Чоловік пішов до іншої. Намагався відібрати у дружини квартиру, забрав автомобіль. Проте радості у новій родині він так і не дочекався. Коли повернувся додому, його місце було зайняте.

Чоловік пішов до іншої. Намагався відібрати у дружини квартиру, забрав автомобіль. Проте радості у новій родині він так і не дочекався. Коли повернувся додому, його місце було зайняте.

Лідія поставила перед чоловіком тарілку з вечерею й зітхнула. Сергій знову затримувався. Останнім часом це увійшло у звичку.

— Де тебе носить так довго? Котлети захололи, — вона склала руки.

Сергій підвів утомлені очі:

— Лідо, давай без допитів. Робота, розумієш?

— Яка робота о десятій вечора? Ти директор, а не охоронець!

Сергій ткнув виделкою в котлету.

— Смачно. Дякую.

— Не змінюй теми! — Лідія сіла навпроти. — Сергію, що відбувається? Ти якийсь… інший став.

— Нічого не відбувається, — він відвів погляд. — Проєкт складний, нерви.

Телефон Сергія завібрував. Він схопив його занадто швидко, прочитав повідомлення й насупився.

— Хто це? — спитала Лідія.

— Ніхто. З роботи, — Сергій сховав телефон у кишеню. — Слухай, я втомився. Давай не будемо.

Лідія дивилася на чоловіка, з яким прожила тридцять два роки. Знав кожну зморшку, кожен рух. І тепер бачила — бреше.

— Сергію, у тебе хтось є?

Сергій завмер з виделкою біля рота.

— Ти що?

— Я все бачу. Одеколон новий, сорочки сам прасуєш, додому не поспішаєш.

— Лідо, це не так.

— Тоді покажи телефон.

— Що?

— Телефон дай, — Лідія простягнула руку. — Якщо там немає нічого, покажи.

Сергій відсунув тарілку.

— Не буду я нічого показувати. Я що, під слідством?

— Отже, є що приховувати.

— Лідо! Тридцять два роки разом, а ти мені не довіряєш?

Лідія гірко всміхнулася:

— А ти заслужив довіру?

Тієї ночі вони спали нарізно. Сергій на дивані, Лідія в спальні. Уранці він пішов, не поснідавши.

Через тиждень телефон Лідії задзвонив. Це була Катя, донька.

— Мамо, ти як? — голос схвильований.

— Нормально, — Лідія перекладала речі в шафі. — А що?

— Тато дзвонив. Сказав, ви поговорити маєте.

Серце Лідії тьохнуло.

— Про що?

— Не знаю, мамо. Але голос дивний був.

Увечері Сергій прийшов рано. Зняв куртку, помив руки.

— Лідо, нам треба поговорити.

Вона знала. Якимось шостим чуттям все знала.

— Говори.

— Я йду, — Сергій дивився в підлогу. — У мене справді інша жінка. Прости.

Кімната закрутилася.

— Хто вона?

— Це важливо?

— Для мене — так!

— Віра. Їй тридцять дев’ять.

Лідія розсміялася:

— Тридцять дев’ять? Ти з глузду з’їхав? Тобі п’ятдесят дев’ять!

— Лідо, я не хотів, так вийшло.

— Як вийшло? Нога послизнулася, і ти в ліжко до неї впав?

Сергій зітхнув:

— Ми любимо одне одного.

— А мене? Тридцять два роки — це що? Сміття?

— Ні! Але… ми давно стали як сусіди.

— Сусіди? — Лідія схопилася за спинку стільця. — Я тобі все життя віддала! Дім, турбота, затишок — усе для тебе!

— Лідо, я вдячний, але…

— Вдячний? — вона шпурнула в нього рушник. — Іди до своєї молодиці! Побачимо, як вона тебе через рік терпіти буде!

Сергій зібрав речі мовчки. Тільки біля дверей обернувся:

— Прости. Я думав, у нас все налагодиться, але… Катю я не покину, буду допомагати. І тобі також.

— Не потрібна мені твоя допомога! — крикнула Лідія. — Забирайся!

Двері зачинилися. У квартирі стало тихо. Моторошно тихо.

Лідія опустилася на підлогу й розридалася. Тридцять два роки. Вона згадала, як Сергій робив їй пропозицію, як з’явилася Катя, як будували дачу, як хворів на грип і вона варила йому курячий бульйон…

Телефон задзвонив. Катя.

— Мамо, тато все розповів. Я зараз приїду!

— Не треба, Катю.

— Треба! Чекай на мене, я вже в таксі.

Лідія підвелася. Подивилася на себе в дзеркало — розпатлана, заплакана, постаріла. А в нього — молода. Вона відчинила шафу з фотоальбомами. Ось вони на морі, ось на дачі, ось випускний доньки… Стільки років разом! І все під три чорти? Ну вже ні, — Лідія витерла сльози. — Я тобі не дозволю так легко все перекреслити, Сергію Петровичу. Не дозволю!

Перший місяць після відходу Сергія Лідія вставала з ліжка через силу. У квартирі дзвеніла тиша. Вона зварила собі каву й сіла біля вікна. Телефон мовчав — ні дзвінка, ні повідомлення. Тільки вчора Катя заходила, принесла пиріг і намагалася розворушити.

— Мамо, годі киснути! Візьми себе в руки.

— Легко тобі казати, — Лідія відвернулася до вікна. — Не тебе зрадили.

— Знаю, важко. Але життя не закінчилося.

— А на мою думку, закінчилося, — Лідія сумно всміхнулася.

— Мамо, тобі лише п’ятдесят вісім! Попереду купа часу.

— На що, Катю? Дім порожній, я сама. Навіщо вставати зранку?

— Хоча б заради мене! — Катя обійняла матір. — Ти потрібна мені, чуєш?

Дзвінок у двері перервав спогади. Лідія відчинила — на порозі стояла Тамара, сусідка знизу.

— Лідо, чого не виходиш? Третій день телефоную.

— Телефон вимкнула, — Лідія пропустила подругу. — Не хочу нікого чути.

— А мене почуєш! — Тамара рішуче пройшла на кухню. — Де чай? Зараз будемо лікуватися розмовами.

— Там ніякого не залишилося…

— Так, стоп. Подивись на себе, — Тамара розвернула Лідію до дзеркала. — Це що? Халат заяложений, очі червоні. Ти так йому показуєш, як тобі важко?

— Кому? — Лідія смикнулася.

— Сергію своєму! Думаєш, він не питає про тебе в доньки?

— Питає? — в очах Лідії блимнула іскра.

— Звичайно! Катька мені дзвонила вчора, каже, батько щодня цікавиться, як ти.

Лідія хмикнула:

— Совість замучила, мабуть.

— Може й совість, — Тамара поставила чайник. — А може, порівнює.

— У якому сенсі?

— У прямому! Пішов до молодої, а там не мед. Молода — вона вимоглива.

У цей момент телефон Лідії задзвонив. Номер Сергія.

— Не бери, — скомандувала Тамара. — Хай помучиться.

Дзвінки продовжувалися. На третій раз Лідія не витримала:

— Алло.

— Лідо, це я, — голос Сергія звучав непевно. — Як ти?

— Нормально, — вона намагалася говорити спокійно. — Що хотів?

— Документи на машину забрати. І… дізнатися, як ти.

— Документи в шафі, в теці. А я чудово. Набагато краще, ніж коли ти був.

Запала пауза.

— Лідо, не треба так.

— А як треба, Сергію? Плакати й благати повернутися?

— Ні, звичайно. Просто… Я хвилююся.

— Не варто. У мене все добре. Навіть чудово! Тамара кличе на концерт, Катя в гості приходить. Життя вирує!

— Правда? — у голосі Сергія почувся подив. — Радий за тебе.

— А в тебе як? — недбало спитала Лідія. — Медовий місяць у розпалі?

Сергій зітхнув:

— Все нормально. Слухай, я заїду по документи завтра. Будеш удома?

— Не знаю. У мене плани. Залишу в консьєржки.

— Гаразд. Бувай.

Лідія відключилася й подивилася на Тамару:

— Чула? «Нормально» в нього все.

— Бреше, — упевнено заявила подруга. — Я його голос знаю. Щось там не так.

Телефон знову задзвонив. Цього разу Катя.

— Мамо, тато дзвонив щойно?

— Так, а що?

— Він мені потім набрав. Каже, ти бадьора така, весела.

— А що, я маю в труну лягти? — Лідія фиркнула.

— Ні, навпаки! Молодець! — Катя помовчала. — Знаєш, а в нього проблеми з цією Вірою.

— Які? — Лідія намагалася приховати зацікавлення.

— Гроші просить постійно. А ще квартиру хоче змінити — їй, бачте, тісно!

Тамара й Лідія переглянулися.

Минуло три місяці. Лідія стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Нова стрижка, світла блузка, макіяж. Вона купила абонемент у фітнес-клуб, знайшла подруг з інституту. Життя потроху налагоджувалося.

Телефон задзвонив. Сергій.

— Так, слухаю, — відповіла вона спокійно.

— Лідо, привіт, — голос звучав утомлено. — Як справи?

— Нормально. А в тебе?

— Та так… усяке. Нам поговорити треба. Про квартиру.

Серце Лідії тьохнуло.

— Що з квартирою?

— Можна я заїду? Телефоном незручно.

Через годину Сергій сидів на кухні, крутив у руках чашку з чаєм. Осунувся, з новими зморшками.

— Має гарний вигляд, — сказав він, роздивляючись Лідію. — Свіжа така.

— Дякую. Ти хотів про квартиру?

— Так. Розумієш… Віра хоче, щоб ми купили нову. Більшу.

— І?

— У мене немає таких грошей, — Сергій зітхнув. — Думав, може, ми цю продамо й поділимо…

— Ти з глузду з’їхав? — Лідія поставила чашку. — Це мій дім! Де я жити буду?

— Купиш меншу! Тобі самій багато місця.

— Сергію, ти при своєму розумі? Я тут тридцять років живу. Це мій дім!

— Наш дім, — поправив він. — За документами ми обидва власники.

Лідія розсміялася:

— Так ось навіщо прийшов! Виселити мене заради своєї молодиці?

— Не виселити. Просто розв’язати питання цивілізовано.

— Цивілізовано було б не кидати дружину після тридцяти років шлюбу!

Сергій помовчав.

— Вибач. Просто Віра… вона наполягає.

— А ти завжди робиш, що вона хоче?

— Не завжди, — він потер обличчя. — Але з нею… складно.

— Важко з молодою дружиною?

— Так, уяви собі! — раптом спалахнув Сергій. — Вона вимагає дорогу машину, квартиру, ресторани! Думаєш, мені легко?

— А чого ти чекав? Що вона буде борщі варити й шкарпетки штопати?

Сергій опустив голову:

— Я не знаю, чого чекав. Дурість скоїв.

У двері подзвонили. Лідія відчинила — на порозі стояв Михайло Степанович, сусід з майданчика. Високий, сивий, з добрими очима.

— Лідіє Павлівно, вибачте за турботу. Чи не могли б ви мені допомогти з комп’ютером? Онук налаштував, а я все забув.

— Звичайно, Михайле Степановичу, — усміхнулася Лідія. — Тільки в мене гість.

— О, вибачте, — сусід зніяковів. — Зайду пізніше.

— Ні-ні, я вже йду, — Сергій підвівся з-за столу. Він з цікавістю подивився на сусіда.

— Сергію, це Михайло Степанович, новий сусід. Михайле Степановичу, це… мій колишній чоловік.

— Дуже приємно, — сусід кивнув.

— Взаємно, — сухо відповів Сергій.

Коли сусід пішов до своєї квартири, Сергій спитав:

— Давно він тут живе?

— Місяці два. Дуже інтелігентна людина. Професор на пенсії.

— І часто він до тебе заходить?

Лідія усміхнулася:

— А тобі яке діло?

— Ніякого, — Сергій насупився. — Я піду. Щодо квартири… подумай, гаразд?

— Навіть думати не буду. Це мій дім.

Коли Сергій пішов, Лідія зайшла до сусіда. Михайло Степанович справді заплутався в налаштуваннях комп’ютера. Вона все пояснила, вони випили чай з печивом.

— Дякую вам, Лідіє Павлівно.

— Звіть мене Ліда, — вона усміхнулася. — Усі сусіди так звуть.

— А ви мене тоді Мишко.

Удома Лідія подзвонила доньці:

— Катю, уяви собі, батько твій приходив. Квартиру ділити хоче.

— Та ти що? — обурилася Катя. — Він з дуба впав?

— Вочевидь. Каже, що Віра нову хоче, грошей немає.

— А я тобі що казала? Вона його доїть як корову! Він навіть мені перестав допомагати.

— Серйозно? — здивувалася Лідія.

— Ага. Каже: «Вибач, доню, зараз скрутно з грошима». А сам їй шубу купив!

Увечері Лідія довго дивилася на старі фотографії. Ось вони з Сергієм молоді, щасливі. Ось Катя маленька. Стільки років разом… А тепер він заради чужої жінки готовий позбавити її дому.

— Ну вже ні, — сказала вона вголос. — Не дочекаєшся, Сергію. Я тільки жити почала.

Пів року промайнули непомітно. Лідія сиділа в кафе з Тамарою й пила капучино.

— Уявляєш, Миша запросив мене до театру, — Лідія усміхнулася. — Каже, квитки на хороші місця.

— Ну й молодець! — Тамара підморгнула. — Давно пора. Нормальний чоловік, не те що деякі.

— Та я не в тому сенсі, — Лідія зніяковіла. — Приємно, що хтось піклується.

Телефон завібрував. Дзвонив Сергій.

— Знову? — закотила очі Тамара. — Третій раз за тиждень!

— Алло, Сергію, — відповіла Лідія.

— Привіт. Ти вдома?

— Ні, у кафе з Тамарою.

— Зрозуміло, — він помовчав. — Лідо, нам поговорити треба. Важлива розмова.

— Про що?

— Особисте. Можна я заїду до тебе ввечері?

Лідія зітхнула:

— Гаразд. О сьомій.

Рівно о сьомій Сергій стояв біля дверей. Він схуд, очі запали. Лідія провела його на кухню.

— Чай будеш?

— Буду, дякую, — він озирнувся. — У тебе тут… затишно.

— Завжди було затишно, — знизала плечима Лідія. — Ти не помічав.

Сергій дивився на неї довго, вивчаючи.

— Ти змінилася, Лідо.

— Правда? — вона поставила перед ним чашку.

— Інша стала. Спокійна, упевнена.

— Бо живу для себе, а не для когось.

Сергій кивнув:

— Я зрозумів це запізно.

— Про що ти хотів поговорити?

— Я від Віри пішов, — сказав він тихо. — Тиждень тому.

Лідія завмерла:

— Чому?

— Це був пекло, — Сергій потер обличчя. — Вічні претензії, вимоги. Їй завжди мало — грошей, уваги, подарунків. А я… я втомився.

— І що тепер?

— Живу в друга поки. Думаю, що далі.

Він подивився на Лідію з надією:

— Лідо, я багато думав. Може… спробуємо знову?

Лідія розсміялася:

— Серйозно? Ти кинув мене. Образив, намагався відібрати дім. І тепер хочеш повернутися?

— Я помилився, розумієш? — він схопив її за руку. — Тридцять два роки разом. Це щось значить!

— Значило, — вона вивільнилася. — Раніше.

— Лідо, я справді все усвідомив. Не там шукав щастя. Воно завжди було поруч.

— Сергію, ти романтик, — Лідія похитала головою. — Тільки запізно. Я навчилася жити без тебе. І мені… добре.

У двері подзвонили.

— Це Михайло Степанович, — сказала Лідія. — Ми до театру йдемо.

— То ти з ним… — Сергій осікся.

— Ми дружимо. Він цікавий співрозмовник, турботливий. Поважає мене.

Сергій опустив голову:

— Розумію. Я сам все зруйнував.

Лідія відчинила двері. Михайло Степанович стояв з букетом.

— Добрий вечір! — він усміхнувся. — Ви готові?

— Майже. Заходьте, я візьму сумочку.

Михайло увійшов, побачив Сергія:

— Вітаю. Вибачте, я невчасно?

— Ні-ні, — Лідія взяла сумку. — Сергій вже йде. Правда, Сергію?

Сергій мовчки підвівся:

— Так. Я піду. Дякую за чай.

Біля дверей він зупинився:

— Лідо, я все одно буду сподіватися.

— Не варто, — м’яко відповіла вона. — Життя йде далі. Для всіх.

Коли двері за Сергієм зачинилися, Михайло спитав:

— Все гаразд?

— Тепер так, — усміхнулася Лідія. — Знаєш, я зрозуміла важливу річ. Любити когось — не означає розчинятися в ньому. Я тридцять років була чиєюсь дружиною, чиєюсь мамою. А тепер я Лідія. І мені це подобається.

— Ти чудова, — щиро сказав Михайло. — Самодостатня й сильна.

У таксі дорогою до театру Лідія дивилася у вікно на вечірнє місто. Телефон пискнув — повідомлення від Каті: «Мамо, як ти? Тато дзвонив, сказав, що йде від Віри. Він у порядку?»

Лідія набрала відповідь: «Я чудово. Їду до театру з Михайлом. А тато… він дасть собі раду. Ми всі даємо собі раду, коли доводиться.»

Вона прибрала телефон і усміхнулася своєму відображенню в склі. Життя насправді тільки починалося. І в цьому новому житті вона більше не буде поступатися собою заради чужого щастя. Настав її час — час бути щасливою тому, що вона на це заслуговує.