На вокзалі ще в п’ятницю, коли їхала на приміській електричці на дачу, я примітила вaгiтну дівчину. Вона відчужено дивилася у вікно, сидячи в залі очікування. Невелика сумка поруч говорила про те, що їхати вона збирається не далеко і не на довго.
В неділю ввечері, коли я поверталася, знову побачила цю ж дівчину майже на тому ж самому місці. Обличчя її було змученим, очі повні сліз, все той же одяг, все та ж сумка. Мені це здалося підозрілим. Я підсіла поруч і заговорила з нею. Джерело
– Ви вже вибачте за цікавість, дівчино, але я бачила Вас тут ще в п’ятницю. Ви когось чекаєте чи трапилося що?
Дівчина опустила очі, було видно, що вона ледве-ледве стримує сльози.
– Нікого я не чекаю. Сталося … Чоловік мій цивільний мене вигнав. Я на вокзалі вже третю добу, мені йти нікуди.
– Боже мій, як так то?! Як вас звати?
– Катя … можна на «ти».
– Ти, напевно, голодна, Катрусю?
– Ні. У мене є трохи грошей, пиріжки в кафетерії купую.
– Поїдемо до мене, відіспишся, гарячого скуштуєш, а там вирішимо що-небудь.
– Не зручно мені якось
– Ходімо, ходімо
Я викликала таксі і ми з Катею поїхали до мене додому. Живу я одна, давно овдовіла, а діти роз’їхалися. Квартира у мене велика, можна і дати притулок бідоласі. Нагодувала я Катю, спати поклала, всі розмови ми відклали на ранок.
За сніданком наступного дня Катя розповіла мені історію свого життя. Їй було двадцять. Приїхала вона в місто з сусіднього села, де жила з цим своїм цивільним чоловіком. Батьків у неї давно вже не було, а тітки, яка її виховувала, теж нещодавно не стало. Діти тітки продали будинок, де вона жила раніше. Цивільний чоловік не був путній, вuпuває. Коли Катя зaвaгiтніла він і зовсім з котушок злетів, почав буянити, руку піднімати, а тут взяв і вигнав зовсім.
Катя помоталася по сусідах кілька днів, думала протверезіє, одумається, а він ні в яку назад її не пускає. «Добрі» люди розповіли Каті, що той з односельчанкою вже «шури-мури» крутить давно, з тих пір, як дівчина зaвaгiтніла. Діватись було нікуди, вирішила Катя в місто виїхати. Приїхати то приїхала, а ось що робити далі ще не придумала.
А термін то у неї великий уже був, тижні через три-чотири наpoджувати. Ну, що ось тут зробиш? Залишила у себе, клич по знайомим кинула, принесли нам і ліжечко, і коляску, і речей дитячих багато різних розмірів.
– Світ не без добрих людей, Катрусю, впораємося!
– Дякую, Лідіє Михайлівно, не знаю, що б я без Вас робила.
Наpoдилася у Каті дівчинка, крупненький така, гарненька. Назвали ми її Василиною, вже дуже Каті це ім’я подобалося. З гpyдним вигодовуванням на нервовому грунті у Каті не надто задалося, тому вирішили ми, що я з малятком сидіти буду, а Катя на роботу вийде.
– Куди ось тільки мене візьмуть без досвіду роботи? Я бухгалтер за освітою, але не працювала жодного дня за фахом.
– Не переживай, Катрусю, я не останньою людиною на заводі була до самої пенсії, прилаштую тебе по знайомствам своїм.
Катю взяли в економічний відділ наймолодшим фахівцем. Боялася я, звичайно, що вона не впорається, але все сталося якраз навпаки, дівчина виявилася дуже тямущою і навченою. Через півроку мою Катю навіть підвищили, а мені подяку за такого працівника висловили.
Так і жили ми з цією чужою дівчиною, як рідні. Василина росла, бабусею мене називала, ось вже в дитячий сад пішла, коли їй два рочки виповнилося. А тут Катя мене новиною приголомшила.
– Лідія Михайлівна, не знаю, що і робити. Керівник нашого відділу, Костянтин Юрійович, знаки уваги мені надає давно, а тут і зовсім в коханні зізнався і заміж запропонував за нього вийти.
– Тобі то він, Катю, подобається?
– Подобається, але боюся я знову обпектися.
– А ти не бійся, ти ж не одна тепер в цьому житті, у тебе є я.
Катя обняла мене і заплакала. Через два місяці у нас було весілля, віддала я своїх дівчаток в надійні руки, я то знала, що Костянтин хоч і молодий, але людина пристойна і вихована.
На знак подяки за ці два роки, Катя ніколи мене не забуває: дзвонить кожен день, хвилюється про моє здоров’я, на свята хороші подарунки дарує, з Василиною до мене частенько приїжджають. Ось так на старості років я знайшла дочку, милу і турботливу Катю. Не бійтеся, люди, робити добрі справи!
