— Уляна, не йди! Я знаю, що ти зла на мене, що ти відчуваєш себе обдуреною, але послухай мене! Ти ж була така маленька, коли твоя мама, моя найкраща подруга, пішла. Я не могла дозволити тобі рости з цим тягарем, – благала я.
Я повернулася з роботи того вечора, як зазвичай, втомлена, але задоволена. Мені завжди подобалося моє заняття, я працювала у невеликій місцевій бібліотеці. Там я могла поринути у тихий світ книжок й допомагати людям знаходити відповіді на питання, які вони навіть не знали, що мали. Це приносило мені певний спокій. Але сьогодні у дверях стояла не робота чи книги, а Уляна. І вона була одягнена. А поряд із нею – валіза.
Мої руки раптом похололи, коли я побачила, як вона акуратно застібає куртку. Уляна не любила спонтанних подорожей, не любила непередбачуваних рішень. Вона завжди була обережною й розсудливою. Тому ця сцена виглядала нереально, як із якогось кошмарного сну.
— Що ти робиш? – моє запитання прозвучало невпевнено, ніби я вже знала відповідь, але не хотіла її почути.
Дівчина повільно підняла голову. Її очі блищали якимось холодним, майже незнайомим світлом.
— Я їду, – сказала вона рівним голосом. – Хочу знайти свою справжню родину, поки маю канікули.
У мене все обірвалося всередині. Слова лунали у голові, але я не могла відразу зібрати їх до купи. “Справжню родину”? Що це означає? Як це можливо? Невже вона дізналася?
— Ти доросла, Уляно, – почала я, намагаючись зібратися. – Але що ти маєш на увазі? Твоя справжня родина, це я!
— Не бреши! – раптом різко перебила дівчина, і в її голосі бриніла така злість, якої я ніколи раніше не чула. – Я все знаю. Ти не моя мати. Моєї справжньої мами не стало, а ти мені брехала всі ці роки!
Серце заболіло від цих слів. Той момент, якого я так боялася, настав. Я знала, що брехня колись розкриється. Навіть якщо ми все зробили правильно. Переїхали в інше місто, нікого не підпускали близько, приховували правду, все одно, брехня виринула на поверхню. І от стоїть переді мною моя Уляна, яку я ростила дев’ятнадцять років, як рідну. А тепер вона вважає мене ворогом.
— Уляночко, зупинись, поговоримо, – спробувала я переконати її. – Я не хотіла тобі зла. Я намагалася вберегти тебе від болю.
— Від якого болю? Від правди? – саркастично запитала вона. – Знаєш, найгірше — це не те, що ти не моя мама. Найгірше те, що ти роками дивилася мені в очі й брехала, що ти єдина, хто мене любить.
Я хотіла відповісти, але не могла. Її слова, як гострі ножі, впивалися в мене. Уляна мала рацію. Ми брехали, бо думали, що робимо добро. Ми вірили, що ця брехня вбереже її від болю. Але чи дійсно це було на благо?
Вона підняла валізу й пішла до дверей. У той момент я зрозуміла, що втрачаю її. Якась частина мене хотіла зупинити її, крикнути, просити вибачення за всі ті роки брехні. Але інша частина — та, яка завжди піклувалася про її свободу та щастя, знала, що це її шлях. Вона мусила пройти через цей біль, аби зрозуміти себе та світ навколо.
— Я тебе не зупиняю, – сказала я тихо. – Але знай, що я люблю тебе. Ти завжди була і будеш моєю донькою, навіть якщо ти цього не хочеш. Потім я ще додала, ти знаєш, куди їхати та кого шукати?
Дівчина подивилася на мене недовірливо та відповіла:
— Я сама впораюсь. Тільки не заважай мені.
— Я могла б тобі допомогти знайти свою справжню родину чи розказати все, що знаю.
— Ти зробила все, що могла. Тепер доброю прикидаєшся.
Від цих слів мені стало ще гірне. Моя дитина поводила себе так, ніби я їй ворог.
Вона зупинилася на мить біля дверей, але не озирнулася. Лише тихо промовила:
— Не називай мене своєю донькою. Між нами більше немає брехні. Але і любові більше немає.
Двері зачинилися й тиша огорнула дім, який раніше був сповнений сміху та життя. Тепер я була сама у порожній квартирі, залишена з відчуттям, що втратила найважливіше.
Про Уляну я вже три місяці нічого не чую, вона змінила номер телефону і заблокувала мене в соцмережах. А я не перестаю її любити і сподіватись, що вона колись мене пробачить.
