Соломія купила квартиру рік тому. Ростислава не стало навесні, і ті кошти, які їй призначили, вона вирішила не розтринькати. Три квартири в одному новому будинку: одну для себе з дітьми, дві здала в оренду, щоб було з чого відкладати на навчання.
Вона рахувала кожну гривню й одягалася просто. У салони не ходила, бо ні часу, ні бажання на це не лишалося.
Старшому Данилу виповнилося одинадцять, Златі сім, а менший Тимко ледве досяг трьох років і тата майже не пам’ятав. Соломія не працювала, бо не мала на це сил.
Зранку сніданки, потім садок, школа, гуртки, обіди, вечері, прання, уроки. Мама з татом жили за кілька сотень кілометрів, батьки Ростислава ще далі. Допомоги чекати було ні від кого.
З сусідами вона не потоваришувала. Кивала кільком жінкам на сходах, казала «добрий день» і поспішала далі.
У суботу двір ожив ще зранку. Соломія стояла біля вікна на кухні, дивилася на людей, які мели доріжки, білили бордюри й стовбури дерев, фарбували лавки зеленою фарбою, розпушували клумби, і не могла відірватися.
— Мамо, а чого вони всі там? — спитала Злата, підійшовши ззаду.
— Прибирають до свят.
— А ми підемо?
— Ні, доню. У нас з тобою англійська о дванадцятій.
— А Данило каже, що там весело.
— Данило хай краще вчить вірш.
Вона й справді не мала вільної хвилини. На плиті стояв борщ, у машинці крутилася білизна, Тимко розсипав по килиму крупу. Коли настав час виходити, Соломія вдягла доньці куртку, взяла сумку й відчинила двері під’їзду.
Двір затих. Кілька жінок із відрами й швабрами перезирнулися, а найгучніша з них, повна, з червоними від роботи руками, випросталася над клумбою.
— О, ви нарешті вирішили до нас долучитися?
— Ні, я не можу.
— А що ви тут не живете?
— Живу.
— То чого ж під’їзд не миєте і у дворі не прибираєте?
— Мені часу бракує. Я можу здати гроші на потреби двору.
— Гроші? — жінка склала руки на грудях. — Ви що, пані? Краща за інших? Руками прибирати не можете?
— Не в тому річ. Просто мені бракує часу.
— Усім бракує, — озвалася інша, худа, у хустці. — Тільки ми чомусь знаходимо.
— У нас так не заведено, — додала третя. — Тут усі однакові. Ви не особлива.
— Я не казала, що особлива.
— Ви це показуєте. Усі працюють, а ви дивитеся з вікна, як на виставу.
— Я не дивилася, як на виставу.
— Бачили ми, як ви дивилися, — сказала жінка в хустці. — Шторкою ворушили.
Злата міцніше стиснула мамину руку.
— Мамо, ходімо, — прошепотіла вона.
— Зараз, доню.
— Ви ще й дитину вчите, що можна не допомагати людям? — не вгавала повна жінка.
— Я нікого нічого не вчу. Я просто йду на заняття.
— То йдіть, — буркнула худа. — Тільки не думайте, що вам це минеться.
Соломія розвернулася й швидко пішла до хвіртки. У горлі стояв клубок, і вона боялася, що розплачеться при доньці. Злата мовчала цілу дорогу, а біля школи англійської тихо спитала:
— Мамо, ми щось погане зробили?
— Ні, сонечко. Ми нічого поганого не зробили.
— То чого вони кричали?
— Бо в них свої правила. А ми про них не знали.
Повернулася вона за дві години. Двір уже порожнів, лавки сохли під сонцем, а біля під’їзду стояла сухенька жінка з дбайливо зав’язаною косинкою. Вона вочевидь чекала саме її.
— Ви з п’ятого поверху? — запитала вона.
— Так.
— Мене звати Ніна Степанівна. Я старша по під’їзду. Можна вас на хвилинку?
— Слухаю вас.
— Якщо ви тут збираєтесь жити надалі, то маєте поважати правила.
— Я поважаю. Просто в мене немає змоги брати в цьому участь.
— У всіх немає, — спокійно мовила Ніна Степанівна. — А беруть.
— Шановна, я сама з трьома дітьми. Мій чоловік не повернувся. Мені важко.
— Усім важко, — відповіла жінка. — У мене онуки, у Галини хворий чоловік, у Віри дві роботи. Ви не одна така.
— Я не казала, що одна така.
— А ваші старші діти? Данило вже великий. Він міг би і лавку пофарбувати, і траву позгрібати.
— Він дитина. Йому одинадцять.
— У мої одинадцять я корів доїла.
— Зараз інший час.
— Час інший, а совість та сама.
Соломія відчула, як щоки заливає жар.
— Послухайте, мені байдуже, пофарбовані лавки чи ні, — сказала вона, і одразу пошкодувала про ці слова. — Я не хочу витрачати на це час.
Ніна Степанівна довго дивилася на неї.
— Ну, тоді мені вас шкода, — сказала вона нарешті.
— Чому шкода?
— Бо двір — це не лавки, — відповіла старша по під’їзду. — Але ви цього, певно, не зрозумієте.
Вона повернулася й пішла до своєї ділянки клумби, а Соломія стояла, стискаючи ремінь сумки так, що побіліли пальці.
Удома вона довго мовчала. Нагодувала дітей, вклала Тимка, сіла з Данилом за уроки, але думки поверталися до двору.
— Мамо, ти чого така? — спитав Данило, відсунувши зошит.
— Нічого. Втомилася.
— Це через тітку з клумби? Я чув, як вони кричали.
— Ти все чув?
— Вікно було відчинене. Мамо, а правда, що ти нас не пускаєш допомагати?
— Я не пускаю? Хто тобі таке сказав?
— Нічого, ніхто. Просто Артем з другого під’їзду питав, чому ми не вийшли. Я сказав, що не знаю.
— А ти хотів вийти?
Данило знизав плечима.
— Трохи. Там дядько Мирон дав би мені пензлика.
— Дядько Мирон?
— Ну такий, з сивими вусами. Він завжди з нами вітається.
Соломія замислилася. Сивого чоловіка з вусами вона справді пам’ятала: він щоранку нахилявся до її Тимка й питав, як справи.
— Добре, — сказала вона. — Поговоримо про це завтра.
Наступні дні минули у тому ж ритмі, тільки тепер на кожній сходинці Соломії здавалося, що за нею стежать. Сусідки відверталися, а одна навіть демонстративно перейшла на інший бік двору. Злата боялася виходити гуляти без мами, а Тимко плакав, коли його не пускали до пісочниці.
У четвер Соломія не витримала й сама постукала у двері сусідки з третього поверху, де жила та сама повна жінка з червоними руками.
— Доброго дня, — сказала вона, коли двері відчинилися. — Мене звати Соломія. Можна з вами поговорити?
— А, це ви, — відповіла жінка. — Я Галина.
— Я хотіла перепросити за суботу.
— За що саме?
— За те, що не вийшла. І за те, як відповіла.
Галина мовчки відступила вбік.
— Заходьте. Чай будете?
— Не хочу вас обтяжувати.
— Та не обтяжите. Сідайте.
На кухні пахло ванільним печивом, а в кутку на стільці сидів хворий чоловік у светрі й дивився телевізор без звуку.
— Це Василь, — кивнула Галина. — Він у мене після операції. Не зважайте.
— Добрий день, — сказала Соломія.
— Здрастуйте, — тихо відгукнувся чоловік.
Галина поставила перед гостею чашку.
— Ви знаєте, — почала вона, — я в суботу різко з вами. Мене саму тоді дістали. Я цілий тиждень думала, що ніхто нічого не робить, а я одна за всіх.
— Я розумію.
— Нічого ви не розумієте, — сказала Галина без злості. — Бо ви себе не бачите з боку. Приходите, йдете, головою кивнете й усе. Ми вас за гордячку взяли.
— Я не гордячка.
— Ну, тепер бачу. А то думала, ви нас за нижчих вважаєте.
— Я навіть не знала, що ви про мене думали.
— А ми про вас нічого не знали, — сказала Галина. — Ви ж ні слова не сказали.
— Бо мені ніколи.
— Оце «ніколи» й образило найбільше. Ми ж теж не з безділля.
Соломія опустила очі.
— Мій чоловік не повернувся, — сказала вона. — Я залишилася сама, і мені здавалося, що якщо я зупинюся, усе розвалиться.
— Хто ж вам казав зупинятися?
— Ніхто.
— Тоді чого так тримаєтеся?
— Бо не вмію інакше.
Галина довго мовчала, потім витерла руки об фартух.
— Ви гроші казали здати. То здайте. Тільки не думайте, що цим усе купується.
— А що ще треба?
— Просто вийти. Раз у сезон. Без швабри навіть. Постояти, поговорити, дитину привести. Ми ж не звірі.
— Мені здавалося, що ви мене вигнали.
— Ми вас покликали, — відповіла Галина. — Тільки по-своєму.
Вони посиділи ще трохи, поговорили про дітей, про школу, про ціни на овочі. Коли Соломія збиралася йти, Галина раптом сказала:
— А ваш менший, Тимко, чи як? Якщо вам треба кудись на годину збігати, залишайте. Я з онуками вічно вдома, одним більше, одним менше.
— Я не можу вас так обтяжувати.
— Не обтяжите. Я не з ввічливості кажу.
— Дякую вам.
— Та не дякуйте, — махнула рукою Галина. — Краще в наступну суботу на квіти приходьте. Нам розсаду привезуть.
— Я прийду.
— З дітьми.
— З дітьми, — погодилася Соломія.
У суботу вона вийшла у двір разом з усіма трьома. Данило одразу побіг до діда Мирона, і той із задоволенням вручив йому пензлик. Злата допомагала Галині розкладати розсаду, а Тимко з відерцем вовтузився біля пісочниці.
Ніна Степанівна підійшла до Соломії сама.
— Вийшли, — сказала вона.
— Вийшла.
— Це добре.
— Я тоді різко відповіла. Перепрошую.
— І я була різка, — зізналася Ніна Степанівна. — Тільки не люблю, коли людина зачиняється.
— Я не зачинялася. Я просто не знала, як долучитися.
— Для цього нічого особливого не треба. Бери відро і йди.
— А можна я сьогодні не буду фарбувати?
— А що ти хочеш?
— Можу принести чай і пиріжки. У мене з обіду лишилося.
Ніна Степанівна вперше за весь час усміхнулася.
— Оце інша розмова. Неси.
Соломія піднялася додому, наклала повну миску пиріжків, налила чаю в термос і спустилася. Жінки розсілися на свіжопофарбованій лавці й діставали чашки, дід Мирон розповідав щось смішне, а Данило з Артемом сперечалися, чия фарба блискучіша.
— О, пиріжки, — сказала Віра, та сама худа у хустці. — З чим?
— З капустою й картоплею.
— Давайте обидва.
— Беріть.
— А хто пекла?
— Я.
— Хороше тісто, — кивнула Віра. — Не сухе.
— Дякую.
— Тільки не думайте, що я до вас подобрішала, — сказала Віра і відкусила шматок. — Просто пиріжки смачні.
— Я й не думала.
— От і добре.
Вони засміялися, і від цього сміху в Соломії щось розтануло всередині.
Увечері, коли діти заснули, вона сіла на кухні з чашкою чаю й подивилася у вікно. Двір світився м’яким світлом ліхтарів, лавки стояли рівно, а на клумбах темніли ряди свіжих квітів.
Вона подумала про Ростислава. Він завжди казав, що людину видно по тому, як вона ставиться до сусідів. «Не живи в чотирьох стінах, Соломіє, — говорив він. — Стіни не обіймають».
Вона тоді сміялася й відмахувалася.
Тепер вона сиділа в тиші й нарешті почула його слова.
Наступного ранку Данило, збираючись до школи, спитав:
— Мамо, а ми ще підемо до двору?
— Підемо.
— А ти більше не будеш сердитися?
— Я не сердилася.
— Сердилася. Я бачив.
— Гаразд, — сказала вона. — Трохи сердилася. Але вже ні.
— От і добре, — кивнув Данило. — Бо дядько Мирон обіцяв навчити мене робити шпаківню.
— Ну то йди, вчися.
Він схопив рюкзак і вибіг, а Соломія залишилася стояти посеред кухні з рушником у руках і вперше за довгий час відчула, що вона не одна.
Минув місяць. Двір змінився: на клумбах розцвіли тюльпани, а під вікнами Соломії височіла шпаківня, яку Данило збив разом із дідом Мироном. Він пишався нею так, ніби збудував цілий будинок.
Та спокій тривав недовго. Одного вівторка ввечері біля під’їзду зібралися мешканці, і Соломія почула голоси ще на сходах.
— Я не проти орендарів, — говорила Віра. — Я проти того, що вони паркуються на газоні.
— Це не мої орендарі, — озвалася жінка, яку Соломія ще не знала. — Мої навіть машини не мають.
— А чиї тоді?
— З сусіднього під’їзду, певно.
— Там усі свої, — відрізала Віра. — А ось у п’ятому поверсі квартиру теж здають.
Соломія завмерла на сходинці. Квартир на п’ятому поверсі, яких вона не займала, було дві.
— Це мої, — сказала вона, виходячи з-за рогу.
Усі обернулися.
— О, а ось і хазяйка, — мовила нова сусідка, на ім’я Лариса. — То це ваші квартиранти ночами гупають?
— Ніхто не гупає. Там живе подружжя з маленькою дитиною.
— Я чула музику.
— У суботу була днювання. Я перепросила в кожного з сусідів по поверху.
— Мене ви не перепрошували.
— Ви живете на другому.
— І що з того? Шум доходить.
— Тоді скажіть мені одразу, а не збирайте людей, — спокійно відповіла Соломія. — Я поговорю з ними.
— Я й збирала не через вас, — буркнула Лариса. — Просто всі кажуть.
— Хто саме?
Лариса замовкла.
— Ну, Віра казала.
— Я казала про газон, — різко сказала Віра. — Не плутайте мене.
— Дівчата, годі, — втрутилася Ніна Степанівна, яка саме вийшла з-за кущів із відром. — Ми знову починаємо з обвинувачень.
— А як інакше з’ясувати? — не здавалася Лариса. — Люди здають, а нам терпіти.
— То й питайте по-людськи, — відповіла старша по під’їзду. — Соломія до вас прийшла, коли треба було, а не крізь вікно кричала.
— Я не кричала.
— Ще як кричала, — тихо сказав дід Мирон. — На всю вулицю.
Лариса почервоніла.
— Ну добре, — сказала вона після паузи. — Можливо, я перегнула.
— Можливо, — кивнула Соломія. — Давайте домовимось: парковку для орендарів я обговорю з ними сама, а ви, якщо щось турбуватиме, стукайте до мене в двері.
— До вас важко достукатися, — буркнула Лариса. — Ви ж вічно в клопотах.
— Тепер буду відчиняти.
— Обіцяєте?
— Обіцяю.
— А пиріжки в неділю будуть? — раптом спитала Віра.
Хтось засміявся, і напруга спала.
— Будуть, — відповіла Соломія. — З вишнею.
— Тоді я принесу варення, — сказала Лариса, вже трохи м’якше. — Мама моя варила.
— Дякую вам.
— Та нема за що.
Коли двір розійшовся, Ніна Степанівна затрималася біля лавки.
— Бачила, як ти відповіла, — сказала вона. — Без крику.
— Я просто втомилася сперечатися.
— Це і є дорослість.
— А я думала, це старість.
— І старість теж, — усміхнулася жінка. — Але вона тобі ще не скоро.
Соломія піднялася додому. Злата вже спала, Данило креслив щось у зошиті, а Тимко тримав у руках іграшкову шпаківню і щось тихо їй розповідав.
— Мамо, ти бачила, як я зробив дах? — спитав Данило.
— Бачила, синку. Дуже гарний.
— Дядько Мирон каже, що в мене талант.
— У тебе тато був майстровитий, — сказала вона. — Це від нього.
Данило підняв очі.
— Правда?
— Правда. Колись розкажу тобі, як він збудував нам перші полиці.
— Розкажи зараз.
Соломія присіла поруч, і вперше за довгі місяці згадка про Ростислава не різала, а гріла.
Валентина Довга
