Він наказав охороні виставити жінку при надії за двері, а через рік побачив її на узбіччі з двома немовлятами, схожими на нього як дві краплі води. Андрій дізнався, хто насправді підкинув намисто, та правда нічого не поверне. Олена не дозволить, щоб її ображали.
– Андрію, зупинись. Негайно.
Різкий голос Аліни розітнув тишу в дорогому кросовері. Андрій натиснув на гальма раніше, ніж устиг зрозуміти навіщо. Навколо машини піднялася сіра хмара пилу.
– Дивись, – Аліна подалася вперед з самовдоволеною посмішкою. – Це ж твоя колишня?
Андрій повернув голову, і все навколо наче зникло.
Під нещадним сонцем стояла Олена. Не та елегантна жінка, яка колись супроводжувала його на благодійні вечори, а виснажена, у вицвілих джинсах, стоптаних босоніжках і запиленій футболці. Біля її ніг лежав пакет із банками й порожніми пляшками. До себе вона притискала двох немовлят у бавовняних шапочках, і з-під однієї вибилося світле волосся. Таке саме, як у нього самого.
Жінка, якій він колись обіцяв бути поряд усе життя, збирала вторсировину при дорозі.
– Ну треба ж, Олено, – крикнула Аліна у відчинене вікно з удаваним співчуттям. – Життя все-таки поставило тебе на місце.
Олена навіть не глянула на неї, дивилася тільки на Андрія. У її погляді було стільки тихої образи, що йому стало важко дихати.
– Поїхали, – кинула Аліна. – Не лізь у це. А діти… Хто взагалі знає, хто їхній батько?
Слова влучили туди, куди Андрій цілий рік не хотів дивитися.
Торік восени він стояв у передпокої власного дому. На столі лежали виписки з великими переказами нібито на Оленине ім’я, поряд фотографії: вона входить до готелю з незнайомим чоловіком. А потім знайшлося й намисто його матері, у комоді Олени. Після того як Аліна, його фінансова директорка, «делікатно запропонувала» перевірити її речі.
– Андрію, я нічого цього не робила! – плакала Олена. – Аліна бреше. Дай мені пояснити. Я…
Договорити він їй не дозволив. Сердитися виявилося легше, ніж сумніватися.
– Виведіть її, – наказав він охороні. – І не давайте ні копійки.
Не запитав, куди вона піде. Не шукав. Не озирнувся.
Тепер ззаду сигналила чужа машина. Один з близнюків заворушився, і Олена машинально прикрила його голівку долонею.
Андрій розстібнув ремінь.
– Не починай, – Аліна потягнулася до його руки.
Він прибрав її пальці зі свого зап’ястка й вийшов.
– Не підходь близько, – сказала Олена.
Він зупинився.
– Ці діти… мої?
– Тепер ти хочеш почути відповідь?
– Андрію, ти що, вірити їй зібрався? – Аліна вийшла слідом. – Після всього, що вона зробила?
Олена повільно перевела на неї очі.
– Після всього, що зробила я?
Аліна стулила рот. Андрій це помітив.
– Того вечора ти почала: «Дай мені пояснити. Я…» Що було далі?
Олена заплющила очі.
– Вони твої, Андрію. З’явилися в лютому. Але я зникла не тільки через це. – Вона поправила шапочку на малому. – Твоя мати написала в поліцію заяву про крадіжку. Через два дні до мене на орендовану квартиру прийшов дільничний. Потім зателефонував Гриценко, ваш юрист, дуже ввічливо пояснив. Якщо я виїду з міста й ніколи тебе не шукатиму, заяву відкличуть. Якщо ні, справа піде далі.
– Мати мені не казала.
– А ще вона приїхала сама й віддала мені в під’їзді конверт. Триста тисяч гривень. «Влаштуйся десь і не псуй хлопцеві життя».
– І ти взяла.
– Взяла. Я була на четвертому місяці, без роботи, під загрозою кримінальної справи. Виявилося, що я не горда.
– Чуєш? – хмикнула Аліна. – Взяла гроші й рік мовчала. А тепер стоїть рівно там, де ти щодня їздиш додому.
Олена дивилася тільки на Андрія:
– Перевір одне. Коли Аліна найняла детектива: до того, що тоді сталося, чи після?
Аліна завмерла лише на мить, але Андрій встиг це побачити.
– Аліно, – сказав він. – Сідай у машину.
– Що?
– Їдь додому. Увечері поговоримо.
Вона довго дивилася на нього, потім взяла ключі.
– Ти не її вибираєш, Андрію. Ти виправдовуєш себе. Запам’ятай, хто тобі це сказав.
Кросовер поїхав. Андрій викликав таксі, але через хвилину скасував: двох немовлят з величезним візком навряд чи хтось візьме в машину. Чоловік підняв з землі пакет з банками.
– Облиш.
– Далеко?
– Двадцять хвилин пішки.
На півдорозі Олена дала йому одну дитину, не з довіри, просто затекли руки. Малюк ніяк не хотів лежати у візку, тож довелося його нести на руках. Андрій узяв невміло, занадто високо, і вона мовчки переклала його долоню під голівку.
– Даня, – сказала вона. – А це Ліза.
Кімната була в приватному будинку: окремі двері, одне вікно, заклеєне з кута скотчем. Пахло пральним порошком і кип’яченою водою. На ґанок вийшла хазяйка.
– Оленко, ти за кімнату коли?
– У п’ятницю.
– Минулої п’ятниці теж казала.
Андрій дістав гаманець і поклав на стіл гроші. Олена перерахувала й взяла двадцять тисяч:
– Дванадцять хазяйці, вісім на суміш і підгузки. Решту забери.
– Для мене це дрібниця.
– Це не про тебе.
– Тоді збирайся. Поїдеш до мене.
– Ні. Там охорона, яка мене виводила. Я їх обох в обличчя пам’ятаю.
Андрій провів долонею по обличчю.
– Я зроблю тест.
– Роби. Через клініку, без твоїх людей, і щоб я була поряд. Тільки якщо тест потрібен тобі, щоб вирішити, годувати їх чи ні, краще не приїжджай.
О десятій вечора Аліна вечеряла на кухні, поруч лежала роздруківка розсадження гостей.
– Ресторан просить фінальний список до понеділка, – сказала вона нареченому.
– Коли ти найняла детектива? – запитав Андрій.
– Я тобі казала. Не ховалася.
– Коли саме?
Вона відклала виделку.
– Не пам’ятаю. Навесні. Я бачила платіжки, Андрію, бачила, як вона тебе доїть. Я думала, ти мені подякуєш.
– Рахунок, на який ішли гроші, відкрили не на її паспорт, а за копією. Банк картку давно закрив.
– Тепер ти хочеш, щоб винною була я, бо так тобі легше. Це ти відчинив комод. Це твоя мати сказала «я так і знала». Це ти викликав охорону.
Він мовчав.
– Весілля не буде.
– Через двох дітей на дорозі? – не зрозуміла Аліна.
– Через те, що я не хочу прокидатися поряд і думати про той вечір.
– Гаразд, – сказала Аліна майже діловим тоном. – Тоді порахуємо. За ресторан внесено вісімсот тисяч гривень. Сукня дев’яносто, безповоротна. Квартиру на Лесі Українки ти обіцяв оформити на мене ще у травні.
– Квартири не буде. Решту закрию.
– Суму компенсації для мене?
– Гаразд.
Вона зняла з пальця каблучку, подивилася й наділа назад.
– Каблучку залишу. Ти мені її дарував, а не видавав під звіт.
Біля дверей вона обернулася:
– Якби Олена приїхала до тебе на нормальній машині й сказала те саме, ти б її слухав?
Андрій не відповів.
Пізно ввечері Андрій поїхав до матері. Вона зустріла його в халаті й одразу поставила сковорідку, бо вміла розмовляти з сином тільки годуючи його.
– Мамо, сядь. В Олени двійня. Мої.
Мати вимкнула газ і сіла.
– Ти знала, що вона при надії, коли віддавала конверт?
– Я бачила живіт, Андрію. Я не сліпа. Намисто лежало в неї в комоді, я його своїми руками дістала. Що я мала думати? – вона раптом підвищила голос. – І хто мені приніс ті фотографії з готелем? Не Аліна. Ти. Ти прийшов і сказав: «Мамо, мене рік тримали за дурня». Я повірила власному синові.
Андрій дивився на клейонку з вицвілими вишнями, яку чотири роки збирався поміняти.
– Ти попросиш вибачення перед нею?
– За гроші не буду, їй вони знадобилися. За дільничного, так. А решта… Я думала, що захищаю тебе. Я й зараз так думаю. Тільки тепер ще й онуки є, а мені соромно до них їхати.
Він сів у машину й набрав Гриценка:
– Мені потрібен весь архів по тій заяві. Усі папери, які ви тоді збирали.
Тест Олена з дітьми приїхала робити автобусом, від машини відмовилась. Через дев’ять днів прийшов лист: два рядки й ймовірність 99,99%. Андрій прочитав його на парковці, потім зателефонував.
– Прийшло.
– Я знаю, що там, – сказала Олена. – Мені треба було, щоб знав ти.
Ще через тиждень Гриценко приніс теку. Андрій розгорнув її на столі й читав довго.
Перше: рахунок, на який нібито йшли гроші Олени, відкрили у відділенні, де ще торік працювала двоюрідна сестра Аліни. Друге: договір з детективним агентством. Підписала його Аліна, і дата стояла на три місяці раніше за перший переказ.
Вона найняла стежити за Оленою до того, як з’явилися «докази» проти неї.
Третє: фотографії з готелем. На них був час, 14:20 того дня. Андрій відкрив повідомлення:
– Олено, у який день ти була в консультації?
Вона надіслала фото талона. Дата збігалася, на ньому стояла печатка клініки.
Того дня Олена була у лікаря на іншому кінці міста, а чоловіка з фото вони так і не знайшли. Ніхто в агентстві не міг сказати, звідки взялася плівка.
Він набрав Олену:
– Це була вона. Усе було заплановано ще до намиста.
Олена помовчала.
– Я знала, що це вона, ще за півроку до того, як ти повірив, – сказала нарешті. – Тепер тільки ти знаєш. Не думай, що мені від цього легше, Андрію.
Далі почалося те, що виявилося найважчим: звичайне життя.
Чоловік хотів купити трикімнатну в новому будинку біля парку. Олена відмовилась: «Двір з зачиненими воротами. Мені там нікуди вийти о дев’ятій вечора з двома дітьми, які не сплять». Вони сперечалися три дні й зрештою взяли двокімнатну квартиру, четвертий поверх без ліфта, зате з майданчиком у дворі й поліклінікою поряд. Андрій купив її й оформив на Олену. Коли вона підписувала папери в нотаріуса, рука тремтіла не від хвилювання, а від безсонної ночі.
Утримання він запропонував вісімдесят тисяч на місяць. Вона відповіла: «Тридцять». – «Це не торг». – «Саме торг. Вісімдесят мені не потрібні, а звикати до них я не хочу».
Олена повернулася на роботу: Марина, з якою вони колись разом працювали в бухгалтерії, взяла її на півставки. Та сама Марина, яка минулої осені переказала їй десять тисяч гривень, нічого не питаючи.
Андрій приїжджав у суботу, потім у середу й суботу. Навчився тримати дітей на руках, дізнався, що суміш не розводять окропом, розбив одну пляшечку й купив шість. Автокрісла встановлював сам, двічі неправильно, а Олена стояла поруч і навмисно не допомагала.
Якось увечері вони мили пляшечки: вона мила, він витирав. Діти спали, чути було тільки воду в сусідів за стіною.
– Олено, виходь за мене.
Вона довела справу до кінця: домила, поставила пляшечку на рушник і закрила кран.
– Ні.
– Я не про дім. Хочеш, я сюди переїду.
– Ні.
Він узяв її за руку. Вона не відсмикнула. Секунди три він вірив, що все ще можливо.
– Я тебе дуже люблю, – сказала Олена, вивільнивши руку. – У цьому й проблема. Якби не любила, давно б вийшла й жила спокійно.
– Тоді чому?
Вона оперлася на стільницю й подивилась повз нього, у коридор, де стояв візочок.
– Того вечора ти не сказав мені «йди». Ти сказав це іншим: «Виведіть її». І вони взяли мене під руки. – Вона знизала плечима. – Річ не в тому, що я розумію, чому ти повірив. Я більше не хочу бути людиною, яку можна образити.
Андрій повісив рушник на гачок. Пальці тремтіли, і він сховав руки в кишені.
– А якщо я рік доводитиму?
– Нічого доводити не треба. Приїжджай у середу. І купи води, я сама бутлі не дотягну.
Він приїжджав.
Осінню у Дані чотири дні трималася температура. Андрій просидів з ними в дитячій допізна, потім збігав в аптеку по суміш і повернувся з двома банками не тієї марки. У листопаді Олена вперше сама покликала його: няня поїхала до сестри, а в неї була здача звіту. Він скасував зустріч з постачальниками й п’ять годин пробув у них вдома. Коли Олена повернулася, обоє були вдягнені в повзунки навиворіт, але жваві, нагодовані.
У грудні вони поїхали до Тамари Іванівни. Олена сама сказала: «Гаразд, один раз». Свекруха зустріла їх у парадній кофті і з накритим столом, узяла Лізу на руки й сказала, дивлячись у підлогу:
– Я була неправа.
Олена відповіла:
– Знаю.
І вони сіли їсти.
У лютому близнюкам виповнився рік. Святкували у своїй квартирі: Олена, Андрій, Марина й няня Валентина. Андрій привіз величезний торт, якого ніхто не зміг доїсти, і залишив у холодильнику.
О дев’ятій, коли діти заснули, він застібав пальто в передпокої.
– Може, я залишуся? Посплю на кріслі.
– Ні, – сказала Олена. – У середу приїжджай, дітей потрібно лікарю показати.
– О котрій?
– О десятій. Не запізнюйся, там черга за записом.
Він кивнув і вийшов. За спиною клацнув замок, звичайний, дешевий, який він сам просив поміняти, а Олена не дозволила. Андрій спустився, сів у машину й подивився на четвертий поверх. Світло на кухні погасло майже відразу.
Тоді він дістав телефон і переніс усі зустрічі з середи на четвер. Хто знає, можливо у них ще вийде бути разом.
