Коли дизналися про малюка, щастю не було меж. Довгоочікувана дитина. З першим чоловіком не склалося. А тут диво сталося. Вона була на сьомому небі від щастя. Здавалося, він теж. Радіє, що скоро стане татом.
Нічні пробудження, дитячий плач, нічна зміна підгузків. Вона намагалася залучити і його до цих справ. І начебто не бурчав, не лаявся. Вставав без капризів до дитини. А через два місяці: я втомився, я йду.
Пішов.
– А може й на краще, – подумала вона.
Майже рік не було чутно про нього нічого. Не дзвонив, не цікавився, як дитина. Грошима не допомагав. А вона домовилася на роботі, що вестиме кілька проектів з дому, на допомогу по догляду за дитиною особливо не поживеш. Начальство погодилося. І начебто у неї все добре.
І майже через рік він подзвонив у двері: Я скучив, не можу без тебе, давай почнемо спочатку.
Вона впустила його знову в своє життя і в життя дитини. Він став приїжджати, і ніби як полюбив сина. Став частіше залишатися з ночівлею. Робота – вся та ж, з маленькою зарплатою, навіщо міняти, його влаштовує. Дитині допомогти? Ні, не можу, самому не вистачає.
І тут вже настала її черга: я втомилася, йди, але можеш відвідувати сина.
Навіщо тягнути людину, якщо він сам не хоче міняти своє життя.
