— У тебе більше немає дому, Марино. Ми його продали, поки ти була у відрядженні, сказав бвтько.
Є люди, яких у родині дуже рано призначають сильними. Їм не пропонують допомогу. Їм не ставлять зайвих питань. Про них мовчки вирішують, що вони витримають і це.
Я почула цю фразу через шість місяців після відрядження, де навіть короткий дзвінок додому іноді здавався розкішшю. Таксист лише встиг поставити мою сумку біля хвіртки, а я стояла й дивилася на червону табличку з одним словом: «ПРОДАНО».
Дім був на околиці, старий, із сірим парканом, облупленою лавкою біля ґанку й двома березами біля доріжки. Навесні там завжди пахло вогкою землею, мокрими дошками й чаєм із м’ятою, який я ставила в термос ще звечора. Я їхала туди всю дорогу з однією думкою: зняти форму, поставити чайник і хоч одну ніч не прислухатися до кожного шарудіння.
Але чайника не було. Двоє незнайомих чоловіків витягали мої речі прямо на вулицю. Коробки з книгами. Чоботи. Папка з грамотами. Навіть старий плед із крісла, який пах домом, а не складом, летів у великий будівельний контейнер так, наче все це було сміттям.
На ґанку сиділи батько й мій молодший брат Ілля. Перед ними — пластикові пляшки з пивом. Наче це був не день, коли в мене відбирали єдине безпечне місце на землі, а звичайний родинний вечір.
— Ми зробили це тобі ж на благо, — сказав батько, навіть не підвівшись. — В Іллі були борги. Великі. Перед людьми, які не чекають.
Я дуже добре знаю, що таке паніка, і як вона виглядає зовні. Очі стають порожніми, голос — занадто гучним. Тому я не закричала. Не заплакала. Не рушила різко.
— Скільки? — запитала я.
Ілля усміхнувся так, наче збирався показати не сором, а удачу. На його руці блищав новий годинник, занадто дорогий для людини, яка нібито тонула.
— Двадцять дві тисячі доларів, — сказав він. — Але все закрили, сестричко. Дякую, що виручила.
Усередині стало холодно. Не від вітру. Від того сухого, знайомого холоду, який приходить, коли людина навпроти тебе навіть не намагається вдавати, що їй ніяково.
Цей дім не дістався мені від когось. Я купила його в двадцять три. На премії, переробки, нескінченні зміни, відрядження, від яких у мене потім тижнями гуділи ноги. Я сама фарбувала стіни. Сама шліфувала підлогу зтираючи пальці. Сама вибирала дешеві фіранки, бо після всього хотілося хоч одного місця, де ніхто нічого не вимагає.
Лише там я переставала бути зручною, потрібною, сильною. — Ви скористалися довіреністю, — сказала я. Батько нарешті подивився на мене уважно. — Ти сама її підписала. Не роби з себе жертву. Я повільно зняла рукавичку, бо пальці раптом заніміли.
— Я підписала її на екстрений випадок. Для лікарні. Для рішень, якщо мене не зможуть запитати. Не для того, щоб ви розпродали мій дім і викинули мої речі на вулицю.
Батько роздратовано стукнув пляшкою по підвіконню.
— Родина має допомагати родині. У тебе ні чоловіка, ні дітей, ти вічно десь на службі. А Іллю треба було рятувати. Він жива людина, у нього життя руйнувалося.
Я подивилася на брата. На його куртку, куплену явно не в секонд-хенді. На годинник. На обличчя людини, яка не виглядала врятованою. Він виглядав задоволеним.
— Де покупець? — запитала я. — У домі, — кинув батько. — І навіть не думай влаштовувати сцену. Двері відчинилися раніше, ніж я піднялася на ґанок. На порозі з’явилася жінка років сорока, у світлому пальті, з акуратною папкою в руках і тим виразом обличчя, який буває в людей, звиклих вважати, що гроші вирішують будь-яку незручність. Вона мигцем глянула на мої медалі, на форму, на коробки біля хвіртки — і не схвилювалася.
— Ви, вочевидь, донька Віктора Павловича, — сказала вона рівним голосом. — Мені все пояснили. Оплата пройшла. Будьте ласкаві, заберіть свої речі з моєї території сьогодні.
— Скільки ви заплатили? — запитала я. Вона навіть не зрозуміла, чому я поставила саме це питання.
— 85 тич доларів…
Я порахувала раніше, ніж захотіла. Це в мене професійне: спершу цифри, потім усе інше. Скільки людей, скільки годин, скільки кисню в балоні.
Я обернулася до ґанку. Батько дивився в пляшку. Ілля дивився на свій годинник, наче перевіряв, скільки ще триватиме ця розмова.
— А решта? — запитала я.
— Яка решта? — батько скривився.
— Сорок три тисячі. Де вони?
— Розпорядилися, — сказав він. — По-родинному. Ти не думай, ніхто нічого не програв.
Ілля хмикнув. Це хмикання я потім пам’ятала краще, ніж табличку.
Жінка в світлому пальті глянула в телефон, потім на мене. По обличчю було видно: вона вирішувала, чи треба їй у це вникати. Вирішила, що не треба.
— Речі я заберу, — сказала я їй. — Лише скажіть вашим людям, щоб перестали кидати в контейнер. Там не сміття.
Вона помовчала секунду, потім повернулася до хвіртки.
— Ставте біля паркану. Акуратно, — крикнула вона вантажникам і знову подивилася на мене. — До дев’ятої вечора. Потім я зачиняю. Завтра в мене робітники.
Плед я дістала з контейнера сама. Забралася на край, нахилилася й витягла його з-під уламків чиєїсь старої плитки. Рамка з подякою лежала там же, скло тріснуло навскіс. Вантажник, молодий хлопець із навушником в одному вусі, відвів очі й подав мені коробку з чоботами, яку встиг туди кинути.
Батько з Іллею пішли хвилин через десять. У дворі біля сусіднього паркану стояла біла «Октавія», нова, ще з незнятою плівкою на порогах. Ілля сів за кермо. Батько, перш ніж сісти на пасажирське, сказав мені через доріжку:
— Не дурій, Марино. Охолонеш — подзвониш.
І грюкнув дверима так само, як у моєму дитинстві грюкав холодильником: сказав своє, і розмова закінчена.
Через дорогу зі своєї хвіртки вийшла Валентина Петрівна, у галошах на вовняну шкарпетку, з якою я років сім віталася через паркан, а пару разів лагодила їй кран.
— Мариночко, ти? — Вона підійшла й подивилася на коробки. — Неси до мене в сарай. Там порожньо, кролів я давно не тримаю.
Поки я носила, вона стояла поруч і розповідала, наче виправдовувалася:
— Я ще взимку твого батька питала, чого це до тебе чужі ходять, дім дивляться. Він каже: Марина вирішила продавати, їй одній багато. Я й подумала: ну, її справа. Ти ж у нас самостійна.
«У нас», — подумала я. Усі ці роки я була в когось «у нас», і жодного разу це не означало, що в мене хтось є.
Одна я б до дев’ятої не встигла. Я подзвонила Кості Рябову з нашої бригади, разом відпрацювали чотири роки. Він не запитав, що сталося, запитав лише адресу. Через сорок хвилин під’їхав на «Газелі», у спортивних штанях і з пакетом бутербродів, які йому сунула дружина. Ми перетягали все в сарай до Валентини Петрівни. Важке Костя брав сам, мовчки, і лише один раз, коли виносили книжкову шафу, запитав:
— Це вони? Свої?
— Свої, — сказала я.
Він кивнув і більше нічого не питав. Близько дев’ятої запропонував:
— Поїхали до нас. Лєна в залі постелить.
Я відмовилася. Сказала, що не хочу їх соромити, але справа була не в цьому. Я не могла, щоб мене такою бачили. Я звикла бути тією, хто приїздить допомогти, а не тією, кому стелять у залі.
Ночувала я в готелі біля вокзалу, у номері з бежевими стінами й телевізором на кронштейні. Форму повісила на спинку стільця. Плед поклала на ліжко поверх готельного покривала, лягла й до ранку лежала з розплющеними очима. Згадувала, як усе було.
За два дні до від’їзду батько подзвонив: «Треба б довіреність, Марино. На всякий випадок. Раптом із тобою щось, хто буде в лікарні вирішувати? І за домом дивитися, комуналку платити, мало що». Ми пішли до нотаріуса. Нотаріус, утомлена жінка в окулярах на ланцюжку, читала текст швидко, без виразу. Там було «керувати й розпоряджатися», «з правом продажу, дарування, обміну», «отримувати належні грошові кошти». Я це чула. Чесно, чула. І подумала, що це лише форма, так у всіх пишуть. Я ж перед кожним виходом перевіряю карабіни двічі. А три сторінки, на яких стояв мій дім, не прочитала, бо поруч сидів тато.
Уранці я пішла до того самого нотаріуса й скасувала довіреність. Це зайняло двадцять хвилин і коштувало менше, ніж мій готельний номер. Нотаріус сказала, що скасування вже в реєстрі, і подивилася на мене поверх окулярів, як дивляться на тих, хто запізнився. Я й була тією, хто запізнився. Потім я відкрила на телефоні держпослуги й замовила виписку. З двадцять восьмого березня власницею була Соколова Ірина Олегівна. Три тижні тому. Тоді я сиділа в палатці й писала батькові: «Тату, як там дім? Котел не барахлить?» А він відповідав: «Все нормально, не переживай».
Юристку мені порадила Костина дружина. Анна Германівна, маленький кабінет над аптекою біля вокзалу, консультація три тисячі. Вона прочитала виписку, копію довіреності, яку мені роздрукували в нотаріуса, і сказала те, чого я боялася:
— Дім ви, найімовірніше, не повернете. Можна оспорювати, якщо покупчиня знала, що представник діє вам на шкоду. Але ціна ринкова, довіреність нотаріальна, гроші пройшли. Що вона знала, доведеться доводити, і це роки. — Вона постукала ручкою по копії. — А ось із батьком інше. Він отримав гроші за ваш дім від вашого імені. Це ваші гроші в нього на руках. По-простому, безпідставне збагачення.
— Він скаже, що витратив на родину.
— Хай каже. Ви йому доручали витрачати на родину?
— Ні.
— Тоді питання, що з нього можна взяти. — Тон у неї був такий, наче вона мені швидку викликає. — Квартира в нього одна? Єдине житло не чіпатимуть. Пенсія частково. Реально отримаєте те, що лежить у нього на рахунках, і то якщо встигнете. Банк знаєте?
— Знаю, — сказала я. — Я сама йому застосунок ставила.
Вона ледь смикнула кутиком рота. Не усміхнулася, лише відзначила.
Ще вона порадила написати заяву в поліцію, «для фіксації». У відділку черговий, немолодий капітан із термосом, вислухав мене, перепитав «батько?» і зітхнув так, наче я прийшла скаржитися на сусідського пса.
— Довіреність нотаріальна, дівчино. Це цивільно-правові відносини. Суд.
Заяву він усе ж прийняв, дав талон із номером. Через місяць мені прийшла відмова в порушенні кримінальної справи, на двох сторінках, із помилкою в моєму прізвищі.
Перед тим як подавати до суду, я поїхала до батька. Не тому, що сподівалася. Просто так належить: спершу питаєш, потім дієш. Інакше потім сам собі не простиш, що не запитав.
Батько живе в двокімнатній, на четвертому поверсі, в будинку без ліфта. Після маминої смерті ми прожили там учотирьох, потім утрьох, коли бабуся померла. Іллюші тоді було дев’ять, мені п’ятнадцять. Я варила йому макарони й підписувала щоденник батьковим підписом, бо батько приходив із маршруту пізно й не хотів нічого підписувати. «Октавія» стояла у дворі на газоні, наполовину заїхавши колесами на бордюр.
Батько відчинив у майці й спортивних штанях, спершу подивився на мої руки, наче перевіряв, чи не прийшла я з чимось важким. Пропустив на кухню. Поставив чайник, той самий, зі свистком, який я йому дарувала років п’ять тому.
— Охолола? — запитав він.
— Я хочу знати, де гроші.
Він зітхнув, пішов до кімнати й повернувся зі шкільним зошитом у клітинку. Він усе життя записував витрати в зошиті, бензин, квартплату, кому скільки дав до зарплати. Відкрив на середині й повернув до мене.
Там його почерком, із натиском, було написано: «Іллі борги, машина (на роботу). Іллі на оренду, на обзаведення, зуби. Решта — вклад».
— Двадцять тисяч на вкладі, — сказав він. — Під дванадцять відсотків. Це вам обом. Після мене.
— Зуби, — сказала я.
— А що зуби? Я не людина? Мені шістдесят три роки, я кашу жую. З твоїх же, виходить, рідних грошей, а ти рахуєш.
— Це мої гроші, тату. Не рідні. Мої. І не після тебе, а зараз.
Він сів навпроти й зчепив руки на зошиті.
— Тобі-то вони навіщо зараз? Ти на зарплаті. Вам там житло дають, чи як його, сертифікати. Ти сильна, ти заробиш. Ти завжди заробляла. А він ні. Ти не розумієш, Марино, йому дзвонили, мені дзвонили, говорили, що знайдуть. Я ночами не спав.
— А мені ти чому не подзвонив?
— Дзвонив, — сказав він швидко. — У січні дзвонив.
Я пам’ятала січневий дзвінок. Чотири хвилини, зв’язок рвався. Він сказав, що котел барахлить і треба б щось вирішувати. Я сказала: «Тату, вирішуй як треба, я перекажу». І переказала потім сорок тисяч на котел.
— Ти про котел питав.
— Я про все питав, — сказав він і відвів очі до плити. Чайник засвистів, але він не встав.
Не знаю досі, чи хотів він мені тоді сказати й не зміг, чи лише зараз так пам’ятає. Може, й сам не знає.
Із кімнати вийшов Ілля в худі, босий, із телефоном у руці. Годинника на ньому не було, і чомусь від цього стало ще гірше: вдома він його знімає, береже.
— О, — сказав він. — Сестра з перевіркою.
— Перекажи мені з вкладу, — сказала я батькові, не дивлячись на Іллю. — І хай він продасть машину. Тоді все. Тоді більше жодних судів.
— Машина на мені, — сказав Ілля. — Я на ній працюю, в таксі. Ти що хочеш, щоб я знову в борги заліз? Ти для цього приїхала?
— Я приїхала за своїм.
— Іди, — сказав батько. Голос у нього раптом сів, став тихим і злим. — Іди, судися з батьком. Мати б на тебе подивилася.
Я встала й вимкнула чайник, бо він усе ще свистів і ніхто до нього не підходив. Потім пішла.
Позов Анна Германівна подала через тиждень: на 43 тисячі доларів до батька й окремою вимогою до Іллі в частині машини. Про Іллю вона відразу сказала:
— Тут не обіцяю. Гроші він отримав не від вас, а від батька. Але спробуємо, хоч заборону на реєстрацію накладемо, щоб не продав.
Суд ужив забезпечувальних заходів через чотири дні: арешт майна батька в межах суми позову й заборона реєстраційних дій із машиною. Увечері того самого дня батько подзвонив мені вперше з тієї розмови на кухні.
— Що ти зробила? — Він не кричав, він задихався. — Я прийшов у банк відсотки зняти, а мені кажуть: арешт. Голосно так кажуть, на всю залу. Люди в черзі стоять, чують. Мені шістдесят три роки, Марино.
— Тобі шістдесят три, — сказала я. — А мені було тридцять, коли я тобі довіреність підписувала.
Він кинув слухавку. Через годину подзвонила тітка Галя, його сестра.
— Марино, ну це ж батько, — сказала вона. — Ну поступися. Ну дім, ну що дім, ти молода. А він старий. Його ж серце не витримає.
— Я шість місяців поступалася, тітко Галю. Мене навіть не було, а я все одно поступилася.
Вона помовчала й сказала «ну дивись». І стала розповідати про свою розсаду, бо не знала, як закінчити розмову.
З готелю я до того часу переїхала в орендовану однокімнатну, двадцять дві тисячі на місяць. На підлозі господарський килим з оленями, у ванній кахель кольору лікарняної каші. Половина моїх речей залишалася у Валентини Петрівни в сараї. Відпустка в мене закінчувалася на початку червня, і я ходила цією квартирою й не розуміла, що робити з руками. На службі руки завжди були зайняті.
Наприкінці травня подзвонила Соколова. Номера я не знала, а голос упізнала відразу, той самий, рівний.
— Мені сусідка ваша сказала, що ви судитеся, — сказала вона. — Мені треба знати, чи будете ви оспорювати угоду. Можна зустрітися?
Зустрілися біля хвіртки, усередину вона мене не покликала, і я б не пішла. Табличку «ПРОДАНО» вже зняли. Лавку біля ґанку хтось пофарбував у темно-зелений. Соколова була без пальта, у робочій куртці із плямою шпаклівки на рукаві.
— Я продала квартиру, — сказала вона без передмов. — Мама в мене тут, після інсульту, їй потрібен перший поверх і щоб я поруч. Інших грошей у мене немає. Якщо угоду скасують, ваш батько мені всі гроші не поверне. Я це розумію. Ви, думаю, теж.
— Ви знали, що я не в курсі? — запитала я.
Вона відповіла не відразу. Мені це в ній сподобалося, хоч подобатися було нічому.
— Ваш батько сказав, що ви у відрядженні й вам ніколи. Я запитала, чому ви самі не подзвоните хоч би. Він сказав, що зв’язку немає. Я подумала: дивно. — Вона подивилася на берези. — І купила. Бо дім хороший, ціна нормальна, а нотаріус довіреність перевірив. Що мені ще було робити? Я не з поліції.
Якби я пішла за ось це її «я подумала: дивно» Анна Германівна розкрутила б на суді. Може, навіть виграла б через два роки, через апеляцію. Я б отримала назад дім, де побували чужі робітники. А Соколова з мамою отримала б виконавчий лист на мого батька, у якого квартира єдина, а пенсія дві вісімсот тисяч. Зі мною зробили це за моєю спиною. Я б зробила те саме з нею, лише за законом і дивлячись в обличчя.
І ще одне я зрозуміла, стоячи біля цієї хвіртки. Я б там більше не перестала прислухатися до шарудінь. Ніколи.
— Не буду, — сказала я.
Вона кивнула. Дякую не сказала, і правильно, це було б фальшиво. Сказала інше:
— Стіни ви фарбували? Я хотіла перефарбовувати. Поки не буду.
Ілля приїхав до мене через два тижні після арешту, увечері, коли я щойно повернулася зі зміни. Я не знаю, звідки він узяв адресу. Мабуть, від Валентини Петрівни, їй я залишила, щоб знала, куди дзвонити щодо сараю. Він стояв на майданчику в тій самій куртці, але вигляд у нього був не задоволений, а пом’ятий.
— Пустиш?
Я пустила. Він сів на господарський диван, подивився на оленів і усміхнувся.
— Багато живеш.
— Чого ти хочеш, Іллю?
— Батя з мене папірці вимагає. Адвоката найняв, з пенсії платить. Адвокат каже, треба суду показати, що гроші на родину пішли, на борги. Які борги, кому, скільки. З договорами. А ти зніми з мене цю заборону. Мені машину переоформити треба. Я тобі з виручки віддавати буду. По двадцять на місяць.
— По двадцять на місяць це сто сімдесят місяців. Чотирнадцять років, Іллю.
— Ось ти завжди так, — сказав він, і в голосі вперше за весь цей час було щось справжнє, дитяча образа. — Порахуєш — і маєш рацію. З тобою неможливо. Ти в чотирнадцять років так само рахувала, скільки я хліба з’їв.
— Я рахувала, на скільки днів грошей вистачить.
Він помовчав, крутячи в руках запальничку.
— Ти думаєш, мені класно було? Мені на роботу дзвонили. Батькові дзвонили. Він думав, що мене знайдуть. — Він підвів на мене очі. — Я не став його переконувати.
Я нічого не сказала. Він, вочевидь, чекав, що скажу.
— І взагалі, — додав він, підводячись, — батя ще на Новий рік казав, що тобі одній такий дім ні до чого. Що ти все одно там не живеш, лише приїздиш. Я собі… ну, збіглося зручно.
Заборону я не зняла. Він пішов, на прощання не грюкнувши дверима, а акуратно їх причинивши. Чомусь від цього було гірше.
Перше засідання призначили на середину липня. Я взяла відгул. У коридорі суду на було душно, на лавках сиділи люди з папками й обличчями, як у поліклініці. Батько прийшов раніше за мене. Він сидів біля вікна в піджаку, який одягав на мій випускний і на мамині поминки, із синьою картонною папкою на колінах. Поруч сидів його адвокат, молодий, із борідкою й у кросівках під костюм.
Я підійшла. Він не привітався. Подивився на мене, і обличчя в нього було сіре, як асфальт після дощу.
— Борги, — сказав він. — Усі папірці. Шість мікропозик і розписка Денисові, другові його, на чотириста. Мільйон триста десять тисяч. А я йому дав два сто гривень. Готівкою. Він сказав, що сам закриє, що мені туди краще не пхатися, люди серйозні. — Він відкрив папку й закрив, наче там щось могло змінитися.
Я сіла поруч. Не тому, що хотіла, просто ноги не тримали.
— Вісімнадцять тисяч, — сказав він. — Вісімнадцять тисяч. Годинник цей. Куртка. Я йому ще на оренду зверху двадцять дав.
Він це не мені говорив. Він рахував. Перший раз у житті я бачила, як батько рахує так, як рахую я, і йому від цього погано.
Засідання тривало двадцять хвилин. Адвокат із борідкою сказав, що відповідач визнає отримання коштів і просить відкласти розгляд для укладення мирової угоди. Суддя, жінка моїх років із короткою стрижкою, подивилася на нас обох поверх монітора й відклала на три тижні.
Умови передав адвокат через Анну Германівну. Батько віддає мені весь вклад із набіглими відсотками і ще по десять тисяч на місяць в рахунок залишку. Окремим рядком, не в угоді, а на словах: «Іллю не чіпай. З Іллею я сам».
— По десять тисяч це тридцять дев’ять років. Ви розумієте, що це не гроші, а жест?
— Розумію.
— А щодо Іллі: шанси, чесно, слабкі. Машину йому подарував батько. Суд, найімовірніше, відмовить.
Я знала, що вона має рацію. І я знала, як було б правильно по-нашому, по-родинному: махнути рукою на Іллю, раз батько просить. Я б так і зробила раніше. Я все життя так робила.
— Вимогу до Іллі не відкликаю, — сказала я. — Хай суд відмовить. Але хай це скаже суд, а не я.
Анна Германівна подивилася на мене, знизала плечима й записала.
Що було в них дома ці три тижні, я знаю лише зі слів. Від тітки Галі, яка подзвонила вже без «ну поступися», і трохи від Валентини Петрівни, яка зустріла батька на ринку. Батько зажадав, щоб Ілля продав машину, щойно знімуть заборону, і віддав гроші мені. Ілля відмовився. Батько сказав: тоді живи де хочеш. Тітка Галя переказувала із задоволенням і жахом водночас, що Ілля кричав на весь під’їзд «це ти мені її подарував, ти!». І це була правда, ось що страшно. На початку серпня Ілля поїхав до Києва до якоїсь дівчини й машину забрав. Таксує, кажуть, там.
Мирову угоду суд затвердив дев’ятнадцятого серпня. У вимозі до Іллі через тиждень відмовили, майже дослівно, як передбачала Анна Германівна: кошти відповідачем від позивачки не отримані, автомобіль придбаний у дар. Заборону на машину зняли. Ілля, мабуть, її переоформив, я не перевіряла.
Після затвердження ми з батьком вийшли із зали разом, так сталося. Його адвокат відразу побіг, у нього була ще одна справа. Ми стояли на ґанку суду, і батько довго не міг надіти кепку, крутив її в руках.
— Ну що, — сказав він нарешті. — Тепер задоволена?
Я подумала: ні. Грошей, які повернуться, не вистачить на дім, ні на який. Дому немає. Брата, чесно кажучи, теж немає, а може, й не було давно. І батька, який вважав, що я витримаю, теж немає. Є старий у піджаку з маминих поминок, який віддав мені вклад і не знає, куди себе подіти.
— Ні, — сказала я.
Він кивнув, наче це його влаштувало більше, ніж будь-яка інша відповідь, надів нарешті кепку й пішов до зупинки. Я не стала пропонувати таксі.
Гроші прийшли на початку вересня. Я поклала їх на вклад у тому самому банку, де в батька був арешт, лише тому, що так було швидше. Подивилася оголошення: однокімнатні в новобудовах, будинки, де за такі гроші пропонували щось із піччю й «потребує вкладень». Нікуди не подзвонила. Валентина Петрівна сказала, що сарай мені не потрібен, хай стоїть хоч до зими, кролів вона все одно більше заводити не буде.
Перші десять тисяч від батька прийшли п’ятого жовтня, із підписом у призначенні платежу: «за угодою». Через два дні він подзвонив сам, увечері.
— Він слухавку не бере, — сказав батько без передмов. — Третій тиждень. Галя каже, у нього там знову щось. Ти б йому подзвонила. Тебе він завжди слухав.
Це була неправда. Ілля мене ніколи не слухав. Слухався, коли мені було п’ятнадцять, а йому дев’ять і я стояла над ним із ложкою. Батько, мабуть, це й мав на увазі.
— Не буду, тату.
Він довго мовчав. Я чула, як у нього на кухні працює радіо.
— Ну так, — сказав він. — Ти ж у нас тепер…
І не доказав. Я так і не дізналася, що я в них тепер. Може, він і сам не знав.
Наприкінці жовтня в кадрах мені веліли оновити особову справу: нову адресу, нові дані. Інспекторка, Світлана, яка сидить там років десять і всіх нас знає, посунула мені бланк. Адресу я вписала швидко. Нижче була графа, яку я заповнювала, мабуть, разів двадцять, не замислюючись: «Кого повідомити в екстреному випадку».
Раніше там завжди стояв батько, його ім’я й номер. Я тримала ручку над рядком і не писала.
— Порожнім не можна, — сказала Світлана, не підводячи голови від свого монітора. — Вписуй когось. Родичі є?
— Є, — сказала я й вписала Костин номер.
