— Звідки у Вас мій браслет? – Я випадково побачила на незнайомій жінці дорогий подарунок своєї прабабусі, коли пішла у вбиральню ресторану, щоб помити руки.
— Чого це ваш? – поставила зустрічне запитання жінка.
— Ви його купили десь? – не могла я заспокоїтись. Всередині мене все закипіло, а серце стукотіло так, ніби вискочить від хвилювання.
— А, ви про цей шикарний старовинний браслет? Сподобався? Ні, що ви! Хіба таке купиш? Це подарунок, – погладжуючи браслет, сказала незнайомка.
Мені так хотілося негайно зірвати з чужої руки цю річ, яка належала мені, але я стрималася.
— Подарунок? І хто такий дорогий подарунок вам зробив? – не витримала я.
— Та хто ж таке може подарувати, крім коханого? – Сміючись, сказала жінка. – Він мені нещодавно зробив такий чудовий подарунок до мого Дня народження. Так чому він Ваш? Хіба такий може бути не один?
Тепер жінка хотіла знати правду, а я й гадки не мала що їй відповісти. Не хотіла робити висновків, поки не поговорю зі своїм чоловіком. “Можливо це не він” – промайнула думка. “Чи може я його десь загубила? Ні, не могла. Я його давно не носила”.
З’явилась довга пауза. Ми домили руки і я хотіла вже піти, як незнайомка мене затримала за рукав сукні.
— Я чекаю пояснень, – подивилася на мене жінка.
— Можна його ближче роздивитись? – намагалась викрутитися я.
Жінка тримала браслет перед моїми очима й сумнівів, що ця річ була моєю в мене вже не викликало. Це була дорога старовинна річ моєї прабабусі, яку я отримала від неї у свої п’ятнадцять років. Проте я вирішила вдати вигляд, що здалося.
— Ваш коханець Ігор? – запитала я напряму.
Жінка не встигла відповісти, як двері вбиральні відчинилися й мене покликала моя колега.
— Ніно, де ти ходиш? – вона сказала. – Ми без тебе не можемо почати святкування.
Я вийшла не дочекавшись відповіді, проте мені й так все стало зрозумілим.
Весь вечір мені було не до корпоративу. Думки про зраду ніяк не виходили у мене з голови, тому я ледь дочекалася закінчення свята. Дорогою додому я думала “Що не так? Чому в мене останнім часом так часто виникає відчуття, що він мене розлюбив? Можливо дійсно він мені зраджує з тою жінкою?”.
Ми жили разом десять років. І я здогадувалася, що чоловік міг кимось захопитись. Але в душі все ж таки сподівалася, що це несерйозно.
Я увійшла до квартири. Чоловік уже давно був удома, проте був замкнутий й небалакучий. Втім, як завжди останнім часом.
— Нічого не хочеш мені розповісти? Пояснити? – з серйозним тоном звернулася я до Ігоря.
— Ні, а що сталось? – злегка стривожено запитав чоловік.
— Я побачила свій браслет на чужій жінці. Вдома його немає, скринька порожня. Я чекаю пояснень.
— Давно треба було тобі розповісти, пояснити… – невпевнено почав чоловік. – Думав, головне – знайти гроші, почати лікування, а потім якось перед тобою виправдатися. Хоча, які тут можуть бути виправдання?
— Яке лікування? Ти про що? – Я розгубилася, бо зовсім не таке очікувала зараз почути.
— Ось моя медична карта, тут все написано, – чоловік почав виправдовуватися.
Я гортала карту й не могла повірити. Стільки лікарів, печаток та незрозумілих слів, яких я навіть не могла й прочитати, не те що зрозуміти їх значення. Проте чоловік мовчав та не хотів мені нічого пояснювати. Я недовірливо запитала:
— Та жінка, вона лікар?
— Не знаю про кого ти говориш? Я продав твій браслет, щоб зібрати гроші на лікування. – виправдовувався він.
— Чому ж ти мовчав? – допитувалась я.
— Не хотів тебе засмучувати, – сказав чоловік.
Я вийшла у коридор, не знаючи як перевірити, що він говорить правду. Ані імені, ані адреси тої жінки у мене не було, ще й не зрозуміло, чи справді мій чоловік до неї ходить. Як я шкодувала, що не спитала, як її звати, могла б у соцмережах її знайти.
Минув тиждень, як я вагалась що робити далі. “Може дійсно він мені не зраджував, а продав той браслет? А якщо його хвороба, то правда, нехай тоді все буде як є, щоб мені потім не жаліти все життя, що я вигнала чоловіка у скрутний для нього час. І браслета мені шкода. Як він міг взяти чужу річ? Що мені робити?”
Чоловік пішов у душ, а я готувала сніданок. Як чую йому дзвінок на телефон. На екрані висвітилось фото тієї жінки з моїм браслетом, яку я бачила у ресторані. Я не відповіла. Потім прийшло повідомлення. Пароль від телефона чоловіка я знала, тому й прочитала його повністю:
“Ну як, твоя вже згодна розміняти квартиру? Ти мені обіцяв, що скоро розведеш її та ми поїдемо на Мальдіви. Про браслет вона більше не згадувала? Це ж треба так попасти. Набери мене й обговоримо”.
Мені все стало зрозумілим і про браслет, і про його хворобу. А з квартирою що вигадав? Хотів, щоб ми продали нашу трикімнатну, купили меншу, а решту грошей він ніби на лікування витратить. Насправді на Мальдіви коханку звозить.
Коли Ігор вийшов з душу, я не стала приховувати свої почуття. Показала йому повідомлення на його телефоні, дістала валізу та сказала: “Через годину, щоб твого духу в моїй квартирі не було. І браслет мені повернеш, а то викличу поліцію й оформлю як крадіжку. Я знаю у кого він”. Недарма говорять, що зраду не можна пробачати і я тепер розумію, чому.
