Юля побігла назад, подумки звертаючись до бабусі: допоможи, будь ласка, допоможи! Кофта була колюча, старомодна… але найкраща у світі.
Бабусі її подруга ніколи не подобалася, і Юля не могла зрозуміти чому. Адже бабуся була доброю, від неї рідко почуєш лихе слово. Навіть батька вона не сварила, хоча було за що.
Батько Юлі дивився у чарку. На пару зі своєю новою дружиною Мариною. Мама у Юлі давно була на тому світі, з чим не міг змиритися батько.
Своїй матері, яка була у віці, батько не допомагав, та й донькою не опікувався. Тому Юля й переїхала до бабусі. Разом вони сяк-так давали собі раду.
Щоправда, навіть тут батько примудрявся наробити клопоту: брав гроші на дрова, а сам їх витрачав не за призначенням, обіцяв полагодити дах, але зрештою лише збільшував дірку.
Та бабуся не сварилася. Зітхала, хитала головою й казала:
— Сама такого виховала, тепер розгрібаю.
А от Танечку, найкращу подругу Юлі, вона сварила на чім світ стоїть. І ябеда вона, і задавака. А коли дівчата підросли, то й міцніші слова на її адресу почали лунати.
— Нема чого знайомити її зі своїм хлопцем, — змалечку втовкмачувала бабуся. — Чоловік і подруга мають бувати в різних місцях.
Юля не розповідала, що знала, звідки в бабусі такі упередження. Колись у неї самої подруга відбила чоловіка, діда Вову. Батько якось розповів про це напідпитку. Він не пробачив батькові того вчинку й навіть на похорон не поїхав.
Але бабуся даремно сварила Таню. Ніхто не допомагав Юлі так, як подруга. У школі завжди давала списувати, в училищі заступалася за неї, коли дві старшокурсниці чомусь не сприйняли Юлю й почали до неї чіплятися. І, між іншим, саме Таня першою помітила, що Ігор, який нещодавно повернувся з армії, поглядав на Юльку.
Колись, коли їм обом було по тринадцять, а Ігореві п’ятнадцять, вони обидві були в нього закохані. Та коли це було!
І ось через п’ять років Юля старі почуття повернулися, але тепер усе було інакше — по-справжньому. А от Ігор бабусі подобався. Вона відразу сказала:
— Хороший хлопець, тобі підходить.
Ігор і справді їй підходив. Вони дивилися на життя однаково: обоє хотіли створити сім’ю, мати двох дітей — хлопчика й дівчинку, збудувати власний будинок…
Зрештою саме через це вони й переїхали до міста. Ігор хотів відкрити власну станцію технічного обслуговування автомобілів, але спочатку потрібно було десь попрацювати, набратися досвіду.
Та й сама Юля нудьгувала в селі. Навчатися в школі їй не подобалося. Окрім математики та історії, вона нічим особливо не захоплювалася. А от бухгалтерська справа їй давалася добре, і вона хотіла розвиватися в цьому напрямку.
Усе складалося непогано, але була одна проблема — бабуся…
— Як же я тебе тут залишу? — плакала Юля.
За останні роки бабуся помітно здала, і Юля чудово це розуміла.
— У мене тут син, ти не забула? Якщо що, догляне за мною. Марину попрошу допомогти.
— Я без тебе не зможу, — сказала Юля, притискаючись до бабусі.
Від неї звично пахло лавандою та відваром шипшини.
— Мені важко.
— Ну, моя хороша, час дорослішати! До того ж де б ти не була, я завжди піклуватимуся про тебе, чуєш? Завжди.
Коли Юля збирала речі, бабуся здивовано запитала:
— А чому ти не береш із собою кофту? Ту зелену, яку я тобі зв’язала?
Кофта була колюча, старомодна. Навіщо вона Юлі в місті?
— Бабусю, у сумці й так бракує місця, — виправдовувалася дівчина.
— Ну гаразд, — зітхнула бабуся. — Гаразд…
У місті Юлі сподобалося. Спочатку було незрозуміло, але згодом вона звикла. До того ж робота їй подобалася, в Ігоря теж усе складалося добре. У них з’явилися друзі, цікаве дозвілля: ходили в кіно й на танці, гуляли нічним містом, бували в гостях.
Спочатку вони винаймали кімнату, але невдовзі змогли дозволити собі й квартиру.
Юля щодня раділа, що більше не потрібно топити піч, носити воду з колонки, що вдома є гаряча вода й ванна…
Не вистачало лише бабусі, за якою вона постійно сумувала.
Спочатку Юля намагалася їй телефонувати, але бабуся погано чула, тож поговорити було майже неможливо. Коли випадали довгі вихідні, Юля відразу їхала провідати її, але траплялося це нечасто.
Одного дня на порозі їхньої квартири з’явилася Таня.
— Привіт! Приймете мене на тиждень?
Відмовити подрузі Юля не могла й налякано глянула на Ігоря. Той лише знизав плечима.
— Треба, то треба.
Виявилося, Таня теж вирішила перебратися до міста. У селі наречених бракувало, а тут їх, мабуть, було море! Знайде роботу, винайме кімнату…
Юля раділа за подругу й узялася допомагати їй здійснити задумане.
Тиждень розтягнувся на два, потім на три. Таня не відразу знайшла роботу, а коли знайшла, грошей у неї вже не залишилося. За що винаймати кімнату? Доводилося чекати на зарплату. Та Юля була лише рада. З Танею їй завжди було весело.
— Мабуть, у травні поїду додому, — мрійливо промовила Юля. — Так скучила за бабусею.
Таня здивовано округлила очі.
— Ти що, не знаєш?
— Чого не знаю?
Подруга прикрила рот долонями.
— Кажи! — зніяковіла Юля.
По обличчю Тані покотилися сльози.
— Її поховали місяць тому. Я думала, ти не змогла приїхати…
Юлі здалося, ніби вона провалювалася в глибоку яму. Намагалася знайти бодай якусь опору, але не могла.
На роботі поставилися до її ситуації з розумінням і відпустили.
Юля не знала, навіщо їде, адже бабусі більше не було. Та повірити в це не могла. Потрібно було самій переконатися, відвідати могилу, з’ясувати, чому ніхто навіть не спромігся повідомити їй про смерть бабусі.
Батько, як завжди, був напідпитку. Марина, на подив Юлі, теж.
— Тітко Марино! — здивувалася Юля. — Як же так? У вас же здоров’я слабке, вам не можна!
Даремно вона сварилася з ними, запитувала, плакала…
Усе було марно.
— У мене твого номера не було, — обурився батько. — Сама нас покинула, а тепер ще й удає із себе…
Кілька годин Юля проплакала на цвинтарі, сидячи біля бабусиної могили. Просила пробачення, скаржилася, нагадувала, що бабуся обіцяла завжди бути поруч.
Адже вона була їй майже як мати.
У бабусиному будинку було брудно й темно. У повітрі, як і раніше, пахло лавандою та відваром шипшини.
Юля забрала фотоальбом, бабусину скриньку з різними дрібничками — брошками, медаллю трудівниці тилу, бурштиновим намистом.
Вона вже збиралася йти, коли згадала, що хотіла забрати свою жовту сукню, яку забула минулого разу.
Сукня лежала на полиці, акуратно складена, як і всі інші її речі. Ніби бабуся весь цей час чекала на неї.
Юля помітила зелену кофту. Ту саму, яку колись відмовилася брати із собою. У горлі стиснулося, сльози ринули з очей. Вона опустилася на підлогу й проплакала до самого вечора.
Назад Юля поверталася в зеленій кофті, накинутій поверх чорної жалобної сукні. Це була найкраща кофта у світі! Як вона раніше цього не розуміла?
Їй пощастило: не довелося чекати на автобус. На зупинці її підібрав сусід Льошка, який віз до міста дружину й доньку за покупками. Вони обурювалися, дізнавшись, що Юлі ніхто не повідомив про відхід бабусі. Розповіли, що та довго хворіла, але, мабуть, сама просила нічого не казати онуці.
Радіючи, що так швидко дісталася міста, Юля відразу поспішила додому. Але вдома на неї чекало нове потрясіння — банальне й неприємне. Її найкраща подруга Таня обнімалася разом з її Ігорем.
І перше, що Юля почула, було зовсім не вибачення чи слова виправдання.
— Чому ти так рано?
Наступні пів року Юля пам’ятала погано. Вона з’їхала від Ігоря, а він навіть не намагався її зупинити. Лише винувато відводив очі.
Таня ж без упину щось говорила й просила пробачення. Мовляв, ніхто не винен, між ними прокинулося кохання й усе таке інше.
Ех, бабусю, як же ти мала рацію!
Юля багато працювала, припинила спілкуватися зі спільними друзями, записалася на курси англійської, вечорами бігала вздовж набережної. Робила все, аби зайняти себе хоч чимось.
Та найчастіше думала зовсім не про Ігоря й Таню, а про бабусю. Вона закутувалася в зелену кофту навіть у літню спеку й плакала ночами.
Осінь видалася теплою, тож Юля часто гуляла вечорами. Одного разу вона цілком випадково побачила Ігоря й Таню. Вони йшли, тримаючись за руки, і про щось сміялися.
Юля сиділа на лавці й розуміла, що зустрічі не уникнути. Незабаром вони зрівняються з нею й помітять її. Щоб цього не сталося, вона схопилася з лавки й просто через газон поспішила нагору. Очі застилали сльози. Юля йшла дедалі швидше, майже бігла. Лише хвилин через двадцять вона трохи заспокоїлася й сповільнила крок.
І відразу відчула, що їй холодно. Увечері повітря швидко холоднішало, зовсім не так, як улітку. Кофта! Вона забула бабусину кофту на лавці! Від цього сльози миттю висохли. Юля побігла назад, подумки звертаючись до бабусі:
«Допоможи, будь ласка, допоможи!»
Коли вона знайшла потрібну лавку, кофти там не було. Юля розгублено озиралася. Хто міг забрати цю кофту? Кому вона була потрібна, крім неї?
Їй здалося, ніби бабусі не стало вдруге…
— Дівчино! — почула вона незнайомий, приємний голос.
Юля обернулася. Перед нею стояв хлопець. Здається, вона вже бачила його кілька разів під час пробіжки. Він ніби навіть усміхався їй, але Юля щоразу відводила погляд.
— Це ваша кофта?
Він підняв руку й помахав зеленою річчю. Від радості Юля ледь не скрикнула.
— Так, моя!
Вона кинулася вперед, вихопила кофту й притиснула до себе. А тоді зрозуміла, що повелася трохи різко.
— Дякую, — усміхнулася вона. — Ця кофта мені дуже дорога.
— Чому?
Запитання було таким щирим і невимушеним, що Юля не змогла не відповісти.
— Її зв’язала мені бабуся.
Хлопець широко всміхнувся й сказав:
— Ой, а в мене теж є светр. Страшенно колючий, але я завжди його вдягаю, коли їду до бабусі. Мені не важко, а їй приємно. Бабусі люблять в’язати, правда?
— Моєї вже немає, — зізналася Юля.
Хлопець розуміюче кивнув.
— А ви тут гуляєте? — запитав він.
Юля знизала плечима.
— Так, але я вже йду додому.
Він знову кивнув.
— А можна я вас проведу?
Юля хотіла сказати, що не варто, але легкий вітерець ворухнув кофту, і вона кольнула її голі руки, ніби нагадуючи про щось важливе.
Юлі раптом здалося, що в повітрі запахло лавандою та відваром шипшини.
— Можна, — наважилася вона. — Мене звати Юля. А вас?
— Андрій.
Він простягнув руку й потиснув її долоню. Його рука виявилася теплою та приємною. І Юля відчула, що в її житті починалося щось дуже хороше. Справжнє.
— Знаєте, Андрію, я сьогодні вперше за довгий час відчула, що мені хочеться з кимось поговорити, — зізналася Юля, коли вони звернули на тиху вулицю.
— Тоді я слухаю. Тільки попереджаю: я не дуже вмію давати поради.
— А я їх і не прошу.
Він засміявся, і Юля теж усміхнулася. Вперше за багато місяців їй не доводилося вдавати, що все гаразд.
Біля під’їзду Андрій зупинився.
— Може, завтра знову зустрінемося на прогулянці?
Юля хотіла відповісти відразу, але раптом згадала Ігоря, Таню, усі ті обіцянки, яким колись вірила. Їй не хотілося знову комусь довіритися.
— Я не знаю. Мені поки що важко знайомитися з людьми.
— Розумію, — спокійно відповів Андрій. — Тоді домовмося так: якщо побачимося, привітаємося. А далі — як піде.
Він не став випитувати, не наполягав і не намагався здаватися кращим, ніж був. І саме це чомусь сподобалося Юлі найбільше.
Удома вона довго сиділа біля вікна, тримаючи зелену кофту в руках. Потім обережно розправила рукави й притиснула м’яку, хоч і колючу вовну до щоки.
— Бабусю, я так за тобою сумую, — прошепотіла вона. — Якби ж ти знала…
Їй здалося, що у відповідь у кімнаті ледь відчутно запахло лавандою.
Юля не знала, чи зустріне завтра Андрія. Не знала, чи зможе колись знову довіритися чоловікові. Але вперше за довгий час не хотіла заздалегідь вирішувати, що на неї чекає попереду.
Наступного вечора вона знову вдягла зелену кофту й вийшла на прогулянку.
А біля тієї самої лавки на неї чекав Андрій. У старому светрі, який, мабуть, теж коловся.
— Здається, наші бабусі змовилися, — усміхнувся він.
Юля засміялася. І цього разу її сміх був справжнім.
Можливо, бабусі справді не можуть залишатися поруч із нами назавжди. Але вони встигають залишити дещо важливіше за речі й спогади: уміння любити, відчувати тепло й не зачиняти серце перед новим життям.
А зелену кофту Юля берегла ще багато років. Не тому, що боялася забути бабусю. А тому, що нарешті зрозуміла: любов не зникає, коли людини немає поруч. Вона залишається в нас — і часом допомагає зробити перший крок назустріч щастю.
