Ганна Степанівна збирала посилку цілих три тижні. Вона робила це тихо, по краплині, так, як збирають гроші на чорний день. Спочатку відкладала те, що можна було купити по акції, потім те, що дарували господарі, у яких вона доглядала стареньку синьйору Ротонді.
Двічі на тиждень вона виходила з дому о шостій ранку й їхала автобусом на інший кінець міста, де в маленькій крамниці під назвою «Фаббрі» м’ясо було дешевше на третину.
Увечері, коли стара синьйора засинала, Ганна діставала з-під ліжка велику картонну коробку й клала туди новий шар. Копчену шинку в вакуумній упаковці, дві пачки сушених ковбас, салямі з фенхелем, шматок гуанчале, банки з тунцем, пармезан у вощеному папері. Дітям вона поклала шоколадні яйця, хоч до Пасхи було ще далеко, і дві пари теплих шкарпеток.
Усе це вона ділила подумки навпіл, а потім не навпіл. Дочці більше, синові менше. Не тому, що менше любила. Просто знала, як воно в кого.
Дочка Соломія залишилася сама з двома дітьми ще навесні. Чоловік поїхав на заробітки до Польщі, спочатку телефонував щодня, потім щотижня, потім перестав. Останні гроші він надіслав у липні.
Соломія працювала у школі прибиральницею й вечорами мила підлогу в аптеці. Восьмирічний Назар уже вмів сам розігрівати суп, а п’ятирічна Єва питала щоранку, чи сьогодні буде м’ясо.
Син Орест жив інакше. У нього була двокімнатна квартира в обласному центрі, дружина Лариса з доброю роботою в банку, машина й кредит на другу машину. Він не бідував, але вмів рахувати так, що завжди виходило, ніби грошей не вистачає.
Ганна написала обом одне й те саме повідомлення: «Посилка їде автобусом у четвер, прибуде в п’ятницю зранку на автостанцію. Заберіть, будь ласка, діти. Там усе для всіх». Слова «для всіх» вона сказала сама собі й повірила в них.
Автобус прибув у п’ятницю о пів на восьму. Соломія в цей час уже мила коридор у школі й нічого не знала про те, що автобус прийшов раніше за розклад. А Орест, який жив за двадцять хвилин від автостанції, отримав дзвінок від водія.
— Хлопче, у мене тут коробка на твоє прізвище, — сказав водій. — Приїжджай, бо я далі їду.
— Їду, — відповів Орест.
Він міг би подзвонити сестрі. Номер її був перший у списку. Він навіть торкнувся екрана, але подумав про Ларису, яка вчора ввечері знову казала, що в холодильнику порожньо, що донька просила нормальної ковбаси, а не цієї магазинної гуми. І він сховав телефон у кишеню.
Коробка була важка. Орест відніс її до машини, поставив на заднє сидіння й сів поруч. Він розрізав скотч ключем від дому. Хотів лише подивитися, казав він собі. Просто подивитися, що там є.
Там було все, що він уявляв, і навіть більше. Шинка пахла так, що в нього защеміло під ребрами. Він дістав її, потім ковбаси, потім гуанчале. Руки діяли самі. Він склав усе м’ясне в сумку з багажника, а в коробці залишив тунець, пармезан, шоколад і шкарпетки. Подивився, чи не видно, що чогось бракує. Видно було. Тоді він запхав зверху кілька пачок макаронів, які лежали на дні, щоб коробка не здавалася порожньою.
О дев’ятій він подзвонив Соломії.
— Привіт. Я забрав посилку, привезу тобі, коли буду проїжджати. Може, ввечері.
— Добре, — сказала вона. — Дякую, що забрав. Я б не встигла до обіду.
— Нема за що.
Він повісив слухавку й довго сидів, дивлячись на кермо.
Увечері він приїхав у село. Соломія жила в старій хаті, яку лишила їм мати, з піччю, що димила, і з вікнами, які зимою треба було затикати ватою. Діти вибігли надвір, побачивши машину. Єва повисла на дядьковій руці.
— Дядьку Оресте, а що там баба прислала?
— Подивимося, — сказав він.
Соломія вже стояла в дверях. Вона була худа, з темними колами під очима, у старій спортивній кофті. Вона обійняла брата, і він відчув, яка вона легка.
— Заходь. Я борщ звариала, без м’яса, правда, але з квасолею.
— Дякую, я не буду. Я поспішаю.
Він поставив коробку на стіл у кухні. Назар підійшов і заглянув усередину.
— А де ковбаса? — спитав він. — Баба по телефону казала, що пришле ковбасу.
У кухні стало тихо. Орест відчув, як у нього горять вуха.
— Може, не вмістилася, — сказав він. — Мама ж могла забути.
— Вона не забула, — сказала Соломія повільно. — Вона мені писала вчора, що кладе шинку й салямі. Три пачки сушених ковбас. Гуанчале якесь, я ще не знала, що це таке.
— Ну, значить, не поклала.
— Оресте.
— Що.
— Подивися мені в очі.
Він подивився. Це було найважче, що він робив за останній рік.
— Ти відкривав коробку, — сказала вона. Не питала, а говорила. — Скотч приклеєний криво. Це не мамина робота, вона ліпить рівно, як шви шиє.
— Я тільки глянув, чи нічого не побилося.
— І що, воно побилося й саме поїхало до тебе в багажник?
Він мовчав. Діти стояли між ними й дивилися то на одного, то на другого. Соломія відвернулася до плити.
— Назарку, Єво, ідіть до кімнати, — сказала вона тихо. — Увімкніть мультики.
— Мамо, ми ж…
— Я сказала, ідіть.
Вони пішли. Двері зачинилися. Соломія стояла спиною до брата, і її плечі були напружені, як струни.
— Скажи мені, що це не так, — промовила вона. — Скажи, що я помиляюся.
— Соломіє, не роби з цього трагедії.
— Трагедії. — Вона розвернулася. — Ти знаєш, що Єва вчора вранці їла кашу на воді? Знаєш, що я їм дала на обід у середу? Хліб із цукром. Хліб із цукром, Оресте. А ти забрав у них м’ясо.
— Я не забрав у них, я…
— Тоді що ти зробив?
— Я взяв свою частку. Мама ж казала, що там для всіх.
— Для всіх. Твоя частка — це все м’ясне? Ти що, не міг залишити мені хоч половину?
— У мене теж сім’я, — сказав він, і голос його зірвався. — У мене теж Лариса, дочка. Ти думаєш, у нас легко? Кредит, ремонт, ціни ці. Я теж не живу як хочу.
— У тебе є зарплата й дружина, яка працює. У мене нікого, ти розумієш, нікого. Мене кинули з двома дітьми, і ти це знаєш краще за всіх.
— Я тобі допомагав.
— Коли.
— Влітку. Я привіз вам мішок картоплі.
— Мішок картоплі, який я потім віддала сусідці, бо вона мені допомагала лагодити пральну машину. Чесно, Оресте. Що ти мені допомагав.
Він зробив крок до дверей, потім повернувся.
— Ти завжди так, — сказав він. — Завжди вважаєш, що тобі хтось винен. Мама тобі скільки допомагала, скільки грошей слала на дітей. Ти навіть не питаєш, як їй там, у чужій країні, вона ж на старості років підлогу миє в чужих людей.
— Не смій, — сказала Соломія. — Не смій говорити про маму так, ніби ти її пам’ятаєш. Ти востаннє дзвонив їй на Різдво.
— Я працюю.
— Я теж працюю. Двічі на день. А ти навіть не спитав, чи є в мене що їсти, коли забирав коробку.
— Бо знав, що скажеш.
— Що скажу?
— Що в тебе нічого немає. Ти завжди так кажеш.
Вона заплющила очі. Коли розплющила, в них стояли сльози, але голос був рівний, майже спокійний.
— Іди, — сказала вона. — Бери свою ковбасу й іди. Тільки пам’ятай, що моя дитина питала сьогодні в тебе про м’ясо, а ти їй збрехав.
— Я не брехав.
— Ти сказав «може, мама забула». Це брехня.
Він стояв, відкривши рот, але слів не було. Нарешті він розвернувся й вийшов. У дверях зіткнувся з Євою, яка підслуховувала.
— Дядьку, — сказала вона, — а ви нам м’яса не привезли?
Він пригнувся, погладив її по голові, але нічого не відповів. Сів у машину й поїхав швидко, не оглядаючись.
Удома Лариса зустріла його з усмішкою.
— Привіз? — спитала вона. — Я вже зачекалася. Давай, чого стоїш.
Він мовчки поставив сумку на кухонний стіл. Лариса розпакувала шинку, понюхала, засміялася.
— Яка краса. Справжня італійська. Твоя мама золото, а не жінка. Давай відріжемо трошки до вечері.
— Ларисо.
— Що?
— Я зробив погано.
Вона зупинилася з ножем у руці.
— Що ти зробив?
Він розповів. Спочатку плутано, потім уже всі подробиці: як сидів у машині, як відкрив коробку, як складав м’ясо, як потім дивився сестрі в очі. Лариса слухала, і з кожним реченням її обличчя змінювалося.
— Ти що, з глузду з’їхав, — сказала вона нарешті. — Там двоє дітей, а ти…
— Ти ж сама казала, що в холодильнику порожньо.
— Я казала, що порожньо, бо хотіла, щоб ти купив щось по дорозі з роботи. А не щоб ти обікрав сестру.
— Я не обікрав.
— А як це називається? Орест, подивися на мене. Як це називається?
Він сів на стілець. Лариса поклала ніж, витерла руки рушником і сіла навпроти.
— Знаєш, що найгірше, — сказала вона. — Що я зараз їла б цю шинку й думала, що вона смачна. А потім згадала б, що вона від дітей, які сидять без м’яса. Ні, я не буду це їсти. І ти не будеш.
— Я не збирався.
— Збирався. Ти приніс це сюди, значить збирався.
— Ну що мені тепер робити.
— Повернути. Сьогодні. Негайно.
— Вона мене прожене.
— Нехай проганяє. Повернеш усе до останнього грама й попросиш пробачення. На колінах, якщо треба.
— Я не можу.
— Можеш. Бо інакше я не знаю, що ми будемо за люди.
Телефон на столі задзвонив. На екрані висвітилося слово «Мама». Орест подивився на нього, як на змію.
— Бери, — сказала Лариса.
Він торкнувся екрана. Голос Ганни Степанівни був тихий і втомлений, із шумом італійської вулиці десь на задньому плані.
— Оресте, синку. Ти забрав посилку? Соломія казала, що ти привіз.
— Забрав, мамо. Привіз.
— Ну і як? Усе гаразд? Нічого не подавилося в дорозі?
— Усе гаразд.
— Вона дзвонила мені. — Мати помовчала. — Плакала. Каже, що ти щось там забрав із коробки.
— Мамо…
— Не кажи мені нічого, поки я не договорю. Я сорок років живу на світі й не спитала в тебе жодного разу, чому ти такий. Може, це моя вина. Може, я тебе збагатила, коли ти був малий, а їй давала менше. Але я не пам’ятаю такого. Я завжди ділила порівну.
— Мамо, я не хотів.
— Ти хотів. Інакше не взяв би. Не вигадуй. Я не сержуся, я просто хочу, щоб ти зрозумів одну річ. Коли я ліпила цю коробку, я думала про них обох. Про тебе теж. Я клала тобі пармезан, бо ти колись любив його тертий на макарони. Ти хоч знайшов його?
Орест заплющив очі. Пармезан лежав у коробці, у Соломії на столі. Він навіть не згадав про нього.
— Знайшов, — сказав він. — Мамо, я все поверну.
— Не мені поверни. Їй.
— Так, їй.
— І не словами. Словами ти вже наговорив досить.
Вона відключилася. Він ще довго тримав телефон біля вуха, слухаючи тишу.
Лариса мовчки зібрала все назад у сумку. Шинку, три пачки ковбас, салямі, гуанчале. Підібрала навіть маленький пакетик зі спеціями, який він мимохідь кинув у кишеню. Подивилася на нього довгим поглядом і поклала поверх усього шматок сиру, який був у них у холодильнику.
— Це від нас, — сказала вона. — Від мене. Їдьмо разом.
— Ти не мусиш.
— Мушу. Бо це й моя сім’я теж.
Вони приїхали в село, коли вже стемніло. У вікнах Соломіїної хати горіло світло. Орест виніс сумку, і ноги його були ватяні. Лариса пішла поруч, нічого не кажучи.
Соломія відчинила не одразу. Вона стояла на порозі, склавши руки на грудях, і дивилася на них так, ніби бачила вперше.
— Що вам треба, — сказала вона.
— Ми принесли, — відповіла Лариса. — Усе, що було. Просимо вибачення.
— Я не просила вибачень.
— Соломіє, — сказав Орест. — Я був неправий. Я не знаю, що на мене найшло. Прости, якщо можеш.
Вона довго мовчала. З кімнати долинав тихий голос мультфільму, потім сміх Єви.
— Знаєш, що найгірше, — сказала вона нарешті. — Не те, що ти взяв. Те, що ти знав. Ти знав, що в мене нема чого дати дітям, і все одно взяв. Ти бачив їх обох за стіл, бачив мене, і далі робив.
— Я не думав.
— Ні, ти думав. Просто вирішив, що тобі важливіше.
— Може, й так, — сказав Орест тихо. — Може, так і було. Мені соромно.
— Соромно тобі зараз, коли тебе спіймали.
— Ні, — сказав він. — Мені було соромно ще тоді, в машині. Просто я не зупинився.
Соломія відступила від дверей.
— Заходьте. Обоє. Діти нічого не повинні чути.
Вони пройшли на кухню. Соломія взяла сумку, розкрила, дивилася на вміст довго й мовчки. Потім поставила її на стіл і сіла, закривши обличчя руками.
— Ти не уявляєш, — сказала вона крізь пальці, — як я сьогодні злякалася. Не за м’ясо. Просто подумала, що в мене нікого немає. Що навіть рідний брат…
— Ти не сама, — сказала Лариса.
— Не втручайся, будь ласка.
— Добре.
Орест опустився на підлогу біля столу, як у дитинстві, коли вони сварилися й мирилися на цій самій кухні.
— Соломіє, — сказав він. — Я буду приїжджати. Не з картоплею, а так, щоб діти знали, що в них є дядько. І гроші буду давати щомісяця, скільки зможу. Не обіцянка, а слово.
— Слів я чула багато.
— Тоді перевіряй.
Вона підвела голову. Очі в неї були червоні, але вже не гнівні, а лише втомлені.
— Перевірю, — сказала вона. — І якщо хоч раз…
— Не буде.
— Не обіцяй.
— Добре, не обіцяю. Просто зроблю.
Двері кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася Єва з ведмедиком у руці.
— Мамо, а чому дядько сидить на підлозі?
— Бо йому там зручно, — сказала Соломія, і куточок її губ ледь здригнувся. — Іди сюди. Подивися, що дядько нам привіз.
Єва підбігла до столу, заглянула в сумку й широко розплющила очі.
— Ого. Це все нам?
— Нам, — сказала Соломія. — Усім нам.
Вона відрізала скибку шинки й простягнула доньці. Потім одну поклала на тарілку перед братом, мовчки, не дивлячись на нього. Орест взяв її двома руками й довго не їв, тільки тримав.
— Їж, — сказала сестра. — Мама для тебе теж клала.
Він відкусив. Шинка була солона, пахуча, і чомусь від цього смаку в нього зайшлося в горлі так, що він ледь устиг проковтнути.
Пізно вночі, коли діти спали, а Лариса вже сиділа в машині, Соломія вийшла проводжати брата до хвіртки. Небо було чисте, зоряне, і десь далеко гавкав собака.
— Ти їй подзвони, — сказала вона. — Мамі. Сам. Не тому, що я сказала.
— Подзвоню завтра.
— Не завтра. Зараз, поки їдеш.
Він кивнув. Постояв ще трохи, ніби хотів сказати щось важливе, але не знайшов слів, тільки торкнувся її плеча. Вона не відсунулася.
Коли машина рушила, Соломія ще довго стояла біля хвіртки, обхопивши себе руками від холоду. У хаті в кухні на столі лишилися шматки шинки на тарілці, обгортка від пармезану й дитячий малюнок, який Єва встигла намалювати перед сном: чотири фігурки навколо столу, а над ними велике жовте сонце.
Вона зайшла всередину, вимкнула світло й ще довго сиділа в темряві, слухаючи, як у кімнаті дихають її діти.
Тетяна Макаренко
