Наречена пожартувала й запросила на весілля ворожку, а та через годину вказала пальцем на свекруху й сказала, що в неї є таємниця. Не встигли гості отямитись, як виявилося, що таємниць у залі набагато більше, ніж одна, а головна з них сидить за дев’ятим столом у жовтій краватці. Фінал цієї історії здивував навіть саму ворожку.
Марта Іванівна вже збиралася згортати розкладку з хустками, коли до неї підійшла дівчина в білих кросівках.
— Ви ж ворожка? — спитала вона, роздивляючись чорну хустку й сушені трави в мішечках. — Мене звати Дарина. У мене за два дні весілля, хочу здивувати гостей. Приходьте поворожити. Тільки кажіть те, що побачите, нічого не вигадуйте.
— Я не клоун, дитино, — спокійно відповіла Марта Іванівна.
— Я заплачу п’ять тисяч гривень, — не здавалася Дарина. — І вас нагодують.
Марта Іванівна хотіла відмовитися, але раптом перед очима щось попливло. Вона побачила цю дівчину в білій сукні. Дарина сміялася, а на подолі в неї розпливалася світла пляма. Поруч стояв чоловік у жовтій краватці й чомусь тримав пальці біля вуха, ніби слухав.
Видіння зникло так само швидко, як з’явилося.
— Дайте мені два дні подумати, — тихо сказала вона.
— Дам, — зраділа Дарина й залишила візитку з адресою ресторану.
Марта Іванівна працювала колись шкільною вчителькою, а на пенсії почала ворожити. Люди казали, що в неї «легка рука», хоч сама вона не була певна, звідки береться її здатність. Іноді вона просто добре бачила людей: хто в чому бреше, хто чого боїться. А іноді в неї дзвеніло у вухах, і перед очима виникали картини. Тоді вона мовчала й чекала, поки вони стануть зрозумілими.
На весілля вона таки пішла. У чорному одязі вона виглядала серед кульок і квітів, як ворона на торті.
Весілля гуляли в ресторані. Дарина зустріла її біля входу, весела й розпашіла, і одразу ж оголосила в мікрофон:
— Дорогі гості! Сьогодні кожен, хто захоче, зможе дізнатися свою долю!
Зал завмер, а потім вибухнув оплесками. До маленької кімнати біля сцени одразу вишикувалася черга з жінок у святкових сукнях. Марта Іванівна сідала навпроти кожної, брала долоню в руки й казала простими словами те, що було видно й без карт:
— У вас скоро зміниться робота, і це на краще.
— У вашої доньки є хлопець, який вам не подобається, а ви йому подобаєтеся. Не сваріться.
— Ви давно не їли того, що любите. Приготуйте собі сьогодні на вечерю.
Жінки виходили зворушені й дзвінко ділилися враженнями. Лише двоє людей у залі не підійшли: мати нареченого Валентина Петрівна й мати нареченої Оксана Миколаївна. Вони сиділи за різними кінцями головного столу й мовчки дивилися одна на одну, як шахісти перед партією.
— Тут у нас, схоже, холодна війна, — прошепотіла Марта Іванівна жінці, яка вийшла від неї.
— Та ну, — відмахнулася та. — Просто свахи знайомилися місяць, і вони ще не звикли.
Марта Іванівна кивнула, а сама спостерігала. Вона помітила дві речі. Перша: Валентина Петрівна, висока й статна жінка в темно-синьому костюмі, кілька разів машинально торкалася сумочки, ніби перевіряла, чи на місці вона. Друга: за дев’ятим столом сидів чоловік років сорока в сірому костюмі й жовтій краватці. Він мало їв, багато спостерігав і раз у раз підносив руку до вуха.
Марті Іванівні стало холодно. Це був саме той чоловік із видіння.
Вона вийшла в зал, підійшла до розпорядниці й тихо запитала:
— Скажіть, будь ласка, той чоловік у жовтій краватці, з дев’ятого столу, чий це родич?
— З боку нареченого, — впевнено відповіла розпорядниця.
Марта Іванівна пішла до Дарининої подруги, подружчи нареченої, і спитала те саме.
— Це з боку нареченого, — повторила та. — Мабуть, якийсь далекий дядько.
Тоді вона пішла до батька нареченого, огрядного чоловіка з усмішкою, і той, не вагаючись, сказав:
— Та то від наречених. Колега Оксани Миколаївни, здається.
Марта Іванівна відчула, що ось-ось знайде нитку. Кожна сторона вважала його родичем іншої.
Вона повернулася до кімнатки, де на неї вже чекала Дарина з келихом шампанського й червоними щоками.
— Ну як? — шепнула вона. — Подобається публіці?
— Дарино, ти знаєш чоловіка в жовтій краватці?
— В якій? — Дарина озирнулася на двері. — У зеленій бачила, у бордовій теж. Жовтої не пам’ятаю.
— Він сидить за дев’ятим столом. Не твій, не Максима. І, схоже, не гість.
— Може, друг кого-небудь…
— Дарино, — повільно сказала Марта Іванівна, — я бачила його ще на ринку, до нашої зустрічі. Це не гість. Він тут працює.
Дарина насторожено поставила келих.
— Що значить «працює»?
— Скоро дізнаємося, — відповіла Марта Іванівна й поправила хустку. — Але мені потрібна твоя допомога. Скажи ведучому, що гадалка готова зробити спільне пророцтво. Для всіх.
— Зараз? — розгубилася Дарина.
— Саме зараз. Поки торт не виносять.
Ведучий Славко, жвавий чоловік у блискучому жилеті, вхопився за ідею, як за повітряну кульку.
— Шановні гості! — гукнув він у мікрофон. — А тепер на сцену запрошується наша таємнича Марта Іванівна! Вона скаже те, що не під силу навіть нашому тамаді!
Зал заплескав. Марта Іванівна повільно вийшла, але не на сцену, а в центр зали, між столами. Вона пройшла повз родичів, повз танцюристів, повз тітку з відром олів’є й зупинилася біля головного столу. Музика ще грала, але стало так тихо, що було чути, як хтось поставив келих.
Вона підійшла до Валентини Петрівни й показала на неї рукою.
— Ви, — сказала вона. — Вам є що приховувати.
Кілька людей засміялося, але сміх одразу обірвався. Валентина Петрівна не зворухнулася. Вона дивилася на ворожку згори вниз, хоч була трохи нижча.
— Що саме? — тихо спитала вона.
— Вчора ввечері ви передали конверт чоловікові в жовтій краватці, — чітко промовила Марта Іванівна. — Не з подарунком. З грошима й дорученням.
Зал вдихнув разом.
— Це що, жарт? — запитав наречений Максим, підводячись з-за столу. — Мамо?
— Не звертай уваги, — різко мовила Валентина Петрівна. — Це ворожка. Вигадує.
— Я ніколи не вигадую, — спокійно відповіла Марта Іванівна. — Але щоб бути чесною, мушу сказати: ви тут не єдина.
Вона повернулася до Оксани Миколаївни, показала й на неї, і та зблідла так різко, ніби її облили кефіром.
— Ви теж, — додала Марта Іванівна. — Тільки ваш конверт був у вівторок, і, здається, трохи товщий.
У залі стало дуже тихо. Усі дивилися то на одну сваху, то на іншу. Потім хтось з останніх столів вимовив півголосом:
— Ой.
— Ви нас вистежували? — сказала Дарина, пробираючись до столу.
— Нікого ми не вистежували! — вигукнула Оксана Миколаївна.
— Я просто хотіла дізнатися, з ким ми родичаємося, — одночасно мовила Валентина Петрівна.
— Хвилиночку, — вклинився Максим. — То у вас обох була одна й та сама ідея?
Тут за дев’ятим столом хтось різко відсунув стілець. Чоловік у жовтій краватці підвівся й спробував непомітно обійти ряд гостей. Але в проході вже стояла подружка нареченої, а за нею ще двоє хлопців із Максимових друзів.
— Куди ви? — спитав один із них. — Торт ще не різали.
Чоловік зупинився й видихнув.
— Мене звати Ігор, — сказав він, і голос у нього був схожий на голос людини, яка вперше в житті потрапила на власне викриття. — Я приватний детектив.
— Що-о-о? — протягнула тітка з олів’є.
— Валентина Петрівна найняла мене місяць тому, — зізнався Ігор, дивлячись у підлогу. — Перевірити родину нареченої: чи є борги, чи нема в родині чогось дивного, чи не поклала око мама нареченої на квартиру Максима. А через два тижні зателефонувала Оксана Миколаївна й попросила перевірити родину нареченого: чи немає сумнівного минулого, чи не пиячить батько, чи не збирається мама нареченого селитися в молодих.
— То ви працювали на обох? — не повірила Дарина.
— Так, — винувато відповів Ігор. — Мені ніхто не казав, що це одна й та сама весілля.
— Але ж у вас на візитці написано «Родинні розслідування», а не «Родинні розслідування й зради», — буркнув батько нареченого.
— Я пояснював, що пропоную пакет «Весілля», — зітхнув Ігор. — Три тисячі за кожен день спостереження. Знижка десять відсотків, якщо клієнти нічого не знають одне про одного.
— Так ви ще й знижку давали! — сплеснула руками Оксана Миколаївна.
— А що там у звіті? — одразу спитала Валентина Петрівна й тут же прикусила язика.
Ігор помовчав.
— Звіт я писав один і той самий. Для обох.
— Як один і той самий? — не зрозуміла Оксана Миколаївна.
— Мені не вистачало часу на два окремі, — зізнався він. — Але там нічого страшного. Обидві родини порядні, без боргів, без таємниць. У батька нареченого була історія з гаражем у дев’яносто п’ятому, але то давно закрита справа. У вас, Оксано Миколаївно, є дядько, який тримає козу в ванній. Це єдине дивне, що я знайшов.
— Це була гарна коза, — пробурмотіла вона.
— А в мене що? — спитала Валентина Петрівна з викликом.
— У вас, — кашлянув Ігор, — вдома три крамниці кави з корицею, які ви закуповуєте кожного місяця. І ви у вівторок поцілували фотографію актора з турецького серіалу. Це я бачив із вікна, вибачте.
У залі хтось не витримав і засміявся. Потім ще один. Через хвилину сміялися всі, навіть ведучий Славко, який підтримував мікрофон обома руками, щоб не впустити від реготу.
— Тобто ви пів місяця дивилися, як я цілую фотографію? — обурилася Валентина Петрівна, але в голосі в неї було більше збентеження, ніж гніву.
— Я хотів, щоб ви знали, — сказала Оксана Миколаївна, — що я теж не ідеальна. Я теж підозрювала, що ви захочете жити в нас.
— Ото ж бо, — відказала Валентина Петрівна. — А я думала, що ви хочете жити в нас.
Дарина стояла, схрестивши руки, і дивилася то на одну, то на іншу.
— Тобто вам обом так сильно сподобалося мене лякати, що ви найняли одного детектива? — спитала вона. — Ви навіть не домовилися між собою?
Свахи переглянулися. Потім Валентина Петрівна повільно вимовила:
— Мабуть, ми обидві бояться того самого.
— Чого?
— Що діти будуть нещасні.
У залі запала коротка пауза. Марта Іванівна тихо додала:
— А це вже не пророцтво. Це просто людська правда.
Дарина раптом заговорила зовсім іншим тоном.
— Тоді, Ігоре, — сказала вона, повернувшись до детектива, — мені теж треба сказати вам одну річ.
— Яку? — насторожився він.
— Ви й мені звіт надсилали. Про Максима.
Наступної миті тиша стала такою, що було чути, як у колонці крекнув мікрофон.
— Що?! — вигукнув Максим. — Дарино, ти мене теж перевіряла?
— А ти? — спитала вона, дивлячись йому у вічі.
Максим почервонів, потім махнув рукою й зізнався:
— Я теж. Тільки Ігор писав мені про тебе.
Ігор підняв руки, ніби здавався в полон.
— Я ж казав: пакет «Весілля». Чотири клієнти. Знижка п’ятнадцять відсотків. — Він глянув на панікуючих гостей і сумно додав: — Я заробив на цьому шістдесят дві тисячі гривень. Мені навіть незручно.
— Йому незручно! — вигукнула тітка з олів’є.
— Тобто весь цей час, — повільно промовила Марта Іванівна, — найтаємничішою людиною на весіллі був чоловік, який чотири рази писав той самий звіт?
— Тільки двічі змінював вступ, — уточнив Ігор.
Сміх у залі був такий, що зашурхотіли серветки. Ведучий Славко нарешті прийшов до тями й урочисто проголосив:
— Дорогі гості! Прошу в нашу родину: детектив Ігор! Єдиний гість, чиє перебування на весіллі оплатили всі чотири сторони!
Усі заплескали. Хтось підніс Ігореві келих, хтось підсунув стілець, а Валентина Петрівна кивнула йому з притиском:
— Сідайте, Ігоре. Ви сьогодні заслужили гарячу страву.
— Але документи на вас, — докинула Оксана Миколаївна, — ми перевіримо самі.
— Це справедливо, — погодився Ігор.
Музика заграла знову. Ведучий оголосив перший танець свах, і ті вперше за вечір рушили на паркет, невпевнено, ніби на мінне поле, але вже без ворожих поглядів. Максим із Дариною стояли осторонь і сміялися.
— Ми обоє такі дурні, — сказала Дарина.
— Так, але ми дурні, які вчасно все з’ясували, — усміхнувся Максим.
Саме тоді офіціанти винесли торт. Це був великий триярусний шедевр із білого крему й цукрових лебедів. Дарина з Максимом узяли ніж, нахилилися, і хтось зі святкового хаосу різко штовхнув її ззаду. Вона вигукнула, крем розтікся, і білий шматок упав просто на подол сукні.
— Ой! — зойкнула Дарина й розреготалася. — Ну ви ж подивіться!
На білому атласі залишилася світла пляма, схожа на хмарку. Марта Іванівна підійшла й подивилася на неї так, наче нарешті побачила знайомий малюнок.
— Це вона, — тихо сказала вона. — Це я й бачила.
— Яку пляму? — не зрозуміла Дарина.
— На ринку. Ти стояла в сукні й сміялася, а на подолі була така сама пляма. Тільки я думала, що це щось погане.
— А це просто торт, — сказала Дарина.
— Так, — всміхнулася Марта Іванівна. — Мабуть, просто торт.
Пізно ввечері, коли гості вже розходилися, вона сиділа в кімнатці біля сцени й складала в торбу хустки й мішечки з травами. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Ігор, уже без краватки. Жовта краватка була недбало засунута в кишеню.
— Вибачте, — сказав він. — Можна на хвилинку?
— Заходьте, — кивнула вона.
— Звідки ви знали? Про конверти, про мене?
Марта Іванівна склала останню хустку.
— Я бачила, як ви торкалися вуха, — сказала вона. — Там у вас було слухове пристосування. Дві жінки, які дивилися на вас кожні п’ять хвилин. Двоє гостей, які говорили, що ви «з іншого боку». А ще ваша краватка.
— Краватка?
— Чоловіки, які хочуть бути непомітними, не носять жовте, — усміхнулася вона. — Вона була схожа на сигнальний вогник.
— Тобто це не були видіння? — із полегшенням і трохи з розчаруванням спитав Ігор.
— Вогник я й справді бачила на ринку, — відповіла вона. — Це було видіння. Не знаю, чому саме ви, але воно привело мене до вас. А все інше… — вона знизала плечима. — Усе інше я просто дивилася очима.
Ігор довго мовчав, потім дістав із кишені конверт.
— Це вам.
— Що це?
— П’ять тисяч гривень. Від мене. Я, мабуть, мав би їх повернути клієнтам, але вони все одно не візьмуть. Тоді хоча б вам: за ваш візит і за те, що ви зберегли мені репутацію.
— Я ж вас викрила.
— Так, — зітхнув він. — Але якщо детектив викритий на весіллі, а всі сміються, то репутація ніби навіть зросла.
Марта Іванівна взяла конверт, подумала й повернула його назад.
— Віддайте їх молодим на подарунок, — сказала вона. — А від мене їм порада: не наймайте більше нікого. Нехай просто розмовляють одне з одним.
— Передам, — пообіцяв Ігор.
Вона вийшла з ресторану в прохолодну осінню ніч. Над містом висів місяць, десь далеко ще лунала музика. До зупинки було п’ять хвилин ходу.
Через тиждень Марта Іванівна сиділа на своєму місці біля ринку, коли до неї підійшла жінка в темно-синьому костюмі й з акуратно зачесаним волоссям.
— Я Валентина Петрівна, — сказала вона. — Пам’ятаєте мене?
— Ще б пак, — кивнула Марта Іванівна.
— Я хотіла сказати, — вона хвилинку мовчала, а потім випалила: — Мені тепер соромно, що я нічого не розуміла. Ви мені тоді сказали правду, перед усіма.
— Я нічого не казала, що ви самі не знали.
— Саме так. — Валентина Петрівна невпевнено усміхнулася. — А ще я хотіла вам подякувати. Ми з Оксаною тепер щонеділі п’ємо каву. Вона приносить пиріг, я каву з корицею. Виявилося, що в нас однакові серіали.
— А коза? — спитала Марта Іванівна.
— Коза, — зітхнула Валентина Петрівна, — тепер живе в Оксаниного дядька вже не у ванній. Він збудував їй дерев’яний будиночок.
— Це добрий знак.
— Я теж так думаю, — сказала Валентина Петрівна й простягнула долоню. — А тепер, якщо ви не проти, погадайте мені. Тільки по-справжньому. Без конвертів.
Марта Іванівна взяла її руку, дивилася на неї довго й уважно, а потім усміхнулася.
— Ви скоро станете бабусею, — сказала вона. — І до того, мабуть, станете вдвічі ласкавішою до сусідів.
— Ви це бачите чи просто вгадуєте? — прищурилася Валентина Петрівна.
— А я вам скажу так, — відповіла Марта Іванівна. — Ті, хто вміє дивитися, зазвичай бачать те, що відбудеться. А ті, хто вміє слухати, роблять так, щоб воно сталося.
