Вечір обіцяв бути теплим і затишним, але Христина знала свою родину занадто добре. Саме тому, за десять хвилин до першого дзвінка у двері, вона сіла за кухонний стіл і ретельно перерахувала купюри у старій бляшаній коробці з-під печива.
— П’ятнадцять тисяч сімсот, — прошепотіла вона, закриваючи кришку. — На новий холодильник. Просто про всяк випадок.
Гості приходили галасливо. Брат Андрій з вічно невдоволеною дружиною Оксаною, тітка Марія, яка одразу почала інспектувати чистоту підвіконь, і кузен Максим, що весь вечір не випускав із рук телефон.
Розмови велися про політику, врожай на дачі та про те, «чому Христина досі не заміжня». Але коли останній гість зачинив за собою двері, Христина не пішла мити посуд. Вона пішла до шафи в передпокої.
Коробка була на місці. Але всередині…
— Чотириста, п’ятсот… дев’ятсот. Дев’ятсот гривень зникло! — її голос затремтів від обурення.
Вона не стала чекати ранку. Спільний чат у Viber вибухнув від її повідомлення: «Поверніться. Зараз же. Я знаю, що ви зробили».
За пів години всі знову були в її вітальні.
— Христино, це просто смішно! — першою почала Оксана, демонстративно поправляючи шарф. — Ти звинувачуєш нас у крадіжці кількох сотень? Та я на манікюр більше витрачаю!
— Тоді чому ти так нервуєш, Оксано? — примружилася Христина. — Ти тричі виходила «поправити макіяж» у коридор, де стоїть шафа.
— Я шукала дзеркало! — вигукнула Оксана. — У тебе в цій квартирі таке освітлення, що я виглядаю як персонаж фільму жахів. Може, це твій Андрій взяв? Він скаржився, що йому на зимову гуму не вистачає!
Андрій підхопився з крісла, почервонівши до вух:
— Ти що мелеш, жінко? Христино, не слухай її. Я б ніколи не взяв у сестри без запиту. А от Максим… Максиме, ти ж увесь вечір про якісь борги в іграх торочив!
Максим, який до цього намагався стати невидимим за фікусом, підняв очі:
— Та ви що? Які ігри? Я на фрілансі працюю! Мені ті дев’ятсот гривень — це один вечір роботи. А от тітка Марія дуже цікавилася ціною твого нового сервізу. Казала, що «дехто розкошує, поки інші на пенсію виживають».
Тітка Марія схопилася за серце, впустивши сумочку на підлогу:
— Як у вас язик повертається на стару жінку таке казати! Я Христині з дитинства найкращі шматочки пирога віддавала! Христино, доню, ти віриш цьому нахабі? Це ж виховання! Жодної поваги до сивини! Ви всі тільки й чекаєте, щоб я помилилася!
— Досить! — крикнула Христина, перекриваючи потік взаємних звинувачень. — Гроші не могли випаруватися. Коробка була захована за коробками з взуттям. Хтось знав, де вона.
— Знаєте що? — Оксана знову пішла в атаку. — Христино, ти сама їх кудись переклала, а тепер влаштовуєш нам цей цирк, бо тобі бракує уваги! Ти завжди була такою — драматичною!
— Драматичною?! — Христина ледь не задихнулася від люті. — Я перерахувала їх за п’ять хвилин до вашого приходу! Там було рівно п’ятнадцять сімсот! Тепер там п’ятнадцять триста! Ой… зачекайте. Чотириста зникло, не дев’ятсот.
У кімнаті запала тиша.
— То чотириста чи дев’ятсот? — тихо запитав Андрій.
— Я… я заплуталася, — Христина сіла на диван. — Але грошей точно менше!
Раптом почувся тихий шурхіт. Усі повернули голови до кутка, де на тумбочці стояв великий акваріум з декоративним замком поруч. Біля замку сидів рудий кіт Христини, Мурчик, і захоплено гриз щось паперове.
Христина підійшла ближче і охнула. За тумбочкою, у вузькій щілині між стіною, виднілися купюри. Мурчик, мабуть, скористався моментом, коли господиня не закрила коробку щільно, і вирішив, що папірці — це чудова нова іграшка. Він просто витяг кілька штук кігтями й загнав їх під плінтус.
— Ой… — тільки й змогла вимовити Христина, дістаючи пом’яті двісті й двісті гривень.
— Ой? Це все, що ти маєш сказати? — Оксана склала руки на грудях. — Ти назвала нас злодіями через кота-клептомана?
— Я ж казала, що це виховання! — підтакнула тітка Марія. — Тільки не наше, а твого кота!
Гості почали розходитися, обговорюючи «жахливий характер» Христини та її «підозрілість». Андрій лише зітхнув і поплескав сестру по плечу:
— Наступного разу, Христю, купи сейф. Або просто годуй кота частіше.
Христина залишилася одна в тихій квартирі. Вона подивилася на Мурчика, який безсоромно вмивався на дивані.
— Ну що, — зітхнула вона, — холодильник ми купимо. Але на свята я готуватиму тільки для тебе. Рідні тепер точно рік не прийдуть.
Вона ще раз перерахувала гроші. Цього разу все сходилося. Але осад на душі залишився такий, що навіть знайдені купюри не радували. Іноді перевіряти людей небезпечніше, ніж просто втратити гроші.
Минуло два тижні, але тиша у квартирі Христини стала майже фізично відчутною. Телефон мовчав.
Спільний чат у Viber, який раніше вибухав від листівок з «добрим ранком» та рецептів кабачкової ікри, тепер нагадував пустелю, де перекотиполем літали лише сухі повідомлення про оплату комунальних послуг у батьківській квартирі.
Христина сиділа на кухні, дивлячись на ту саму бляшану коробку. Гроші вже давно були в банку — від гріха подалі, — але почуття провини та образи змішалися в такий тугий вузол, що його неможливо було розплутати.
Першим не витримав Максим. Він прийшов без попередження, тримаючи в руках коробку з піцою та виглядаючи так, ніби збирався на допит.
— Привіт, «слідчий комітет», — буркнув він, проходячи на кухню. — Приніс тобі поїсти, бо ти, мабуть, від сорому на дієті сидиш.
— Максиме, не починай, — зітхнула Христина. — Я вибачилася в чаті. Тричі.
— Твоє «вибачте, це був кіт» виглядало як знущання, — Максим усівся на стілець. — Оксана досі п’є заспокійливе і розповідає всім знайомим, що ти збиралася викликати поліцію і знімати в неї відбитки пальців.
— Я такого не казала!
— Але вона так відчула! — Максим усміхнувся. — Слухай, Христю, ти ж знаєш нашу родину. Ми всі з дивацтвами, але злодіїв серед нас немає. Ну, крім Андрія, який у дитинстві цупив мої вкладиші від жуйок.
Їхню розмову перервав дзвінок у двері. На порозі стояв Андрій. Він виглядав похмурим, а за його спиною маячила Оксана, яка тримала під пахвою маленьку декоративну подушку з вишитим написом «Мир».
— Ми прийшли за речами, — офіційно заявила Оксана. — Я забула тут свій лак для волосся минулого разу. Не хочу, щоб ти подумала, ніби я його вкрала у самої себе.
— Оксано, припини цей спектакль, — Христина відступила, пропускаючи їх. — Заходьте. Я якраз чай заварила.
Атмосфера була наелектризованою. Андрій мовчав, розглядаючи стелю, Оксана демонстративно витирала пил зі стільця, перш ніж сісти, а Максим намагався розрядити обстановку, занадто голосно чавкаючи піцою.
— Знаєш, Христино, — раптом почав Андрій, — справа не в тих чотирьох сотнях. Справа в тому, що ти першим ділом подумала на нас. Ти насправді вважаєш, що ми настільки бідні чи підлі?
— Я просто злякалася! — вигукнула Христина. — Ви ж знаєте, як важко мені даються ці заощадження. Я працюю на двох роботах, я рахую кожну копійку…
— А ми — ні? — перебила Оксана. — Ти думаєш, мені гроші з неба падають? Я бачу, як ти на нас дивишся. Як на невдах, які тільки й чекають, щоб щось вициганити у «успішної Христиночки». Твоя перевірка перед приходом — це ж діагноз нашої дружби!
Сварка спалахнула з новою силою.
— Та якби я хотіла вкрасти, я б не брала чотириста гривень! — кричала Оксана. — Я б забрала всю коробку і викинула її в смітник, щоб ти навіть не знала, де шукати!
— О, чудовий план! Дуже по-родинному! — відбрикувалася Христина.
— А ти! Ти ведеш себе як параноїк! — підхопив Андрій. — Може, нам тепер перед входом до тебе роздягатися і показувати, що в кишенях порожньо?
— А може, вам просто не треба було так активно цікавитися моїми фінансами весь вечір? — Христина вже не стримувала сліз. — Тітка Марія рахувала мої тарілки, ти — мою гуму на авто, Оксана — мій манікюр! Ви самі створили цю атмосферу!
Саме в цей момент двері, які Андрій забув зачинити, повільно відчинилися. До вітальні поважно запливла тітка Марія. Вона була в парадному капелюшку, а в руках тримала… величезний торт.
— Так, я все чула ще з під’їзду! — гримнула вона. — Сором! Який сором! На весь будинок кричите!
Вона поставила торт на стіл прямо поверх коробки з піцою.
— Маріє Іванівно, ми тут з’ясовуємо стосунки, — спробував вставити Максим.
— Ти, Максику, з’ясовуй, скільки в тебе в тарілці, а не в чужих кишенях. А ти, Христино, — тітка повернулася до племінниці,
— права і не права водночас. Параноя — це погано. Але тримати гроші в коробці під взуттям, коли в хаті гості й кіт — це просто запрошення до біди.
Тітка Марія сіла на чолі столу.
— Я сьогодні вранці знайшла у себе в сумці… ось це.
Вона витягла з кишені двісті гривень. Усі затамували подих.
— О! То все-таки ви! — тріумфально вигукнула Оксана.
— Мовчи, балаболко, — відрізала тітка. — Ці гроші були загорнуті в мою хустку. Я згадала, що коли йшла від Христини, вона мені насипала з собою яблук. Мабуть, коли я клала хустку назад у сумку, зачепила купюру, яку кіт витяг на килим. Я її підняла автоматично, думаючи, що це моя випала. Стара вже, не розібралася.
У кімнаті знову запала тиша. Христина закрила обличчя руками.
— То виходить, — пробурмотів Андрій, — що винен кіт, тітка Марія і дірява пам’ять Христини?
— Виходить, що ми всі варті одне одного, — підсумував Максим, відрізаючи шматок торта. — Ми — ідеальна сім’я. Підозрілі, галасливі, образливі, але, слава богу, чесні. Ну, майже всі. Мурчик досі під підозрою.
Оксана зітхнула і першою потягнулася за чашкою.
— Гаразд, Христино. Твій холодильник вийде нам усім дорогою ціною нервів. Але якщо ти ще раз перерахуєш при мені гроші — я особисто навчу твого кота відкривати банківські сейфи.
Христина засміялася крізь сльози. Вона зрозуміла, що ці кілька сотень гривень ледь не коштували їй набагато більшого. Вона підійшла до шафи, дістала бляшану коробку і… просто викинула її у відро для сміття під загальні аплодисменти.
— Наступного разу, — сказала вона, — я просто куплю піцу. А ви рахуйте свої гроші самі.
Мурчик, який спостерігав за всім цим з-під дивана, невдоволено мявкнув. Його улюблена іграшка щойно зникла, але натомість на підлозі залишилася чудова стрічка від торта.
Життя в родині поверталося у звичне русло — галасливе, нелогічне, але таке рідне.
Олеся Срібна
