Життя
Одного разу я зрозуміла, що все моє життя — це нескінченна спроба виправдатися перед кимось, хто сам далеко не ідеал. Це було наче в дурному сні: тобі кидають
Олена сиділа на кухні, обхопивши руками гарячу кружку з чаєм, але навіть не пила. Вона дивилася в одну точку на клейонці — туди, де відійшов край малюнка з
— Може, мені ще на себе глобальне потепління взяти, вимирання білих носорогів та інфляцію в Аргентині? Ви тут задихатися мені кидайте, краще скажіть, де ваші ліки! Надія проїжджала
— Мамусю, ти б бачила цей ресторан! Її батьки відвалили за весілля стільки, скільки я за десять років не заробив би на тій клятій роботі. Ми у грі.
— Він не говорить, Аню… Санька замовк того самого дня, коли на власні очі побачив, як під колесами автівки загинула його мама. Я перевіз його сюди, у це
— Вірочко, є такі речі, які прощати не можна. Через нього померла моя дружина. Довів він матір до такого стану своїми витівками, що серце в неї й не
Олена ніколи не вірила в прокляття, але іноді, дивлячись на своє відображення у дзеркалі, мимоволі думала: «Ну не може одна людина стільки разів ставати на ті самі граблі.
У свої двадцять років Максим точно знав дві речі: він терпіти не може старі «бабусині» шпалери в квіточку і точно знає, як заробити на власну мрію. Поки однолітки
Це була довга історія, яка розтягнулася на десятиліття, і лише зараз, коли на скронях з’явилася сивина, я починаю розуміти, у якому дивному театрі ми всі жили. Наша квартира
Варшава задихалася від передріздвяної метушні. На вокзалі «Західна» панував хаос: тисячі людей із величезними сумками, дитячий плач і нескінченні оголошення польською мовою. Катерина сиділа на своїй валізі, затиснувши