— Прибери ліжечко на лоджію, — сказала Віра Михайлівна так буденно, начебто просила переставити вазу. — Моїй доньці потрібна окрема кімната.
Анна застигла в дверях майбутньої дитячої, притримуючи долонею поперек. За спиною свекрухи чотирнадцятирічний Кирило розкладав на пеленальному комоді зарядки, навушники й банки з газованою водою.
— На лоджії холодно, — відповіла Анна. — І ліжечко туди не пройде.
— Отже, розбери. Немовля перший час усе одно спить із матір’ю. А підлітку потрібен особистий простір, у нього психіка формується.
Анна подивилася на чоловіка. Павло стояв біля вікна й з незвичайною увагою вивчав двір.
Три дні тому його сестра Марина з’явилася в них із двома валізами й сином. Плакала, розповідала, що хазяїн орендованої квартири раптом велів звільнити житло. Павло сказав, що рідних у біді не кидають. Анна погодилася: три дні можна пережити навіть у двокімнатній квартирі, де одну кімнату вони півроку готували для дитини.
Тільки на четвертий день Марина не стала шукати нове житло. На сьомий замовила дзеркало з підсвічуванням. На десятий попросила звільнити шафу. Потім пояснила, що ріелтори «зовсім знахабніли», а хороші варіанти з’являються рідко. Віра Михайлівна почала приїжджати щоранку: привозила доньці сирники, переставляла речі й нагадувала Анні, що вагітність — не хвороба.
Тепер вона розпоряджалася дитячою.
— Пашо, ти теж вважаєш, що ліжечко треба винести?
Він нарешті обернувся.
— Аню, давай не будемо через меблі влаштовувати скандал. Маля справді спочатку буде з нами. Маринці зараз нікуди йти.
Це «Маринці» різонуло сильніше, ніж наказ свекрухи. Анна мовчки пішла в спальню. У шафі лежали крихітні розпашонки, які вона прасувала вечорами, щоб заспокоїтися. Над комодом висів нічник у вигляді місяця. Павло сам кріпив полицю й сміявся, що їхній син ще не народився, а речей у нього більше, ніж у батька.
Наступного дня, повернувшись із консультації, Анна виявила ліжечко складеним біля стіни. Матрац стояв на лоджії, притиснутий коробками. У дитячій з’явився розкладний диван, а над ним Кирило повісив плакат.
— Бабуся допомогла, — повідомив він, не відриваючись від телефону. — Мама сказала, ви не проти.
Анна не стала сперечатися з хлопчиком. Він був не винний, що дорослі навчили його приймати чуже як належне. Увечері вона спитала Павла, скільки ще триватимуть «три дні».
— Тиждень, може, два. Я розмовляв з Мариною.
— Про що?
— Про те, що треба шукати квартиру.
— І що вона відповіла?
Павло потер перенісся.
— Що шукає.
Він брехав невміло: надто швидко відвів очі. Анна помітила це, але сперечатися не стала. Минув місяць. Марина щоранку довго фарбувалася перед новим дзеркалом, удень їхала «у справах», увечері замовляла їжу. Одного разу кур’єр приніс їй коробку з дорогими туфлями. На запитання Анни вона засміялася:
— Це за акцією. Не можна ж ходити босоніж через тимчасові труднощі.
Тієї суботи Павло повіз матір у поліклініку. Анна спустилася у двір: у його машині залишилася обмінна карта. Двері були відчинені — чоловік ніколи не замикав автомобіль у дворі. Карту Анна знайшла в бардачку. Разом із нею на килимок випала прозора папка. Вона хотіла покласти її назад, але побачила знайоме ім’я: Марина Сергіївна Лаврова. Це був договір управління нерухомістю.
Адресу студії Анна знала. Марина купила її три роки тому після продажу бабусиного будинку. Усім родичам тоді показували фотографії: світла кухня, велике вікно, новий ремонт. Згідно з договором, квартира не була продана й не пустувала. Агентство здавало її подобово. Слідом лежав звіт про бронювання: майже весь місяць був зайнятий, а вартість однієї ночі дорівнювала половині того, що Анна витрачала на продукти за тиждень. Унизу стояв підпис Павла. Він виступав довіреною особою власника.
Анна перечитала документ кілька разів.
Потім сфотографувала кожну сторінку й повернулася додому…
У передпокої пахло лаком для нігтів. Марина сиділа в дитячій перед дзеркалом із підсвічуванням і дула на розчепірені пальці. Кирило лежав на розкладному дивані в навушниках, задерши ноги на підлокітник.
— Аню, у тебе ватні диски є? — крикнула Марина, не обертаючись. — Мої скінчилися.
Анна принесла упаковку з ванної, поклала її на край комода, поруч із банками газованої води, і вийшла. Обмінну карту вона прибрала в сумку до направлень на аналізи. Телефон поклала на кухонний підвіконник екраном донизу.
Потім вона мила посуд. Тарілок було небагато, але кожну вона мила довго: по обідку, по дну, знову по обідку. Із дитячої долинав сміх. Марина з кимось говорила по відеозв’язку й розповідала, що живе в брата «як у гуртожитку, але куди діватися». Кирило вийшов за водою й повідомив у простір, що в понеділок знову вставати о двадцятій на сьому, бо до школи з пересадкою більше години. Йому ніхто не відповів.
Павло повернувся о шостій разом із матір’ю. Віра Михайлівна поставила на плиту каструлю з голубцями й одразу пішла в дитячу перевірити, чи не дме Кирилові з вікна. За вечерею вона розповідала про чергу до кардіолога, про лікаря, який «дивиться в комп’ютер, а не на людину», і про те, що Марині треба б показатися ендокринологу, бо в неї від нервів холодні руки.
— Які вже тут нерви, — зітхнула Марина. — Сьогодні знову дивилася однокімнатну. Хазяйка хоче заставу за два місяці й щоб без дітей.
— Без дітей, — повторила Віра Михайлівна. — Начебто дитина — це собака.
Анна поклала собі голубець, розрізала його навпіл і більше до нього не торкнулася. Павло подивився на її тарілку, але нічого не спитав.
Фотографії вона показала йому, коли він ліг. Нічого не сказала, лиш простягнула телефон. Павло пролистав першу сторінку, другу, а на звіті про бронювання зупинився й дивився так довго, начебто там був дуже дрібний шрифт.
— Ти в машині рилася?
— Я шукала обмінну карту. Ти засунув її в бардачок, коли віз мене з консультації.
Він сів і поклав телефон на ковдру екраном донизу.
— Аню, це не те, що ти думаєш.
— А що я думаю?
Павло помовчав.
— Студію здають із минулої осені. Їй тоді не вистачало на оренду нормальної квартири біля Кирюшиної школи, а в студії двадцять два метри, удвох там не розвернешся. От і вирішили: студію подобово, а на ці гроші винаймати двокімнатну. Агентство все робить саме, їй лиш гроші приходять.
— А ти тут до чого?
— Вона попросила. У неї то робота, то Кирило, а мені від офісу до агентства п’ять хвилин. Я підписую папери, забираю звіти. Наприкінці місяця треба продовжувати договір, тому папка й лежала в машині.
— А до нас вона навіщо приїхала, якщо в неї є квартира?
— Хазяїн справді попросив з’їхати. Чесно, Аню, він продає. А в студії броні до кінця місяця, якщо їх зняти, буде неустойка.
— Місяць минув.
— Ну… і наступний теж заброньований.
Анна чекала. Павло потер перенісся.
— Навесні вона хоче продати студію й узяти двокімнатну в іпотеку. На перший внесок не вистачає. Якщо здавати подобово й не платити за оренду, до березня якраз набереться.
— До березня, — сказала Анна. — А мені ти казав: тиждень, може, два.
— Я думав, ти не погодишся.
— Правильно думав.
— Аню, ну зрозумій, вона одна з дитиною. Ігор платить аліменти з мінімалки, торік її скоротили, зараз вона робить картки для маркетплейсу, це копійки. А тут шанс нормально стати на ноги.
— Туфлі за акцією, — сказала Анна.
Павло не відповів. Потім додав тихіше:
— Тільки мамі не кажи. Марина сказала їй, що там жильці за договором до весни. Мама засмутиться, що… ну, що їй не сказали.
— Тобто бреше вона всім, а незручно має бути мені.
— Ніхто не бреше. Вона лиш не хотіла пояснювати.
Він ліг, відвернувся до стіни, потім знову повернувся до неї.
— Давай я з нею поговорю. Нормально, спокійно, без от усього.
— Ти з нею місяць розмовляєш.
Через двадцять хвилин він спав. Анна лежала на боці, на спині останні тижні було важко, і в темряві гортала сайт бронювання. Студію вона знайшла швидко: світла кухня, велике вікно й те саме гірчичне крісло, яке Марина три роки тому показувала всім на фотографіях. «Затишна студія для двох. Безконтактне заселення». Рейтинг 4,9. Найближче вільне вікно починалося з наступної середи, десять ночей підряд, а далі календар знову був зафарбований.
Уранці вона порахувала. Чотири тисячі сто за ніч, десять ночей, усього сорок одна тисяча. Гроші були її. Декретні прийшли у вересні однією сумою, і Анна збиралася, як раніше із зарплатою, переказати половину на спільний рахунок, а решту відкласти на коляску й на перші місяці. Поки що не переказала, руки не дійшли.
Вона двічі закривала застосунок. На третій раз увівши дані картки, натиснула «Оплатити». Прийшов лист: «Ваше бронювання підтверджено. Хазяїн буде радий вас бачити».
Віра Михайлівна приїхала о дев’ятій, хоч була неділя. Привезла сирники в контейнері, загорнутому в рушник, щоб не охололи. Марина вийшла в халаті, Павло біля кавомашини чекав, поки набереться чашка.
— Марино, — сказала Анна, коли свекруха розклала сирники по тарілках. — Я тобі знайшла квартиру.
Марина підвела брови.
— Так? Де?
— Гарна студія. Світла кухня, велике вікно. Заселення безконтактне. Із середи на десять ночей, я оплатила. — Анна поклала телефон на стіл. — Далі там, щоправда, все зайнято. Але ти, певно, домовишся з хазяйкою.
Марина подивилася на екран. Потім узяла телефон, збільшила фотографію кухні й поклала назад.
— Пашо, — сказала вона, не дивлячись на брата.
— Я не показував. Вона сама.
— Що сама? — Віра Михайлівна наділа окуляри, що висіли в неї на ланцюжку. — Це що, Маринчина квартира? Там же жильці. Родина з котом, ти ж казала, договір до весни.
— Мам, ну яка різниця. — Марина відсунула тарілку. — Здається й здається. Подобово вигідніше. Я не зобов’язана кожному звітувати.
— Подобово, — сказала Віра Михайлівна, і незрозуміло було, питає вона чи лиш повторює.
— А ти, — Марина повернулася до Анни, — по моїх документах лазила? Це взагалі називається…
— Це лежало в машині мого чоловіка. Разом із моєю обмінною картою.
— Дівчата, — сказала Віра Михайлівна. Зняла окуляри, подумала. — Аню, ну ти теж. Здає людина квартиру, збирає. Що тут такого? Раділа б, що зовиця не на шиї сидить, а про майбутнє думає.
Анна хотіла спитати, на чиїй шиї зовиця сидить зараз, але промовчала. Їй раптом стало смішно: свекруха за пів хвилини переварила новину й знала, на чиєму боці правда.
— Я й радію, — сказала вона. — Тому й оплатила.
У дверях стояв Кирило з телефоном у руці. Мабуть, прийшов за сирниками й не знав, увійти чи піти.
— Кирюшо, іди одягнися, — сказала Марина рівним голосом. Встала, засунула стілець і вийшла. Дверима дитячої вона грюкнула так, що в коридорі хитнувся календар на цвяху.
Віра Михайлівна доїла сирник, вимила за собою тарілку, хоч її ніхто не просив, і поїхала раніше звичайного. Павло до вечора перебирав коробки на лоджії. Матрац від ліжечка він переставив до стіни, де не дме, а потім чомусь поставив назад.
У понеділок Анна сиділа в коридорі консультації, коли прийшли есемеска й лист: «Бронювання скасовано власником. Кошти повернуться протягом десяти робочих днів».
Вона зателефонувала Павлові.
— Це ти скасував?
Пауза. Десь поруч із ним говорили про постачання.
— Марина попросила. У мене є доступ до кабінету агентства… Аню, ну це цирк. Бронювати сестрі її ж квартиру. Гроші тобі повернуть, я перевірив.
— Ти перевірив.
— Аню, давай увечері.
— Давай, — сказала Анна й відключилася.
Медсестра викрикнула її прізвище. Пів години Анна лежала з датчиками на животі, слухала, як швидко й рівно стукає серце сина, і старалася ні про що не думати. Минулого разу вона нервувала, і запис довелося переробляти.
Після консультації вона сіла на лавку біля входу й відкрила застосунок банку. Спільний рахунок вони завели одразу після весілля. Туди йшли обидві зарплати, звідти платили іпотеку, комуналку й продукти. Анна подивилася, куди пішли гроші за останній місяць. Продукти майже вдвічі більше звичайного. Вода з доставкою. Інтернет за новим тарифом: Павло підключив дорожчий, коли Кирило поскаржився, що лагає гра.
Окремий рахунок відкрився за чотири хвилини. Анна переказала туди декретні, все, що залишилося. Потім налаштувала автоплатіж на двадцяте число: її половина іпотеки на спільний рахунок, і більше нічого.
Повідомлення чоловікові вона переписувала довго. «Пашо, я» — стерла. «Ти міг хоч би» — стерла. У підсумку відправила: «Свою половину іпотеки буду переказувати двадцятого, як раніше. Більше на спільний нічого не кладу й з нього не беру. Продукти купую собі сама».
Він відповів через сорок хвилин: «Аню, ти серйозно?» Ще через десять: «Гаразд».
Увечері вона купила собі сир, гречку, курку й яблука й склала все на нижню полицю холодильника. Назавтра Марина, як завжди, відкрила холодильник і взяла її йогурт.
— Це мій, — сказала Анна.
Марина подивилася на баночку, потім на Анну й поставила йогурт на місце з перебільшеною акуратністю, двома пальцями, як щось крихке.
— Зрозуміло. У нас тепер комуналка.
Після роботи Павло вперше за місяць сам поїхав у магазин. Повернувся з двома пакетами: чіпси, кола, пельмені, сосиски, хліб. Анна бачила, як він, не роззуваючись, у передпокої вивчає довгий чек, а потім складає його вчетверо й ховає в кишеню куртки.
У середу приїхала Віра Михайлівна, вже без сирників. У передпокої, поки Анна тримала їй пальто, вона сказала напівголосно:
— Аню, гроші в сім’ї ділити — остання справа. Ми із Сергієм тридцять один рік прожили, і жодного разу в нас не було «моє» й «твоє».
— А у вас хто-небудь жив у дитячій?
Віра Михайлівна підібрала губи й пішла до внука.
У четвер Анна вирішила, що більше чекати не буде. Взяла рулетку й виміряла спальню. Між шафою й ліжком залишалося сімдесят сантиметрів, ліжечко було шириною шістдесят. Прохід виходив вузький, боком, але жити можна.
Деталі ліжечка так і стояли біля стіни в дитячій. Марина поїхала «у справах», Кирило сидів за уроками, точніше, на дивані з телефоном і з підручником на колінах. Анна взяла одну боковину й зрозуміла, що нести її через коридор незручно: живіт заважав, поперечки чіплялися за дверний одвірок.
— Давайте я, — сказав Кирило.
Він переніс у спальню боковини, дно й пакет із кріпленням, а потім, замість того щоб піти, сів на підлогу й розгорнув інструкцію.
— Тут шестигранник потрібен. Є?
Анна знайшла шестигранник у ящику з викрутками. Кирило складав мовчки, іноді перевертав схему догори ногами й бурчав на китайські картинки. Анна сиділа на краю ліжка й тримала, що він просив тримати.
— А правда, що в мами квартира порожня? — спитав він, не підводячи голови.
— Не порожня. Там люди живуть, подобово.
— Вона казала, жильці з котом. Я ще думав, кіт там усе обдере. Крісло жовте.
— Гірчичне.
— Ну, гірчичне. — Він затягнув болт. — Звідти до школи десять хвилин. Я в сьомому класі пішки ходив.
Анна не знала, що на це сказати, і подала йому наступну поперечку.
Коли ліжечко стало на ніжки, Кирило качнув його рукою, перевірив, чи не хитається, зібрав порожні пакетики від кріплення й у дверях сказав:
— Ви мамі не кажіть, що я допомагав. Вона й так.
І пішов до себе.
Павло прийшов о дев’ятій і застиг на порозі спальні. Ліжечко стояло між шафою й ліжком, матрац Анна принесла з лоджії сама й протерла його вологою ганчіркою.
— Навіщо ти сама? Я б…
— Ти б.
Він сів на ліжко, потрогав гладкий бортик і провів по ньому пальцем, начебто перевіряв, чи немає задирок.
— Продовження в агентстві в понеділок, — сказав він. — Марина хоче, щоб я підписав на рік.
— І?
— Не знаю.
— Знаєш. Ти лиш хочеш, щоб я сказала це за тебе.
Павло не відповів. Анна взяла рушник і пішла в душ. Уночі, коли він уставав у туалет, вона чула, як він ударився коліном об ліжечко, тихо вилаявся й довго стояв у темряві, тримаючись за ногу.
Поговорив він у п’ятницю ввечері, на кухні. Анна наливала собі воду, а він не став чекати, поки вона піде, хоч раніше завжди чекав.
— Марино, у понеділок я в агентство не поїду.
Марина різала огірок на дошці й не обернулася.
— У сенсі? Продовжити ж треба до тридцятого.
— З’їзди сама. Власник ти. А від довіреності я відмовлюся. Дізнавався в нотаріуса, так можна.
Ніж зупинився.
— Це вона тебе накрутила? — Марина кивнула в бік Анни, не дивлячись на неї.
— Ні. Я місяць брешу дружині, що ти шукаєш квартиру. Більше не хочу.
— Пашо, ну до весни. Тобі що, шкода? Я ж грошей не прошу.
— Ти живеш у дитячій, Марино.
— А куди мені? У двадцять два метри з підлітком?
— Хоч до мами.
Марина засміялася, коротко й зло.
— До мами. Ти маму знаєш взагалі?
— Зателефонуй.
Вона витерла руки об рушник, узяла телефон і вийшла на лоджію, причинивши за собою двері. Через скло було видно, як вона ходить від стіни до стіни повз коробки, говорить, замовкає, знову говорить. Повернулася хвилин через десять із почервонілими очима й знову взялася за огірок.
— У мами тиск. І в листопаді ремонт у ванній, робітники будуть. Їй зараз ніяк.
Ніхто нічого не сказав. Анна поставила склянку в раковину й пішла в спальню. За спиною ще довго стукав ніж, хоч огірок був давно порізаний.
У понеділок Марина з’їздила в агентство сама. Повернулася й повідомила, ні до кого не звертаючись, що договір продовжила, але нові броні приймати не стануть, поки вона не вирішить, що робити далі. У студії останні гості виїжджали тридцятого.
— Першого з’їду, — сказала вона. — У свою конуру. Можете святкувати.
Тиждень вона збиралася так, що це було чути з будь-якої кімнати. Коробки з-під туфель, пакети з косметикою, кільцева лампа, сушарка для волосся, про яку Анна навіть не знала. Дзеркало з підсвічуванням у машину не влізло, і Марина веліла Павлові привезти його окремо, у вихідні. Розкладний диван вона сказала забере «потім, коли буде куди».
Віра Михайлівна цього тижня не приїжджала. Двічі телефонувала Павлові, він відповідав коротко, що все нормально, і йшов договорювати на лоджію.
Гроші за бронь повернулися в середу, всі сорок одна тисяча, до копійки. Анна переказала їх на окремий рахунок і закрила застосунок.
Першого числа, у суботу, Павло зранку носив униз валізи. Кирило тягнув рюкзак, системний блок і пакет із проводами, який увесь час норовив порватися. Марина востаннє пройшлася по дитячій, відчинила й зачинила порожню шафу й вийшла в передпокій уже в куртці.
— Задоволена? — спитала вона Анну. Без крику, майже втомлено. — Дитину в двадцять два метри.
— Мамо, нормально, — сказав Кирило, натягуючи кросівку без рук, носком об п’яту. — Мені звідти до школи десять хвилин.
Марина подивилася на сина так, начебто він сказав щось непристойне. Взяла сумку й вийшла, не попрощавшись. Кирило затримався в дверях.
— Тітко Аню, там на комоді гвинтики зайві. Це не від ліжечка, від дивана. Я перевірив.
— Спасибі, Кириле.
Він кивнув і побіг униз доганяти матір.
Павло повернувся майже вночі: допоміг занести речі, з’їздив із Мариною в будівельний по полицю для ванної, потім сидів у них, поки вона не перестала плакати. Про це він сказав сам, знімаючи черевики. Анна не питала.
У дитячій залишилися розкладний диван, чотири сірі плями на шпалерах від скотчу, яким тримався плакат, і запах лаку для нігтів, який чомусь не вивітрився навіть із відчиненого вікна. На комоді лежали три гвинтики, акуратно, в ряд.
— Завтра розберу диван і винесу, — сказав Павло. — А ліжечко перенесемо назад?
— Хай поки в спальні стоїть. Немовля перший час усе одно спить із матір’ю.
Він упізнав фразу й усміхнувся одним кутиком рота, але сперечатися не став.
Вечеряли вони вдвох, уперше за півтора місяця. Павло їв пельмені зі своєї пачки, Анна гречку з куркою. Він поглядав на її тарілку й на нижню полицю холодильника, яку вона так і не переклала.
— Аню, — сказав він. — Декретні. Може, назад на спільний? Ну тепер-то який сенс.
Анна домила виделку й поставила її в сушарку.
— Двадцятого перекажу іпотеку. Як домовлялися.
Павло подумав, кивнув і більше до цього не повертався.
У неділю вранці, коли він стояв на колінах у дитячій із шестигранником і розкручував диван, зателефонувала Віра Михайлівна. Анна чула з коридору, як він сказав «привіт, мамо», потім довго мовчав, слухаючи.
— Мамо, зачекай, — сказав він і прикрив телефон долонею. Виглянув у коридор. — Аню, мама питає, чи можна їй завтра приїхати. Сирники привезе.
Анна стояла з пакетом для сміття, куди складала Маринині ватні диски, порожні пляшечки й чек від туфель, знайдений за комодом. Вона подумала про те, що завтра понеділок і об одинадцятій у неї КТГ.
— Можна. До обіду.
Павло прибрав долоню з телефона.
— Мамо, до обіду.
