fbpx

Дочка розгублено заморгала, коли побачила матір. – Попереджала тебе, що стара, пам’ять не та, сплю погано. Коли гроші були потрібні, ти лестилася, умовляла мене продати будинок, переїхати до вас жити. А тепер скаржишся чоловікові, що сил у тебе немає, претензії пред’являєш, – говорила Катерина, стоячи у дверях кухні

Катерина копалася на городі, коли почула голос доньки.

– Мамо! Ти де?

Вона насилу розігнула спину. Тримаючи руку на попереку, пішла до воріт.

— Тут я, на городі. Ой, і Сашко приїхав! – Вона радісно розкрила обійми онукові, що біжить їй назустріч. – А Вадим, працює?

— Так, мам, як завжди. Ходімо до хати, я тобі продуктів привезла.

Катерина зробила крок і ойкнула..

— Що, мамо? – Дочка неспокійно зазирнула в обличчя матері.

— Так, як попрацюю внахил, так спина болить, сил немає. Зараз розігнуся, не хвилюйся. – Катерина повільно, тримаючись за поручні, піднялася східцями ганку.

У кухні на підлозі біля столу стояло два пакети. Катерина підійшла і зазирнула до них.

— Ну, куди стільки привезла? Мені не з’їсти одній. Чи залишитеся ви в мене? – Вона з надією обернулася до дочки.

– Мамо! Я знайшов свій пістолет! І самоскид. – Сашко вибіг з-за грубки з пістолетом у руці, вдаючи, що стріляє.

– Добре, не заважай. – відмахнулася Маша від сина. — Рада б, та не відпустять мене. Завтра поїдемо, — відповіла вона матері.

— Ой, я тоді з вечора поставлю тісто, пирогів вам напечку вранці. Як знала, молока взяла у Валентини, – казала Катерина і на ходу вивантажувала продукти із пакетів.

А сама думала, що недарма донька приїхала. Серце підказувало, що щось сталося. Чекала, не ставила запитань. Довірчих відносин між ними не було з того моменту, як Маша почала жити самостійно.

– Тепло У тебе, натоплено. – Маша притулилася спиною до теплої печі.

— Ночі холодні, сирі. Боюся поперек застудити. Та й спати приємніше у теплі.

Вони повечеряли, Катерина замішала тісто і поставила на грубку підніматися. Сашко, надихаючись чистого повітря, заснув швидко.

– Мамо, мені треба з тобою поговорити. – обережно розпочала Маша.
Вони сиділи за столом, над яким висіла тьмяна лампочка. У кутках і за грубкою насторожено тремтіли тіні, що причаїлися.

— Здогадалася вже. Не томи, кажи вже, дочко. Сталося що? – Катерина помітила, що дочка відвела зніяковіло очі.

– Ні. Все добре. – Маша з якимось розпачем глянула на матір. — Ми з Вадимом хочемо купити квартиру побільше. Він умовляє на другу дитину.

– От і добре. І вірно. Я вже подумала. – Катерина осіклася, зрозумівши раптом, що це не всі новини, заради яких приїхала дочка. Серце тривожно забилося в грудях.

— Ми ще за машину кредиту не виплатили. Іпотеку не вигідно брати, відсотки більші. Вадим пропонує продати будинок. Ти переїдеш до нас. У тебе буде своя кімната. Гаряча вода, не треба грубку топити, до колодязю по воду з відрами ходити. Он, у тебе і спина болить. Відпочинеш від свого городу. Зараз все купити в магазині можна. – Маша смикала край скатертини.

— Та хіба порівняєш смачне, своє з магазинним? Ти ж сама казала…

– Мам. Будинок старий. Тут і лікарні нема. А якщо що станеться? Сусідка твоя як жила? Впала на городі, тільки за день знайшли. А батько? – Гнула ​​свою лінію Маша.

— Так воно так. Тільки в будинку ще мої батьки жили, а ти кажеш продати. Та й навіщо я вам заважатиму?

– Мам, ну, правда. Тобі буде добре. А дитинка друга буде, ти допоможеш із онукою сидіти. І їздити нікуди не треба. Ми нашу квартиру продамо, додамо частину грошей від продажу будинку. У тебе ще гроші лишаться. – умовляла дочка.

Катерина подивилася на всі боки. Звісно, ​​будинок старий. Чоловічі руки постійно потрібні. То одне треба зробити, щось підремонтувати. Був би живий Павло…

Катерина роздумувала. «Так, одній важко будинок утримувати. Спина справді останнім часом спокою не дає. Тиск скаче. Від Вадима толку мало. Він працює цілими днями. У село не заманиш допомогти. Та й не вміє нічого. Все вірно. Тільки боязко якось».

— Боязко мені, дочко. Заважатиму я вам, молодим, – вголос сказала вона.

– Хіба ти стара? Не заважатимеш нам. Вадима вдома практично не буває. Тільки спати приходить. Сашко тебе любить.

– Зараз любить. А скоро виросте…

— Мамо, ми вже квартиру приглянули. Велику, з ремонтом. Упустимо, не знайдемо іншу таку. А іпотека – кабала років на двадцять. Сама розумієш.

— Розумію. – кивнула Катерина.

– Мамо, я тебе ніколи ні про що не просила. Можеш подумати до завтра. – Ображено закінчила розмову Маша.

Рано-вранці, коли за вікнами тільки почало бліднути небо, Катерина напекла пирогів з капустою, з яйцем і зеленою цибулею. А сама все думала, зважувала всі «за» та «проти». “За” виходило більше. “Проти” – тільки те, що сама собі тут господиня. Так задумалася, що трохи пироги не спалила.

Коли прокинулася дочка, похмура та небалакуча, Катерина повідомила, що згодна на продаж будинку. Маша одразу повеселішала.

— Ти збери найнеобхідніше. Посуду у мене багато. Зайвого нічого не бери із собою. – Маша пурхала по будинку як метелик.

Будинок продали швидко, з усім вмістом. Поки дочка із чоловіком продавали свою квартиру, Катерина жила у сина. Опалення, вода, магазини на кожному розі, лікарні – всі блага життя у місті є. Катерина намагалася не думати, не вагатися. Зроблено, продано. Чого вже. Дасть Бог все буде так, як говорила дочка.

Спершу так і було. Наприкінці зими Маша подарувала світу дівчинку. Радості було! Катерина допомагала, гуляла з дитиною, готувала обіди. Гроші, що залишилися від продажу будинку, розділила навпіл. Частину віддала синові. А то недобре, дочці допомагає, а йому нічого не дістається.

Внучка росла. Маша вийшла на роботу. Сашко цілими днями сидів перед комп’ютером чи гуляв із друзями. Не звикла Катерина тинятися без діла. Ледве дочекається, коли всі ввечері зберуться разом. А дочка невдоволено дорікає.

То посуд погано помила, та не туди поставила, нічого неможливо знайти. То телевізор надто голосно працює, то не в тому режимі білизну прала в машині… Якось забула на плиті чайник і заснула у своїй кімнаті. Вода википіла, і він згорів. Маша не думала стримувати роздратування, коли повернулася додому.

– Я куплю чайник. Зараз піду і куплю. – Катерина пішла одягатися, а Маша її не зупинила.

Коли повернулася, почула розмову доньки із чоловіком.

— Що це таке? Так вона нам квартиру спалить. Хропе ночами. Я не висипаюся.

Катерина закусила губу. Зять заступався за неї, але дочка розходилася все більше. Катерина стояла у передпокої і слухала. І шкодувала, що будинок продала. Недарма народна приказка свідчить, що з дітьми бути ближче, треба жити від них подалі. І грошей у неї майже зовсім не лишилося. Витратила все на дочку та квартиру нову. І тепер стала непотрібна. Внучка в сад ходять, онук у школі навчається. А вона, як прислуга, готує, миє, пере.

Захлеснула образа. Дочка розгублено заморгала, коли побачила матір.

— Попереджала тебе, що стара, пам’ять не та, сплю погано. Коли гроші були потрібні, ти лестилася, умовляла мене продати будинок, переїхати до вас жити. А тепер скаржишся чоловікові, що сил у тебе немає, претензії пред’являєш, – говорила Катерина, стоячи у дверях кухні.

— Я так і знала, що дорікатимеш грошима. З тобою не можна розмовляти. Не подобається, йди до синочка свого, – вигукнула їй в обличчя Маша.

Катерина вдягнулась і вийшла з дому. Усю дорогу ковтала сльози і думала, що скаже синові. Сподобалося, як мешкала в нього, поки донька квартиру продавала. Але й у дочки було добре.

Син не здивувався, коли побачив на порозі матір. Зустрів не дуже привітно. Виявляється, Маша тижнів зо два тому дзвонила йому і пропонувала, щоб мама жила по-черзі у них. Катерина ахнула.

— Як перехідний приз, чи що? Я ж будинок із тією умовою продала, що житиму в неї. Я вам все найкраще завжди віддавала. Все до копійки, коли ви вступати вчитися в місто поїхали. А тепер маю на старості років, наче безпритульна блукати між будинками.

— Мам, все утрясеться. Помиритеся. – намагався заспокоїти її син. – Поживи тут. Щоправда, тісно у мене.

Катерина залишилася. Квартира двокімнатна. Син із невісткою спати її поклали на диван у кімнаті своєї доньки Віки. Вертілася Катерина, зітхала всю ніч. Гірко їй було усвідомлювати, що опинилася через свою дурість у такій ситуації.

«Любила. Все найкраще їм віддавала. Працювала не покладаючи рук. Кожну копієчку заощаджувала, копила. Їм і віддала». Вона знову і знову намагалася зрозуміти, коли, коли щось упустила у вихованні дітей, зробила не так.

Вранці у Катерини підскочив тиск. Коли всі розійшлися на роботу та навчання, вона написала синові записку, зібралася та поїхала на вокзал. «Уже краще в чужих житиму, ніж у своїх дітей, як чужа. До баби Ніни поїду. Вона зовсім одна. Я й раніше їй помагала. Не відмовить. А якщо відмовить? Але про це думати не хотілося.

Коли вийшла з автобуса, йшов дрібний колючий дощик. Йшла по розкисшій дорозі повз свій колишній будинок. Серце засмутилося, коли побачила на вікнах свої фіранки. Чоловік сидів на ганку та чистив рибу.

Зупинилася, дивлячись, як у різні боки відлітають лусочки. “Прилипнуть до взуття, по всьому будинку рознесе”. Згадала, як за це лаяла чоловіка. При згадці про нього серце стиснулося від туги та болю. «Якби Павло був живий, не довелося б стояти ось так, перед будинком, що став чужим. Якби…”

– Ви до мене? – гукнув її чоловік, і Катерина здригнулася.

— Я раніше мешкала тут. Це мій дім, — сказала і одразу пошкодувала.

Чоловік відклав рибину, витер руки об штани та підійшов до неї.

– Ви промокли. Ходімо в дім.

– Ні. Мені нічого не потрібно. Я до баби Ніни приїхала. – Катерина зробила крок убік.

– Баба Ніна відійшла до Бога півроку тому, – сказав чоловік.

– Як?! – Катерина похитнулася.

Чоловік підтримав її під руку і повів до ґанку.

Катерина з подивом помітила, що в будинку все лишилося на колишніх місцях. Вона мала почуття, що вона повернулася додому. І дім чекав на неї. Розплакалася і все розповіла цій зовсім чужій людині, новому господареві її старого будинку.

– Знаєте що. Я тут не мешкаю постійно. Приїжджаю відпочити. Адже я народився в селі. Через два дні я мушу повернутися до міста, на роботу. Живіть тут. Мені буде приємно приїжджати сюди, коли в хаті тепло, натоплена грубка, і пахне пирогами. Ви не завадите, навпаки. – Поспішно додав він, побачивши, що Катерина готова заперечити.

– У мене нікого немає. Дружини і доньки не стало давно. Адже вам нікуди йти. – Він не питав, а стверджував. – За місяць приїду, подивимося, що можна зробити.

Катерина погодилася. Вирішила, що краще жити у своєму старому будинку на правах гості, ніж повернутися до дітей і ходити від дому до дому, як неприкаяна.

А далі – час покаже.

You cannot copy content of this page