Наречена вже стояла біля церкви, коли стара баба Ївга раптом висмикнула з її вінка гілочку барвінку й стиснула її в зморшкуватому кулаці.
Соломія навіть не встигла відсторонитися. Навколо гомоніли гості, десь поряд тюкав скрипаль, а в повітрі пахло воском і мокрою після дощу травою.
– Дитино, ти ще не знаєш, що ця квітка може розповісти про твою долю, – прошепотіла старенька й нахилилася так близько, що Соломія відчула запах м’яти з її хустки.
– Бабусю, віддайте, будь ласка. Це частина вінка.
– Частина вінка, а не частина тебе. Барвінок не в’яне, бо не вміє брехати. А ти вмієш.
Соломія завмерла. Жінка дивилася на неї світлими, майже прозорими очима, і в цьому погляді не було ні злості, ні глузування, лише спокійна впевненість.
– Що ви таке кажете, – тихо мовила наречена. – Ми з вами навіть не знайомі.
– Знайомі чи ні, а я бачу, що в тебе в сумочці лежить лист. І що Марко про нього не знає.
Перш ніж Соломія знайшла, що відповісти, до них підлетіла мати, Ганна Петрівна, у новій бежевій сукні, яку вона приміряла чотири рази.
– Соломіє, що тут відбувається? Усі чекають. Піп уже двічі виглядав у двері.
– Нічого не відбувається, мамо.
– А чому в тебе обличчя біле, як скатертина? І хто це тобі вінок порушив?
– Я тільки хотіла допомогти, – спокійно озвалася баба Ївга й поклала гілочку на свою долоню. – Дівчина хвилюється. Буває.
– Ви чия будете? – підозріло спитала Ганна Петрівна. – Я вас не запрошувала.
– Мене ніхто не запрошував. Я просто живу в цьому селі довше, ніж ця церква стоїть без ремонту.
Мати відкрила рота, щоб відповісти, але її покликала з другого боку подвір’я сестра нареченої, Леся, яка вже махала рукою з-під хустки.
– Мамо, ідіть сюди. Там знову Докія Степанівна щось вигадала.
Ганна Петрівна зітхнула так, наче несла на плечах мішок картоплі, і попрямувала до гурту, де стояла свекруха Соломії.
Докія Степанівна була жінкою високою, прямою, з тим виразом обличчя, з яким дивляться на борщ, у якому забули посолити.
– Ганно Петрівно, – почала вона, ледь стримуючи голос, – я вчора просила, щоб рушники вишили червоним хрестиком. А тут що?
– Тут вишито чорним і червоним разом, як і заведено в нашій родині.
– Заведено у вашій родині, а Марко виріс у моїй.
– Ваш Марко виріс, щоб одружитися з моєю дочкою, а не для того, щоб ви тут вказували, що кому вишивати.
– Я нікому нічого не вказую. Я лише кажу, що у нас так не роблять.
– А ми не у вас, Докіє Степанівно. Ми біля нашої церкви.
– Біля церкви, яку, між іншим, ремонтували на гроші мого чоловіка.
– Он як. А я думала, що на гроші всієї громади.
Леся стояла поруч і дивилася то на одну, то на другу, мов на тенісний матч.
– Може, не тут, – неголосно підказала вона. – Люди ж слухають.
– Нехай слухають, – відрізала Докія Степанівна. – Правду ніколи не соромно казати.
– А яка ж це правда? – відразу підхопила Ганна Петрівна. – Що ви від самого початку були проти цього весілля?
– Я не була проти. Я просто думала, що Марко заслуговує на дівчину, яка знає, чого хоче.
– А моя Соломія, виходить, не знає?
Ця фраза зависла в повітрі, і навіть скрипаль на мить зупинився.
Тим часом Соломія стояла осторонь, стискаючи в долонях букет. Баба Ївга ще була поруч, але більше нічого не казала, лише вертіла в пальцях зелену гілочку.
– Віддайте мені її, – повторила дівчина.
– Заберу її з собою. Вона мені потрібніша.
– Чому?
– Бо колись я теж стояла біля цих дверей. У білій сукні. І в мене в кишені лежав квиток на потяг.
Соломія підвела очі.
– І що ви зробили?
– Пішла до вівтаря. І все життя дивилася у вікно на дорогу. Я не кажу тобі, що робити, дитино. Я кажу лише, що барвінок живе довго, а життя без правди ще довше.
Старенька розтиснула кулак, випустила гілочку на землю й пішла вздовж огорожі, спираючись на ціпок. Соломія нахилилася, підняла листочки й швидко сховала їх у кишеню сукні.
Тут із дверей церкви вийшов Марко. Він був у темно-синьому костюмі, трохи тісному в плечах, і в нього трусилися руки.
– Соломіє, ти де пропала? Данило вже три рази питав, чи ти не втекла.
– Я нікуди не втекла.
– Добре. А чому в мами твоєї й моєї такі обличчя, ніби вони зараз почнуть метати блискавки?
– Бо вони вже почали.
Марко озирнувся. Докія Степанівна щось різко пояснювала Ганні Петрівні, жестикулюючи рушником, а та в відповідь махала хусткою, як прапором капітуляції, якої не збиралася оголошувати.
– Це через рушники? – з жахом перепитав він.
– Це не лише через рушники.
– Слухай, ми ж домовлялися. Нічого не вирішувати сьогодні, просто пройти це день.
– Марку, мені треба тобі дещо сказати.
– Зараз? Перед самою церквою?
– Саме зараз.
Він дивився на неї, і вона бачила, як у нього напружується щелепа, як це бувало завжди, коли він намагався не сердитися.
– Кажи.
Соломія витягла з сумочки складений навпіл конверт.
– Це відповідь із Львова. Із університету. Мене прийняли на магістратуру.
– Але ти ж не подавала.
– Подавала. У березні. Не сказала тобі.
Марко мовчав так довго, що вона встигла почути, як десь на дзвіниці шамкає голуб.
– У березні, – повторив він нарешті. – Тобто тоді, коли ми обговорювали, де будемо жити. Коли я питав тебе, чи не хочеш залишитися тут, у нас, і ти сказала, що хочеш.
– Я тоді справді так думала.
– А потім передумала й нічого не сказала.
– Я не знала, як сказати.
– Словами, Соломіє. Звичайними словами. Я б зрозумів.
– Ти б не зрозумів. Ти б образився й почав переконувати, що тут нам буде краще.
– А тобі там було б краще?
– Не знаю. Але хотіла хоча б спробувати.
– Тож ти збиралася вийти за мене, а потім поїхати?
– Я збиралася тобі розповісти. Просто не встигла.
– Чотири місяці не встигала.
– Ти теж не завжди говориш мені все.
– Це що має означати?
– Те, що ти продав ділянку за городами, яку нам обіцяв тато Олекса. Тієї, що під будинок.
Марко відступив на крок, наче його штовхнули.
– Хто тобі сказав?
– Леся випадково почула від Данила. Ти хотів віддати борг за машину й не став питати мене.
– Бо знав, що ти скажеш. Що це наше спільне. Що мав порадитися.
– А хіба ні?
– Хіба я не мав права вирішити, як платити за власні помилки?
– Вони вже були не лише твої. Це була наша земля.
– Ще не наша. Ми ще навіть не розписалися.
– Он як, – тихо мовила Соломія. – Тобто поки не розписалися, то все твоє окремо.
– Я цього не казав.
– Ти щойно це сказав.
Вони стояли один навпроти одного посеред подвір’я, а довкола в гомоні та шарудінні святкового одягу тривало життя, в якому ніхто не помічав, що на їхніх очах щось тріскається.
– Слухай, – першим озвався Марко. – Давай не будемо влаштовувати сцену.
– А ми влаштовуємо?
– Просто всі дивляться.
– Нехай дивляться. Мама твоя з моєю теж усім показують виставу, і ніхто не червоніє.
– Мама моя завжди така.
– Так, а моя така завжди, коли її хтось зачіпає. Тож, може, вони й не так уже й відрізняються, як їм здається.
На цьому Марко мимоволі усміхнувся, але усмішка швидко зникла.
– Я не хочу, щоб ти їхала, – сказав він.
– А я не хочу, щоб ти вирішував усе за двох.
– Я не вирішував.
– Вирішував. Ділянку, місто, навіть те, як відкладати гроші. Я теж щось хочу вирішувати. Не лише обирати колір серветок.
– Серветки обирала твоя мама.
– Бачиш, навіть тут не я.
Підійшов Данило, свідок, із бляшаною флягою в руці, яку, мабуть, хотів вручити як заспокійливе.
– Хлопці, дівчата, – обережно почав він, – батюшка питає, чи починати. Він уже сказав, що в нього о другій ще хрестини.
– Скажи йому, що ми зараз, – кинув Марко.
– Скажи, що ми ще не знаємо, – водночас сказала Соломія.
Данило замовк, перевів погляд з одного на іншу, повільно закрутив кришечку фляги.
– Зрозумів. Я краще скажу, що трохи затримаємося.
Він швидко зник за дверима церкви.
– Марку, – м’яко заговорила Соломія, – я тебе люблю. Але я не хочу починати життя з того, що кожен щось ховає.
– Я не ховав. Я боявся, що ти розсердишся.
– А я не казала про Львів, бо боялася, що ти вирішиш, ніби я тебе не люблю.
– А ти любиш?
– Звичайно, люблю. Інакше стояла б я тут у цьому вінку, що колишеться на одній шпильці.
Він засміявся коротко й невесело.
– Тоді що нам робити?
– Не знаю. Може, поговорити по-справжньому. Не про рушники й не про гроші, а про те, чого хочемо кожен.
– Прямо тут?
– Можна відійти он до тієї липи.
Вони відійшли. Тим часом мами, помітивши, що діти зникли, миттєво перемкнулися на нову тему.
– Бачите, що ви наробили, – сказала Ганна Петрівна. – Дівчина збентежена, хлопець блідий.
– Я наробила? – обурилася Докія Степанівна. – Це ви з самого ранку метушилися так, що нерви в усіх тріщать.
– А ви принесли свої рушники й вимагали, щоб усе було по-вашому.
– Я принесла рушники від чистого серця.
– А я від чистого серця виплатила половину тих грошей, які ви тут так цінуєте.
– Ви рахуєте, скільки кому дали?
– А ви хіба не рахуєте?
Леся стояла між ними, схрестивши руки.
– Мамо, Докіє Степанівно, – заговорила вона так твердо, що обидві повернулися. – Може, дамо їм поговорити самим? Вони ж дорослі.
– Дорослі, – буркнула Докія Степанівна, – а поводяться, мов діти.
– Саме тому їх і треба залишити, – відповіла Леся. – Діти мають право помилитися, а потім розібратися.
– Ти звідки це знаєш? – з підозрою спитала Ганна Петрівна.
– Від тебе, мамо. Ти колись так казала тату, коли він за тиждень до весілля хотів їхати на заробітки до Польщі.
Ганна Петрівна розгубилася й відвернулася.
– Не пам’ятаю такого.
– А він пам’ятає. І каже, що ти тоді його теж не пустила.
Докія Степанівна закашлялася, ховаючи усмішку в хустку, а Ганна Петрівна зашарілася й раптом заходилася поправляти Лесин комір, хоча той був ідеальним.
Під липою Соломія й Марко говорили довго. Спершу напружено, перебиваючи один одного, потім тихіше. Він розповів, що ділянку продав, бо не мав чим віддати борг, а соромився попросити в її батька.
Вона призналася, що чотири місяці щоночі слухала власні думки й не знала, кого з двох себе боїться більше: його образи чи власної мрії.
– Я не хочу, щоб ти відмовлялася від Львова, – мовив Марко, дивлячись на кору дерева. – Просто хотів би знати, де ми будемо жити.
– А якщо я поїду на два роки? Ти приїжджатимеш?
– А якщо я попрошу тебе повертатися на вихідні?
– Повертатимусь. Але не щотижня.
– Раз на два тижні.
– Раз на місяць.
– Соломіє.
– Добре, раз на два тижні. Але ти теж приїжджатимеш у Львів.
– Домовились.
– І ділянку ми шукатимемо нову разом.
– Разом, – кивнув він. – І рушники нехай вишивають хоч жовтим.
Вона розсміялася, а потім раптом притулилася лобом до його плеча.
– Я так боялася, – прошепотіла вона.
– Я теж.
З кишені сукні Соломія дістала дві зелені гілочки, які встигла підібрати.
– Що це? – здивувався він.
– Барвінок. Одна баба сказала, що він не вміє брехати.
– Яка баба?
– Не важливо. Просто поклади його в нагрудну кишеню, і хай нагадує, що ми домовилися говорити правду.
Марко обережно взяв листочки, глянув на них, а тоді застебнув кишеню піджака.
Коли вони повернулися до церкви, мами стояли поруч і мовчали, мов двоє школярок, яких щойно вичитав директор.
– Ми готові, – сказав Марко.
– Точно? – недовірливо спитала Докія Степанівна.
– Точно. Хіба що з одною умовою.
– Якою ж? – насторожилась Ганна Петрівна.
– Що ви обидві більше не говорите про рушники.
Мами перезирнулися, і в цьому погляді вперше за ранок промайнуло щось схоже на згоду.
– Ми й не збиралися, – одночасно відповіли вони й так само одночасно відвернулися.
Соломія глянула через плече. Уздовж огорожі повільно йшла баба Ївга, не обертаючись. І хоч дівчина могла заприсягтися, що жінка була надто далеко, їй здалося, що та кивнула.
Двері церкви відчинилися. Скрипаль заграв, і в тій мелодії вже не було ні напруги, ні сторонніх голосів, лише тихий шелест листя, яке не в’яне, бо не вміє брехати.
