жіночі, з блискітками рожевими.
Коли вернулася до хати на мені не було лиця. Чоловік це побачив.
— Може, якісь документи знайшла? – запитав він, виходячи з душу.
— Як це розуміти. Я кинула рукавички перед ним.
— Це що?
Він навіть не кліпнув.
— Не знаю. Може, залишилися після того, як підвозив колегу.
Його голос був спокійний, впевнений. Якби я не знала його так добре, могла б повірити.
— Яку колегу?
— Марину. Вона забула рукавички в машині. Як добре, що ти їх знайшла, вона якраз питала про них. Завтра віддам.
Я хотіла повірити. Але щось не давало спокою.
Минув місяць. Я вже майже забула про ту історію, аж поки випадково не побачила фото. Андрій та його колеги святкували корпоратив. Фото виставила його співробітниця в соцмережі.
Я гортала кадри й раптом відчула, як холоне всередині.
Марина стояла поруч з Андрієм. А на її руках — ті самі чорні шкіряні рукавички.
В голові замкнулося коло. Це були не просто «забуті» рукавички. Це був доказ.
Я чекала, поки він повернеться додому. Того вечора його не було довго. Нарешті, за північ, він зайшов у квартиру.
— Що сталося? – запитав, побачивши мій погляд.
Я мовчки поклала перед ним телефон із відкритою фотографією.
— Це ж ті самі рукавички, Андрію?
Він змінився в обличчі. Спершу намагався щось сказати, але потім просто сів і почав таку нісенітницю плести, що я була здивована. Очі не брешуть, по очах я все побачила.
— Марина… Це було все несерйозно… Ти моя сім я
— Що? — Я засміялася гірко.
Він мовчав.
— Скільки це несерйозно у вас триває? — запитала я тихо.
Він не відповів.
Чи є сенс рятувати шлюб, якщо в ньому більше немає довіри?
Бо я й досі не знаю, що робити…
