Це була «макаронна помста», яку Ліля виношувала рівно пів року — відтоді, як свекруха, Ганна Іванівна, прискіпливо оглянула їхній холодильник і зневажливо пирхнула на пакунок замороженої броколі та філе лосося.
— Ви розкидаєтеся грошима, наче мільйонери! — вичитувала тоді Ганна Іванівна, підтиснувши губи. — Ой, вибачте, «стейки» вони їдять. А можна просто купити макаронів по акції і жити місяць на одну мою пенсію. Економити треба, Лілю, а не в унітаз гроші змивати!
І ось, зірка долі зійшла: Ганна Іванівна злягла з важким грипом. Виходити в магазин вона не могла, а тому зателефонувала сину з вимогою «привезти чогось поїсти, бо в хаті хоч шаром покоти». Ліля перехопила ініціативу швидше, ніж чоловік встиг взутися.
— Костю, відпочивай. Я сама все куплю, — лагідно посміхнулася вона. — Твоя мама ж хотіла економії? Вона її отримає.
Коли Ліля переступила поріг квартири свекрухи, вона ледь тягнула дві величезні картаті сумки. Ганна Іванівна, закутана в три хустки, очікувала побачити як мінімум домашній бульйон або хоча б кілограм цитрусових.
— Ой, Лілечко, прийшла… — простогнала хвора. — Що ж ти там принесла? Сподіваюсь, курку купила? Мені б гаряченького…
Ліля з гуркотом поставила сумки на кухонний стіл.
— Ганно Іванівно, я згадала ваші золоті слова! Навіщо нам та курка — це ж суцільні гормони та збитки. Я знайшла неймовірну акцію! «Ріжки» та «черепашки» по дев’ять дев’яносто. Десять кілограмів!
Свекруха кліпнула очима, вдивляючись у гори прозорих пакунків з сіруватим тістом.
— Це що… все?
— Чому ж все? Ось ще п’ять пачок «спіральок» іншої фірми, для різноманітності. Ви ж самі казали: на макаронах можна місяць жити! Я порахувала — тут вам якраз на тридцять днів, по три порції на добу. Дивіться, яка економія!
Ганна Іванівна, незважаючи на слабкість, миттєво підхопилася з ліжка.
— Ти знущаєшся з мене? Я хвора жінка! Мені вітаміни потрібні, фрукти, білок! Де сир? Де масло?
— Яке масло, мамо? — Ліля широко відкрила очі, демонструючи повну «щирість». — Масло — це холестерин. А макарони — це складна вуглеводна база. Ви ж самі вчили нас не розкидатися фінансами.
Костя хотів купити вирізку, але я його зупинила. Кажу: «Ні, Костю, мама образиться, вона ж за ощадливість!».
— Та я ж не мала на увазі, що треба їсти порожнє тісто, коли температура під сорок! — заверещала свекруха. — Чим я їх заправляти буду? Слиною?
— Водичкою, в якій вони варилися. Буде такий собі італійський суп «паста ін бродo». Витончено і дуже дешево.
Через три дні Костя не витримав і прийшов провідати матір потайки, але Ліля «випадково» опинилася там раніше з новою порцією подарунків — пачкою солі та лавровим листом.
— Костю, подивися, що твоя дружина натворила! — Ганна Іванівна тицьнула пальцем на кухонну полицю, де рівними рядами стояли макарони. — Я вже бачити їх не можу! У мене вже живіт крутить, я скоро сама в мушлю перетворюся!
— Мамо, але ж ви самі казали… — почав було Костя.
— Не смій! Не смій цитувати мене мені ж в обличчя! — перейшла на крик жінка. — Ліля це навмисно зробила!
Ліля спокійно дістала каструлю.
— Ганно Іванівно, чого ви нервуєте? Стрес спалює калорії, а вам їх треба берегти. Давайте я вам зараз «спіральки» зварю. У мене і рецепт є — «Економна вдова».
— Геть з моєї кухні! — вигукнула свекруха, схопивши пачку «ріжок» і замахнувшись нею, як гранатою. — Забирай свій стратегічний запас і йдіть звідси обидва! Купіть мені нормальної їжі, бо я на вас у заповіті таке напишу — довіку макаронами будете відкуповуватися!
Ліля вийшла з під’їзду з легкою душею. Вона знала, що ввечері Костя все одно занесе матері котлети та фрукти, але урок був засвоєний.
Наступного разу, коли Ганна Іванівна завітала до них у гості й побачила на столі дорогі сири та вино, вона лише мовчки зітхнула, сіла за стіл і вперше в житті не сказала ні слова про ціну.
Бо десь у коморі, за зачиненими дверима, все ще чекали свого часу двадцять пачок акційних «ріжок», які Ліля пообіцяла повернути при першій же нагоді.
Минуло два тижні, і Ганна Іванівна, здавалося, нарешті пішла на поправку. Проте тиша в сімейному чаті була підозрілою. Ліля знала: свекруха не з тих, хто ковтає образу разом із перевареним тестом. Вона обов’язково знайде спосіб «віддячити».
І ось, суботнього ранку, коли Ліля тільки-но налаштувалася на довгий сніданок з авокадо-тостами, у двері подзвонили. Наполегливо, ритмічно, по-господарськи.
На порозі стояла Ганна Іванівна. Вигляд вона мала бойовий: підперезана яскравою хусткою, з рум’янцем на щоках і — що найголовніше — з тією самою картатою сумкою, яку Ліля принесла їй під час хвороби.
— Доброго ранку, дорогі мої економи! — проголосила свекруха, протаранивши сумкою шлях у коридор. — Не чекали? А я прийшла повернути борг. Не можу я спати спокійно, знаючи, що ви на мене так витратилися.
Ліля відчула, як десь у районі скроні починає пульсувати жилка.
— Ганно Іванівно, та що ви, це ж була допомога від щирого серця! Могли б собі залишити… на чорний день.
— Ні-ні, Лілечко! — свекруха пройшла на кухню і з гуркотом почала виставляти на стіл пакунки. — Чорний день настав у моєму шлунку вже на третю добу. Я вирішила, що таку розкіш треба розділяти з близькими. Костю, синку, йди сюди! Будемо снідати по-королівськи!
Костя, який вийшов у коридор у домашньому халаті, зблід, побачивши знайомі сіруваті «черепашки».
— Мамо, ми взагалі-то яєчню збиралися смажити…
— Яку яєчню? Ви знаєте, скільки зараз коштує десяток яєць? — Ганна Іванівна театрально сплеснула руками. — Це ж грабунок серед білого дня! А у нас тут — скарб. Ліля ж так старалася, вибирала найкращі, акційні. От я і приготувала вам сюрприз.
Вона дістала з сумки величезний трилітровий сулій, заповнений якоюсь мутною масою.
— Це що… клейстер? — обережно запитала Ліля, розглядаючи субстанцію.
— Це макаронна запіканка «Моноліт»! — гордо оголосила Ганна Іванівна. — Я зварила відразу п’ять пачок, перемішала їх із панірувальними сухарями (теж по акції, термін придатності вчора вийшов, але то дурниця) і запекла. Воно як охолоне — можна ножем різати і замість хліба їсти. На тиждень вистачить!
Ліля зрозуміла: почався другий раунд.
— Ганно Іванівно, це дуже… економно. Але у нас у холодильнику продукти псуються, треба доїсти.
— Псуються? — свекруха миттю опинилася біля холодильника і розчинила його, як слідчий сейф із доказами. — Так, подивимося. Шинка? Зайва! Сир із пліснявою? Боже милий, Лілю, він же зіпсувався, я його зараз у смітник… А, ні, зачекайте, я його в макарони перетру, для аромату «елітності».
— Не чіпайте сир! — не витримала Ліля. — Це дорогий камамбер!
— Був дорогий, а стане безкоштовною приправою! — відрізала свекруха. — Ви ж самі мене вчили: головне — не розкидатися грішми. Я от порахувала, що якщо ви цей тиждень будете їсти мою запіканку, то зекономите на новий пилосос. Ви ж хотіли пилосос?
— Мамо, ви перегинаєте палицю, — спробував втрутитися Костя. — Ліля тоді просто хотіла показати, що ваші поради про «одні макарони» звучать абсурдно в реальному житті.
— Абсурдно? — Ганна Іванівна поставила руки в боки. — Тобто, коли я вам це казала — це був абсурд? А коли Ліля мені хворої дві торби тіста приперла — це була турбота? Цікава у вас математика, діти. Один — один, я вважаю!
Вона сіла на стілець і почала розкладати «Моноліт» по тарілках.
— Сідайте, любі. Будемо причащатися економії. Костю, бери найбільший шматок, ти ж у нас годувальник, тобі треба багато вуглеводів, щоб ноги не протягнути від цін на м’ясо.
Ліля дивилася на сіру масу в тарілці й розуміла: свекруха перевершила вчителя. Це був справжній гастрономічний терор.
— Знаєте що, Ганно Іванівно, — раптом спокійно сказала Ліля. — Ви праві. Ми були неправі. Ми з Костею занадто захопилися іронією. Давайте так: я зараз заберу ці дві торби макаронів, що залишилися, і ми відвеземо їх у притулок для тварин або в благодійну їдальню. А зараз я замовлю велику піцу на всіх. За мій рахунок. І ми більше ніколи, чуєте, ніколи не будемо обговорювати вартість нашого кошика з продуктами.
Ганна Іванівна мовчала кілька секунд, розглядаючи свою «запіканку». Потім важко зітхнула і відсунула тарілку.
— З ковбасою піцу? І щоб бортики з сиром були?
— І з подвійним м’ясом, — підморгнула Ліля.
— Ну, добре, — здалася свекруха, але потім додала: — Тільки макарони не викидайте. Акція ж була хороша, серце болить. Хай лежать… про всяк випадок.
Ліля й Костя перезирнулися. Вони зрозуміли, що війна закінчилася перемир’ям, але в коморі Ганни Іванівни завжди буде лежати «черепашковий запас» ріжок, готовий до використання при першому ж натяку на занадто дорогий лосось.
Валентина Довга
