Я п’ять років намагалася бути поруч. І ось тепер через те, що розповіла внуку правду про його батька, мені кажуть, що я більше не потрібна.
— Ніко, здраствуй! Ну нарешті я до тебе додзвонилася…
— Ой, Анно Юріївно, здраствуйте! Я бачила, що ви телефонували, але не могла відповісти, вибачте. Планувала ввечері передзвонити… Щось трапилося? Щось термінове?
Голос колишньої невістки Вероніки звучав спокійно і навіть трохи байдуже, попри те що та начебто виявила занепокоєння. Планувала вона ввечері передзвонити, ага… Останнім часом Ніка частенько не брала слухавку, коли телефонувала Анна Юріївна. І передзвонювала потім далеко не завжди.
— Та ні, нічого не трапилося. Як ти, Ніко? Як діти?
— Спасибі, Анно Юріївно, все гаразд. Усі здорові, школа нарешті почалася. Тож діти тепер при ділі. З Мишком сіли уроки робити щойно. Соня, на щастя, сама вчиться, я за нею й не стежу особливо. Все-таки восьмий клас.
— Зрозуміло… Ніко… А ти пам’ятаєш, який завтра день?
— Який? — машинально запитала колишня невістка.
Анна кілька секунд помовчала, а потім тихо промовила:
— Завтра п’ять років, як Максима немає.
На тому кінці слухавки повисла тиша. Ніка завмерла. Потім тихо сказала:
— Точно.
Анна відчула, як усередині все обірвалося.
— Ти забула?
— Я не забула Максима, — швидко відповіла Ніка. — Я дату забула. Це різні речі…
Анна Юріївна сиділа у себе на кухні й відчувала знайомий біль у грудях. Там, у невістки, тривало звичайне життя. Тільки для неї п’ять років тому все зупинилося.
— Я завтра поїду на кладовище, — сказала вона. — Як завжди.
— Добре.
— А… ти не хочеш приєднатися? Може, дітей візьмеш?
Ніка помовчала.
— Не знаю, Анно Юріївно. Я думаю, навряд чи вийде. Діти в школі, у Соні контрольна. Я працюю. У Роми завтра теж складний день… Загалом, побачимо.
Анна кивнула. Усе зрозуміло. Рома. Вона не була проти того, що в Ніки з’явився чоловік. Зрештою, а як інакше? Ніка молода жінка, їй тридцять вісім, і звісно Анна не думала, що невістка після того, як нестало чоловіка буде все життя одна.
Анна навіть намагалася нормально ставитися до Романа. Він не був поганою людиною. Не ліз у стосунки з нею, дітей не ображав, іноді допомагав Міші з уроками, возив їх на машині. Коли в Соні зламався ноутбук, саме він його полагодив.
Але п’ять років — замало. Принаймні для Анни.
…Сина її Максима нестало п’ять років тому у вересні.
Звичайна автомобільна пригода на трасі. Він повертався з роботи, дорога була мокра, попереду хтось різко загальмував. Анна потім багато разів прокручувала в голові деталі, хоча ніхто до пуття не міг пояснити, як саме все сталося.
Синові було тридцять шість. У нього залишилися дружина Вероніка і двоє дітей. Соні тоді було десять, Миші — чотири.
Анна досі пам’ятала перший вечір після похорону. Ніка сиділа на кухні, обхопивши руками чашку, і дивилася в одну точку. Миша бігав по квартирі з машинкою і не розумів, чому дорослі весь час плачуть.
Анна тоді приїхала до них із сумками їжі. Глянула на невістку й сказала:
— Ніко, я побуду у вас.
— Навіщо?
— Просто побуду.
— Як хочете… — Ніка подивилася на неї й раптом розридалася.
Після цього Анна прожила у них кілька тижнів. Забирала Мішу із садочка, водила Соню до школи, готувала їжу. Ніка перший час взагалі майже нічого не могла робити. Анна розуміла її. Вона й сама не могла прийняти, що більше ніколи не почує: «Мам, ти чого знову мені телефонуєш? Я зайнятий».
А через кілька місяців довелося вирішувати ще й питання з квартирою.
Квартира належала Максиму. Анна могла оформити свою частку спадщини. Але вона відмовилася.
— Мені нічого не треба, — сказала вона нотаріусу. — Хай дітям залишиться.
Ніка тоді плакала.
— Спасибі вам, Анно Юріївно. Я вам дуже вдячна, правда. Я цього ніколи не забуду.
— Не треба мені нічого, Ніко. Просто дітей підніми.
Ніка уткнулася їй у плече й заплакала. Тоді Анна гладила її по волоссю і навіть подумати не могла, що через п’ять років вони будуть почуватися чужими людьми…
…Спочатку вони їздили на кладовище разом, і досить часто.
Соня приносила квіти, Міша ще маленький був, бігав між могилами й ставив запитання. Анна розповідала дітям про Максима.
— А тато в дитинстві добре вчився? — питав Миша.
— Погано. Особливо з мови.
— А чому?
— Бо був такий самий упертий, як ти.
Ніка іноді усміхалася. А потім раптом поїздки на кладовище майже припинила.
— Анно Юріївно, нам усім тяжко там. Соня потім сама не своя, та й Мишко теж весь схвильований…
Анна продовжувала їздити сама. Вона не вимагала, щоб Ніка обов’язково їхала. Але в глибині душі все одно чекала. Адже Максим був її чоловіком. Батьком її дітей.
А потім з’явився Рома. Хоча сталося це не відразу. Майже три роки Ніка була одна. Анна навіть шкодувала її.
А потім Ніка зателефонувала й сказала:
— Анно Юріївно, я хотіла поговорити. Рома хороший. Я розумію, як це виглядає…
— Як?
— Начебто я Максима забула.
— А ти забула?
Ніка довго мовчала.
— Ні. Але я хочу жити.
Анна тоді відповіла:
— Живи.
І справді намагалася прийняти. Тільки їй було важко дивитися, як поступово з квартири зникають речі Максима. Старий письмовий стіл. Одяг. Фотографії. Книги.
Анна одного разу не витримала:
— Навіщо ти все це прибрала?
— Бо… життя триває. І я хочу, щоб діти звикли до нормального життя.
Максим поступово зникав не лише з життя Ніки. Він зникав із життя власних дітей. Нещодавно Міша сказав їй:
— Бабусю, а тато мені сказав, що купить мені самокат!
Анна відчула укол у серці:
— Тато?
— Ну, тобто Рома… — схвильовано поправився хлопчик.
Анна тоді не стала акцентувати увагу на цій фразі. Вона розуміла, що Міша був зовсім маленьким, коли Максима нестало. Він майже не пам’ятав батька. І все-таки почути це було важко.
Наступного дня Анна приїхала до Ніки з коробкою старих фотографій.
— Що це?
— Та ось знайшла у себе. Тут Максим маленький. Ось це йому років сім. А тут він такий, як Мишко, у третьому класі… А ось це вже в інституті. Візьми.
Ніка подивилася на фотографії.
— Навіщо?
— Ну, подивіться з дітьми. Хай вони знають, яким він був.
Ніка втомлено зітхнула.
— Анно Юріївно, ну навіщо ви знову починаєте? Щоразу, коли приходите, розмова зводиться до Максима.
— Бо він був твоїм чоловіком і їхнім батьком!
— Був. Я не заперечую.
— Тоді чому Міша називає Рому татом?
Ніка різко підвела очі.
— Бо він його так відчуває. Батька свого він, на жаль, майже не пам’ятає.
— Отже, треба нагадувати.
— Навіщо?
Анна не чекала цього запитання.
— Як навіщо?
— Я не хочу щоразу пояснювати дев’ятирічній дитині, що людина, яку він майже не пам’ятає, була його справжнім татом, а той, хто щодня поруч, начебто не тато. А просто Рома…
— Але це правда! Максим був його батьком.
— Біологічно — так. Але батько для дитини — це не лише той, чиє прізвище стоїть у свідоцтві про народження.
Анна відчула, як у неї затремтіли руки.
— А Рома, отже, батько?
— Для Міші зараз так.
— А якщо завтра Рома піде? Ти не думала про це? Ну, якщо раптом у вас не складеться? Що тоді?
Ніка замовкла.
— Не знаю.
— Ось саме.
— Анно Юріївно, і що тепер? Ви хочете, щоб я взагалі більше ні з ким не будувала життя? Щоб разом із дітьми ми щонеділі ходили на кладовище й жили спогадами?
— Я хочу, щоб вони знали свого батька!
— Вони знають!
— Ні, Ніко. Вони знають, що в них колись був якийсь Максим. А я хочу, щоб вони знали, що це була жива людина. Що він їх любив. Що Соня в нього на руках засинала. Що Мішу він тягав на плечах. Що збирався влітку повезти їх на море…
Ніка заплющила очі.
— Я все це пам’ятаю.
— Тоді чому дітям не розповідаєш?
— Бо я не хочу жити минулим.
Анна нічого не відповіла.
Наступного дня Анна вранці приїхала на кладовище одна. Поставила квіти, протерла фотографію на пам’ятнику й довго сиділа на лавці. Ніку вона не чекала. Після їхньої розмови стало зрозуміло, що чекати безглуздо.
Але ввечері Ніка сама зателефонувала.
— Анно Юріївно, ви завтра Мішу зможете забрати зі школи?
— Зможу. А що?
— Нам із Ромою треба затриматися після роботи. Години на дві. У колеги ювілей, вона запросила відзначити.
Анна помовчала. Ось як. На чужий ювілей сходити можливість знайшлася… Але говорити вголос нічого не стала.
Наступного дня Анна забрала Мішу зі школи. Вдома хлопчик раптом запитав:
— Бабусю, а ти на кладовище їздила, так? Де тато похований.
— Їздила, малий.
— А чому я його майже не пам’ятаю?
— Ти маленький був.
Анна дістала стару фотографію. Міша довго розглядав знімок.
— А чому мама ніколи про нього не розповідає?
— Бо їй тяжко.
— А тобі не тяжко?
— Тяжко. Але я все одно хочу пам’ятати.
Міша подивився на фотографію ще раз.
— Бабусю, а інші фотки в тебе є? Де тато маленький?
— Звісно! — ожила Анна Юріївна. — Хочеш подивитися, який він був у дев’ять років?
Потім вони довго сиділи на дивані, гортали альбоми й розмовляли. Увечері Ніка приїхала за сином і побачила стопку старих альбомів на столі.
— Це що?
— Він запитав про батька.
— Анно Юріївно, я вас дуже прошу. Не треба більше вести такі розмови.
— А що я мала сказати? Що його тато — Рома?
— Я не просила вас говорити неправду.
— А я й не хочу, щоб моєму внуку брехали.
— Йому ніхто не бреше. Міша не повинен відчувати, що зраджує когось, якщо любить Рому.
Анна різко поставила чашку на стіл.
— Це ти зробила все, щоб діти про нього забули.
— Усе? Я п’ять років одна їх ростила!
— Не одна.
— Гаразд. Не одна. Ви допомагали, я цього не забуваю. Ви віддали нам квартиру, приїздили, сиділи з дітьми. Але це не дає вам права виховувати їх так, як вважаєте правильним. Я їхня мати. Я сама вирішу, коли і що їм розповідати.
— А якщо я буду мовчати, Максим зовсім зникне.
— Для вас він не зникне. Але Міша не зобов’язаний носити в душі ваше горе.
— Це не моє горе. Це пам’ять про його батька!
— Анно Юріївно… Після ваших розмов він третю ніч погано спить. Цілими днями розпитує про смерть, про могили, про похорон… Плаче, що ми всі помремо.
Анна нахмурилася.
— І ти думаєш, це через мене?
— Я думаю, що раніше він не дуже розумів, що означає смерть. А тепер боїться її.
— А я думаю, що ти занадто довго робила вигляд, ніби її не було.
Кілька секунд вони молчали.
— Анно Юріївно, — нарешті сказала Ніка, — вам поки краще не приходити до нас.
— Ти мене виганяєш? Після всього, що я для вас зробила? Квартиру тобі віддала!
Ніка на секунду завмерла.
— І я вам вдячна. Але це не дає вам права вирішувати за мене, як виховувати мого сина.
— А тепер ти мене ще й із квартири мого сина виганяєш?
— Це і моя квартира теж.
Анна зблідла.
— Звісно. Тепер уже тільки твоя.
— Не треба так.
— А як треба? Я п’ять років намагалася бути поруч. І ось тепер через те, що розповіла внуку правду про його батька, мені кажуть, що я більше не потрібна.
— Ви потрібні. Але дитину лякати не треба. Це ненормально, що Міша став боятися засинати.
Анна взяла сумку, одяглася й вийшла з квартири.
Спускаючись сходами, вона думала: чи має вона право говорити внуку правду про батька, якщо ця правда завдає йому страху? Чи Ніка, захищаючи дитину від минулого, сама позбавляє його права знати людину, яка дала йому життя?
І якщо Анна справді переступила межу — чи не занадто легко Ніка забула, кому п’ять років тому довіряла своїх дітей і хто віддав їй квартиру власного сина?
